Кетлін відчула гордість за сина.

— Дуже добре.

Вона повернулася до нового очільника сторожі.

— Брана треба убезпечити. Де з'явився один горлоріз, може з'явитися другий.

— Скільки сторожі поставити, пані? — запитав Гал.

— Поки з нами немає князя Едарда, на Зимосічі править мій син, — відповіла вона.

Робб аж трошки підріс від цих слів.

— Хай один стражник буде у опочивальні день і ніч, ще один за дверима, і двоє біля підніжжя сходів. До Брана нікого не пускати без мого наказу або наказу пані матері.

— Ваша воля, мій пане.

— То виконуйте негайно, — підігнала Кетлін.

— А ще хай з ним у кімнаті буде його вовк, — додав Робб.

— Так! — вигукнула Кетлін, і ще раз додала, — так.

Галіс Молен вклонився і вийшов.

— Пані Старк, — мовив пан Родрік, коли стражник пішов, — чи ви, часом, не помітили, якого убивця мав кинджала?

— За тих обставин я не мала змоги роздивитися його належно, та можу ручитися за гостроту леза, — відповіла Кетлін з сухою посмішкою. — Чому ви питаєте?

— Ми знайшли кинджал у руці нападника. Мені зразу здалося, що він надто добрий для подібного волоцюги, тож я роздивився як слід. Лезо кинджала — з валірійського булату, руків’я — з драконячої кістки. Таким ножем не може володіти абихто. Вбивцю озброїв хтось значно вищий від нього.

Кетлін кивнула замислено, а тоді попрохала:

— Роббе, зачини-но двері.

Він подивився на неї збентежено, проте послухався.

— Те, що я розповім, не повинне вийти з цієї кімнати, — повідомила Кетлін. — Ви маєте присягнутися мені. Якщо це навіть частково правда, то Нед з дівчатами їдуть просто у пащу смертельній небезпеці, й одне слово не в те вухо може означати їхню смерть.

— Пан князь Едард став мені другим батьком, — мовив Теон Грейджой. — Присягаюся.

— Ви маєте мою присягу, — схилив голову маестер Лювин.

— І мою також, — підтвердив пан Родрік.

Кетлін подивилася на свого сина.

— Твоє слово, Роббе?

Він також кивнув на знак згоди.

— Моя сестра Ліза вважає, що її чоловіка, князя Арина, Правицю Короля, вбито Ланістерами, — повідомила Кетлін. — Особисто я пригадую, що Хайме Ланістер не поїхав полювати того дня, коли впав Бран. Він залишився тут, у замку.

В кімнаті запала мертва тиша.

— Я впевнена, що Бран не сам упав з тієї башти, — додала Кетлін посеред мовчання. — Його скинули.

На всіх обличчях ясно малювалося потрясіння.

— Пані, це припущення неймовірно жахливе, — мовив Родрік Касель. — Навіть Крулеріз не насмілиться замордувати невинну дитину.

— Та невже? — спитав Теон Грейджой. — Чого б це?

— Ланістерівська пиха та жага влади не мають меж, — відповіла Кетлін.

— Хлопчик у минулому завжди лазив дуже упевнено, — замислився маестер Лювин. — Він знав кожен камінь у Зимосічі.

— Боги праві! — лайнувся Робб, чорніючи зовсім юним обличчям від гніву, — Якщо це правда, він заплатить!

Робб дістав меча і змахнув ним у повітрі.

— Я вб’ю його сам!

У відповідь пан Родрік сердито гримнув на свого учня:

— Ану прибери! Ланістери їдуть за кількасот верст звідси! Ніколи не оголюй меча, якщо не мусиш негайно битися ним. Скільки ще разів мушу тобі казати, дурний хлопчисько?

Присоромлений Робб прибрав меча до піхов, раптом ставши на вид знову дитиною. Кетлін мовила до пана Родріка:

— Бачу, мій син тепер при зброї.

Старий майстер-мечник відповів на це:

— Я вирішив, що йому вже час.

Робб подивився на матір, занепокоєно чекаючи відповіді.

— Аби ж не запізно, — мовила вона. — Скоро Зимосічі можуть знадобитися усі мечі, які в ній є, і то не дерев’яні.

Теон Грейджой поклав руку на руків’я свого клинка і проголосив:

— Ласкава пані, якщо справа йде до цього, пам’ятайте, що мій дім у великому боргу перед вашим.

Маестер Лювин посмикав свого ланцюга там, де він тер шию.

— Ми не маємо нічого, крім припущень. А звинувачення стосується улюбленого брата королеви, і навряд чи вона його схвалить. Треба мати докази або ж назавжди поховати таємницю.

