У двері тихенько постукали.
— Увійдіть, — відповіла Дані, відвертаючись від вікна. Увійшли служниці Іліріо, вклонилися, взялися до справи. Це були невільниці, отримані у дарунок від одного з численних дотракійських друзів магістрата. У вільному місті Пентосі рабства не існувало, і все ж то були невільниці. Стара, схожа на дрібну сіру мишу, ніколи не казала ані слова, зате дівчина торохтіла під час роботи, не змовкаючи ані на мить. Вона була улюбленицею Іліріо, мала шістнадцять років, світле волосся та блакитні очі.
Служниці принесли з кухні гарячої води, наповнили балію і додали запашних олій. Дівчина стягнула з Дані через голову груботкану бавовняну сорочку і допомогла залізти у балію. Вода майже кипіла, та Дані не сіпнулася і не скрикнула. Їй подобалося, коли гаряче — так вона відчувала себе чистою. До того ж брат часто повторював, що Таргарієнам надто спекотно не буває.
— Ми з роду драконів, — казав він. — Вогонь тече у нашій крові.
Стара служниця помила і м’яко розплутала її довге блідо-срібне волосся, не кажучи ані слова. Дівчина відтерла їй спину і ноги, заразом розповідаючи, як Дані пощастило.
— Дрого такий багатий, що в нього навіть невільники носять золоті нашийники. Сто тисяч наїзників скачуть у його халазарі, а палац хала у Ваес Дотраку має дві сотні кімнат і двері з чистого срібла.
І всяке таке, багато різного: який гарний чоловік той хал, який високий та лютий, який у битві безстрашний, найкращий вершник з усіх, хто коли-небудь сідав у сідло, неперевершений стрілець із лука. Даянерис нічого не казала. Вона завжди гадала, що одружиться з Візерисом, як досягне віку. Століттями Таргарієни одружували братів з сестрами, відколи Аегон Завойовник узяв своїх сестер собі за дружин. «Треба берегти чистоту породи», тисячу разів казав їй Візерис. Їхня кров — то кров королів, золота кров старої Валірії, кров драконів. Дракони не злягаються з польовими звірями, а Таргарієни не повинні змішувати свою кров з кров’ю нижчих людей. А зараз Візерис змовлюється продати її якомусь чужинцеві, ще й варварові.
Після купання невільниці допомогли їй вийти з води і висушили рушниками. Дівчина розчісувала їй волосся, поки воно не засяяло розплавленим сріблом. Тим часом стара наносила парфуми, запашні, як гостроцвіт з дотракійського степу: трохи на кожен зап’ясток, за вухами, на кінчики грудей, і наостанок між ніг, де парфум повіяв холодком по губах. Після кількох майже невагомих і невидимих речей, які прислав магістрат Іліріо, зверху надягли шовкову сукню сливового кольору, аби відтінити волошкові очі. Дівчина вбрала їй ноги у позолочені сандалі, стара ж закріпила на голові діадему і вдягла на руки золоті браслети з аметистами. Останньою з’явилася важка золота гривня, помережана стародавніми валірійськими єроглифами.
— Тепер ви справжня принцеса, — перехопило подих у дівчини, коли все було готове. Дані зиркнула на своє відображення у срібному дзеркалі, ще одному передбачливому дарунку Іліріо. «Принцеса», подумала вона, та миттю згадала, що казала дівчина: хал Дрого такий багатий, що в нього і невільниці носять золоті нашийники. Вона відчула раптовий холодок, голими руками побігли мурашки.
Її брат чекав у прохолодному передпокої, присівши на край водойми та бовтаючи рукою у воді. Коли вона увійшла, він встав і роздивився прискіпливим оком.
— Ану стань отам, — звелів він. — Повернися. Отак добре, нічогенька. Ну, тепер ти на вид…
— …справжня королева, — закінчив Іліріо, виходячи з-під арки. З кожним кроком на його огрядній статурі під вільними шовковими шатами вогненних кольорів колихалося сало, та все ж рухався він з вартою подиву легкістю. Коштовні камені блищали на кожному пальці рук, а розгалужену бороду кольору соломи йому так намастили олією, що вона сяяла, мов справжнє золото.
— Хай цього найщасливішого дня Володар Світла ущедрить вас своєю ласкою, принцесо Даянерис, — урочисто проказав магістрат, беручи її за руку. Він нахилив голову, блиснувши в усмішці кривими жовтими зубами крізь золото своєї бороди.
