Її брат тримав сукню на руках, аби вона краще роздивилася.

— Бач, яка краса. Торкнися її. Ну ж бо! Помацай тканину.

Дані помацала. Тканина була така м’яка, що стікала між пальців, як вода. Вона ніколи за життя не вдягала нічого м’якішого. Налякавшись, вона забрала руку.

— Це справді мені?

— Це дарунок від магістрата Іліріо, — мовив Візерис, посміхаючись. Сьогодні брат був у доброму гуморі. — Колір підкреслить твої волошкові очі. А ще ти матимеш золото, коштовне каміння, всілякі прикраси. Іліріо пообіцяв. Сьогодні ти маєш виглядати принцесою!

«Принцесою», подумала Дані. Вона давно забула, як це робиться, та хіба й знала колись?

— Чому він стільки усього дарує нам? — запитала вона. — Чого він хоче від нас?

Майже півроку вони жили в будинку магістрата, їли з його столу, за ними ходили його служники. Дані було тринадцять років, і у своєму віці вона вже розуміла, що такі дарунки мають свою ціну, а надто тут, у вільному місті Пентосі.

— Іліріо не дурний, — мовив Візерис. То був худий юнак з нервово-рухливими руками і дещо гарячковим поглядом світло-бузкових очей. — Магістрат знає, що я не забуду своїх друзів, коли всядуся на мій законний трон.

Дані не відповіла нічого. Магістрат Іліріо гендлював прянощами, коштовним камінням, драконовою кісткою, а заразом і всіляким дешевшим крамом. Казали, що він має друзів у всіх Дев’яти Вільних Містах і навіть далі: у Ваес Дотраку та казкових землях біля Нефритового моря. А ще казали, що немає в нього таких друзів, яких би він не продав з охотою, щойно дадуть належну ціну. Дані уважно дослухалася до балачок на вулицях, але вважала за краще не чіпати мрій брата, які він захоплено виплітав перед нею. Інакше він гнівався, а гнів його був жахливий. Візерис називав таке лихо «збудити дракона».

Брат повісив сукню біля дверей.

— Іліріо надішле служниць тебе скупати. Дивися мені, щоб змила з себе сморід стаєнь. Звичайних коней хал Дрого має безліч, але сьогодні торгуватиме собі кобилицю зовсім іншого штибу.

Він роздивився її прискіпливим оком.

— Досі горбишся. Ану стань прямо!

Руки брата надавили їй на плечі, примушуючи розпрямитися.

— Хай бачать, що ти вже маєш жіночі форми.

Його пальці легенько попестили її маленькі, ще не вирослі груди, схопили за соски.

— Сьогодні ти мене не підведеш. А якщо підведеш, лихо тобі буде. Ти ж не хочеш збудити дракона, га? — Його пальці стиснулися і крутнулися, жорстоко щипаючи крізь грубу тканину сорочки.

— Не хочеш? — повторив він.

— Ні, — покірно відповіла Дані.

Її брат посміхнувся.

— Це добре.

А тоді торкнувся її волосся майже з ніжністю.

— В майбутній історії мого царювання напишуть, люба сестричко, що воно почалося сьогодні.

Коли брат пішов, Дані стала біля вікна і тоскно втупилася у води затоки. Квадратні цегляні башти Пентоса перетворилися на чорні обриси проти сонця, яке саме заходило. Дані чула спів червоних жерців, які запалювали ніч-ватри, вереск обірваних дітей, що гралися у свої ігри попід стінами маєтку. На якусь мить вона пошкодувала, що не може вийти і гратися разом з ними, захекана, боса, у лахмітті, без минулого і майбутнього, а ще без того конче важливого бенкету в палаці хала Дрого.

Десь там, на заході сонця, за вузьким морем, лежала земля зелених пагорбів, квітучих рівнин, швидких річок, замків з темного каменю серед величних сіро-блакитних гір, лицарів у важких обладунках під прапорами своїх князів. Дотракійці називали той край «Раеш Андалі», тобто землею андалів. У Вільних Містах вживали назви «Вестерос» і «Західні королівства». Її брат казав простіше: «наша земля». Він мав ці слова за молитву: варто тільки повторити її скільки слід, і боги зрештою зглянуться.

— Та земля — одвіку наша за родоводом, і хоч віднята в нас зрадою, та все ж наша і тільки наша, назавжди! Не можна красти в дракона, о ні, не можна! Дракон пам’ятає усе.