— Доказом є кинджал, — відповів пан Родрік. — Не може бути, щоб такої розкішної зброї ніхто не упізнав.

У цю мить Кетлін зрозуміла, що дізнатися правду про кинджал можна лише у одному місці.

— Хтось має поїхати до Король-Берега.

— То поїду я, — визвався Робб.

— Ні, — заперечила мати, — твоє місце тут. На Зимосічі завжди має сидіти Старк.

Вона поглянула на пана Родріка з величезними сивими баками, на маестра Лювина у сірій рясі, на молодого Грейджоя — стрункого, чорнявого і зухвалого. Кого ж послати? Відповідь прийшла сама собою. Кетлін відкинула ковдру негнучкими, мов кам’яними, замотаними пальцями і вибралася з ліжка.

— Я маю їхати сама.

— Ласкава пані, — мовив маестер Лювин, — чи це розумно? Ланістери вже напевне вітатимуть ваше прибуття з підозрою.

— А як же Бран? — запитав Робб. Тепер бідолаха зовсім заплутався. — Ви ж не бажали його залишати.

— Я зробила для Брана все, що могла, — відповіла Кетлін, кладучи поранену руку йому на плече. — Зараз його життя у руках богів та маестра Лювина. Ти сам нагадав мені, Роббе, що я маю інших дітей і повинна про них дбати.

— Вам знадобиться добрячий супровід, моя пані, — мовив Теон.

— Я відправлю Гала із загоном наших стражників, — підхопив Робб.

— Ні, — заперечила Кетлін. — Великий загін приверне зайву увагу. Не хочу, аби Ланістери знали про мій приїзд.

Пан Родрік заперечив:

— Вельможна пані, дозвольте поїхати хоча б мені. Королівський гостинець небезпечний для самотньої жінки.

— Я не хочу їхати королівським гостинцем, — відповіла Кетлін, тоді подумала хвильку і кивнула на знак згоди. — Двоє вершників не повільніші за одного, зате набагато швидші за довгу валку возів. Я буду рада вашому товариству, пане Родріку. Ми поїдемо вздовж Білого Ножа до моря, а в Білій Гавані наймемо корабель. Сильні коні та свіжі вітри мають доправити нас до Король-Берега хутчіше за Неда та Ланістерів.

«А там», подумала вона, «побачимо».

За сніданком септа Мордана повідомила Сансі, що Едард Старк відбув ще до світанку.

— По пана князя послав король. Гадаю, знову задля ловів. Казали, в цьому краю ще й досі є дикі тури.

— Ніколи не бачила тура, — зазначила Санса, згодовуючи Панночці скибочку шинки під столом. Вовчиця взяла її з долоні в хазяйки ніжно та ввічливо, наче королева.

Септа Мордана пирхнула з незадоволення.

— Шляхетній панні не личить пригодовувати собак до свого столу, — повчально проказала вона, відламуючи шматочок бджолиного стільника і капаючи медом на хліб.

— Вона не собака, а лютововк, — заперечила Санса, поки Панночка облизувала їй пальці шорстким язиком. — А ще батько сказали, що ми можемо тримати їх при собі, якщо хочемо.

Та септу це не вгамувало.

— Ти гарна дівчинка, Сансо, але коли йдеться про ту істоту, то, боги свідки, стаєш така ж свавільна, як твоя сестра Ар’я. — Септа спохмурніла. — До речі, де це вона ходить зранку?

— Вона не голодна, — відповіла Санса, розуміючи, що її сестра напевне вже пробралася нишком до кухні кілька годин тому і видурила сніданок в якогось кухарчука.

— Нагадай їй, будь ласкава, хай сьогодні вдягнеться якнайкраще, хоча б у сірий оксамит. Нас усіх запрошено їхати з королевою та принцесою Мирцелою у королівському каравані. Мусимо виглядати належним чином.

Про себе Санса вже подбала: до блиску розчесала довге рудо-брунатне волосся і вибрала найгарніше своє вбрання з блакитного шовку. Сьогоднішнього дня вона чекала більше тижня. По-перше, їхати з королевою — то велика честь, а по-друге, там міг бути принц Джофрі, її наречений. Від самої думки в неї всередині все дивно тремтіло, хоча шлюб між ними мав чекати ще багато років. Санса, власне, зовсім не знала принца Джофрі, але вже закохалася у нього. Саме про такого принца вона мріяла все життя: високого, гарного, сильного, з золотим волоссям. Кожна мить з ним поруч здавалася коштовним дарунком, бо ж випадало їх так небагато. Єдине, що її непокоїло, була Ар’я. Сестра мала хист усе псувати. Ніхто не міг знати, що вона утне наступної хвилини.