— Вона прекрасна, ваша милість, надзвичайна, — мовив він до її брата. — Дрого буде у захваті.
— Надто кістлява, — відповів Візерис. Своє біляво-срібне волосся, таке саме, як у неї, він зібрав на потилиці у тугий хвіст і скріпив застібкою драконової кістки. Від цього різкі риси його худого обличчя набули ще суворішого вигляду. Брат поклав руку на руків’я меча, позиченого в Іліріо, і мовив:
— Ви певні, що халові Дрого подобаються такі молоді жінки?
— Вона має кров, породу, і цілком доросла для хала, — відповів йому Іліріо, і до речі, вже не вперше. — Подивіться-но. Срібно-золоте волосся, волошкові очі… це кров старої Валірії, жодних сумнівів, жоднісіньких… а ще ж якого шляхетного роду: донька старого короля, сестра нового… ні, вона не зможе не причарувати нашого Дрого.
Коли він відпустив її руку, Дані зрозуміла, що тремтить.
— Та мабуть, — з сумнівом у голосі відповів її брат. — Ті дикуни мають збочений смак. Хлопчики, коні, вівці…
— При халові Дрого краще такого не казати, — попередив Іліріо.
У бузкових очах її брата блискавкою майнув гнів.
— Ви маєте мене за дурня?
Магістрат злегка вклонився.
— Я маю вас за короля. Королям не властива обережність пересічних людей. Прийміть мої вибачення за можливу образу.
Він повернувся і плеснув долонями, викликаючи носіїв.
Коли вони вирушили в дорогу вигадливо різьбленим паланкіном Іліріо, на вулицях Пентосу було темно, як у ямі. Попереду йшли двоє слуг, освітлюючи дорогу вишуканими олійними ліхтарями з блідо-блакитного скла; паланкін тягли на плечах дванадцять дужих чоловіків. Всередині, за завісами, у теплому і застиглому повітрі Дані відчувала сморід нездорової плоті Іліріо, щедро присмачений парфумами.
Брат, відкинувшись на подушки поряд із нею, нічого не помічав. Його думки повіяли десь далеко, за вузьке море.
— Я не потребуватиму цілого халазару, — раптом мовив Візерис, пестячи руків’я позиченого меча. Дані знала, що брат ледве тямить, яким боком тримати зброю. — Десяти тисяч має вистачити. З десятьма тисячами дотракійських верескунів я легко візьму Семицарство до рук. Держава повстане за свого істинного короля. Тирели, Рожвини, Даррі, Грейджої люблять Узурпатора не більше, ніж я. Дорнійці палають бажанням відплатити за Елію та її дітей. Та й простолюдці підуть за нами. Вони моляться за свого короля.
Він занепокоєно зиркнув на Іліріо.
— Адже моляться, чи не так?
— То ваш народ, який любить вас, — шанобливо мовив магістрат Іліріо. — У селах і містах по всій державі чоловіки п’ють за ваше здоров’я, поки жінки шиють прапори з драконом і ховають їх до того дня, коли ви повернетеся з-за моря.
Він здвигнув огрядними плечима.
— Принаймні так кажуть мої довірені люди.
Дані не мала своїх людей за вузьким морем і не могла пересвідчитися, хто там що робить чи думає. Все ж вона не повірила солодким словам Іліріо, бо не вірила йому взагалі. Проте її брат схвильовано закивав головою.
— Я сам уб’ю Узурпатора, — пообіцяв він, який за життя не вбив ще жодної душі. — Так само, як він убив мого брата Раегара. І Ланістера-Крулеріза я теж уб’ю за те, що він зробив з батьком.
— Намір, гідний всякої хвали, — відповів магістрат Іліріо. Дані помітила, як на його товстих губах заграла ледь помітна усмішка. Але брат нічого не побачив, тільки кивнув, відсунув завісу і втупився у нічну темряву. Дані знала, що цієї миті він знову б’ється у Битві на Тризубі.
Дев’ятибаштовий маєток хала Дрого стояв на затоці, просто коло берега. Його високі цегляні стіни заросли блідим плющем. Як їм сказав Іліріо, маєток подарували халові магістрати Пентоса. Вільні Міста завжди були щедрі до кінного народу.
— Не те щоб ми боялися тих варварів, — пояснював Іліріо з посмішкою. — Володар Світла захистить стіни нашого міста хоч від мільйона дотракійців. Принаймні так обіцяють червоні жерці. Та навіщо зайвий ризик, коли їхня дружба купляється за-півдарма?