Можливо, дракон пам’ятав усе, але Дані не могла згадати геть нічого. Вона ніколи не бачила тієї землі, яку брат називав їхньою, тієї величезної держави за вузьким морем. Місця, які він називав — Кастерлі-на-Скелі та Соколине Гніздо, Вирій та Долина Арин, Дорн та Острів Ликів — були для неї пустими словами. Коли вони втекли з Король-Берега від наступу війська Узурпатора, навіть Візерис був восьмирічним хлопчиком, а Дані ще тільки зародилася у материному череві.

І все ж Дані інколи малювала собі в уяві, як усе було насправді — так часто брат переповідав їй ті самі історії. Опівнічна втеча на Дракон-Камінь, тремтливе місячне світло на чорних вітрилах корабля. Її брат Раегар б’ється з Узурпатором у скривавлених водах Тризуба і вмирає там за кохану жінку. Плюндрування Король-Берега князями, яких Візерис звав хортами Узурпатора — Ланістером і Старком. Принцеса Елія Дорнійська благає про милосердя, але спадкоємця Раегара виривають з її рук і вбивають у неї на очах. Начищені черепи останніх драконів дивляться сліпими очима зі стін престольної палати, як Крулеріз перетинає горлянку її батькові золотим мечем.

Вона народилася на Дракон-Камені через дев’ять місяців після втечі, поки жорстокий літній шторм намагався розшматувати острівну твердиню на клапті. Казали, що жахливішого шторму доти ще в світі не бачили. Він побив флот Таргарієнів на тріски просто на припоні. Велетенські кам’яні брили відривало від парапетів та балюстрад і жбурляло у пінні води вузького моря. Даніна мати померла, народжуючи її, за що Візерис сестрі так і не пробачив.

Вона не пам’ятала і Дракон-Каменя. Звідти вони теж втекли — якраз перед тим, як брат Узурпатора рушив на них зі своїм новозбудованим флотом. До того часу від колись їхнього Семицарства в них лишився самий Дракон-Камінь, старовинний стіл їхнього дому. Та й то ненадовго. Залога вже наготувалася продати їх Узурпаторові, але якось уночі лицар Вілем Даррі і четверо вірних трону людей увірвалися до дитячої та вкрали їх обох разом з мамкою-годувальницею, а тоді підняли вітрила під покровом темряви до безпечного браавоського берега.

Хоча й нечітко, та вона пам’ятала пана Вілема — схожого на ведмедя сивого здорованя, який хворим і напівсліпим ревів накази зі свого смертного одра. Служники тремтіли перед ним із жаху, але до Дані він завжди був лагідний. Він називав її «маленька принцеса», інколи «моя шляхетна панна», а руки в нього були м’які, як стара вичинена шкіра. Він уже не піднявся з тієї постелі. Сморід хвороби — гарячий, вологий, солодкувато-гидкий — стояв навколо нього вдень і вночі. Тоді вони жили в Браавосі, у великому будинку з червоними дверима. Дані мала там власну кімнату з лимонним деревом за вікном. Щойно пан Вілем помер, служники вкрали усі їхні не надто великі гроші, а тому їх скоро випхали з того будинку. Дані плакала, коли червоні двері зачинялися за нею назавжди.

З тієї пори вони кочували: з Браавоса до Миру, з Миру до Тирошу, а тоді до Кохору, Волантісу та Лису, не залишаючись надовго у жодному місці. Брат ставився до цього дуже ретельно. Він казав, що наймані зарізяки Узурпатора ідуть по п’ятах, хоча вона жодного ще не бачила.

Спершу магістрати, архонти і торгівельні магнати мали за щастя приймати у своїх домівках та за столом останніх Таргарієнів. Але минали роки, Узурпатор і далі сидів собі на Залізному Троні, тож двері потроху зачинялися, а життя ставало злиденнішим. Багато років тому вони змушені були продати кілька останніх сімейних скарбів, а дотепер скінчилися навіть ті гроші, які вони отримали за корону матері. У провулках і шинках Пентоса її брат отримав прізвисько «король-жебрак»; своє власне Дані знати не прагнула.

— Колись ми повернемо собі все, люба сестро, — обіцяв він їй. Інколи руки в нього тремтіли, як він заговорював про це. — Коштовності та шовки, Дракон-Камінь та Король-Берег, Залізний Трон та Семицарство. Усе, що в нас забрали, ми повернемо собі.

Візерис жив заради того дня. А все, що прагнула повернути собі Дані, був великий будинок з червоними дверима, лимонне дерево за вікном і дитинство, якого вона ніколи не знала.