А посередині того натовпу стояла Санса, вбрана у небесно-блакитний шовк, з чисто вимитим і закрученим у кучері рудуватим брунатним волоссям, зі срібними браслетами на зап’ястках. Ар’я зморщила лоба, намагаючись зрозуміти, що тут робить її сестра і чому вона така щаслива на вигляд.

Натовп стримувала довга шерега списників у золотих киреях під проводом огрядного вояка у примхливому обладунку, прикрашеному чорним покостом та золотим карбом. Його кирея відблискувала так, як може блищати тільки справжня золототкана парча.

Коли припинили калатати у дзвін, тиша потроху встановилася на великій площі. Тоді її батько підняв голову і почав говорити, але таким слабким голосом, що годі було щось розібрати. Люди позаду неї почали гукати: «Що?» та «Гучніше!». Вояк у чорно-золотому обладунку підступив ззаду до батька і різко штурхнув його. «Дайте йому спокій!», хотіла заволати Ар’я, та знала, що ніхто не послухає. Тоді вона прикусила собі губу.

Батько почав знову, вже гучніше.

— Я — Едард Старк, князь на Зимосічі та Правиця Короля, — мовив він голосом, що полинув до всіх кутків майдану. — Я прийшов сюди, щоб висповідати перед вами, на очах в богів та людей, свою зраду.

— Ні, — заскиглила Ар’я. Під нею натовп заволав та заверещав. Лайки, прокльони, образи наповнили повітря. Санса сховала обличчя в долоні.

Батько ще підвищив голос, намагаючись, щоб усі його почули.

— Я зрадив довіру мого короля і друга Роберта, — закричав він. — Я присягнувся берегти та захищати його дітей, але ще не встигла охолонути кров короля, як я намірився скинути його сина з трону, свавільно убити спадкоємця та сісти на престол власною особою! Хай верховний септон, сам Баелор Блаженний та свята Седмиця засвідчать правду: Джофрі Баратеон — єдиний законний спадкоємець Залізного Трону, милістю всіх богів володар Семицарства і на Державі господар!

З натовпу прилетів камінь. Ар’я скрикнула, коли він вдарив батька. Золотокирейники втримали його на ногах. Кров заструменіла обличчям з глибокої рани на чолі. Ще камені. Один ударив стражника зліва від батька. Інший брязнув по нагрудникові лицаря у чорно-золотому обладунку. Двоє з Королегвардії стали перед Джофрі та королевою, затуляючи їх щитами.

Ар’їна рука сягнула під кобеняка та намацала Голку в піхвах. Дівчинка міцно вхопила руків’я — так міцно, як ніщо раніше. «Благаю вас, боги», молила вона, «вбережіть батька. Не дозвольте його скривдити.»

Верховний септон став на коліна коло Джофрі та його матері.

— По гріхах наших і страждання наші, — проказав він співучим, басовитим та бундючним голосом, набагато гучнішим за батьків. — Цей чоловік сповідав свої злочини перед очима богів та людей, у цьому святому місці.

Він молитовно здійняв руки, і навколо його голови затанцювала веселка.

— Боги завжди судять справедливо, але Баелор Блаженний вчив нас, що їм також притаманне милосердя. То як належить вчинити зі зрадником, ваша королівська милосте?

Одночасно заволали тисячі голосів, та Ар’я їх не чула. Принц Джофрі… ні, вже король Джофрі… виступив наперед з-за щитів Королегвардії.

— Пані мати прохали мене дозволити князеві Едарду вдягти чорне, і панна Санса також благала про милосердя до її батька.

Він подивився просто на Сансу, всміхнувся, і якусь мить Ар’я гадала, що боги почули її молитву. А тоді Джофрі обернувся до натовпу і продовжив:

— Але жіночі серця занадто м’які. Поки вашим королем є я, зрада ніколи не залишиться безкарною. Пане Ілине, принесіть мені голову зрадника!

Натовп заревів; Ар’я відчула, як подоба Баелора здригнулася під його шаленим тиском. Верховний септон вчепився у край королівського корзна, Варис біг до короля, вимахуючи руками, і навіть королева поспіхом заговорила до нього, та Джофрі тільки хитнув головою. Коли наперед виступив довготелесий та висохлий, схожий на кістяк у залізній кольчузі, Королівський Правосуд, двірські пани та лицарі сахнулися навсібіч. Глухо, наче здалеку, Ар’я почула вереск своєї сестри. Санса впала на коліна, схлипуючи з відчаю. Пан Ілин Пейн зійшов догори сходами казальниці.

Ар’я пропхалася між ногами Баелора і кинулася крізь натовп, оголивши Голку. Вона врізалася у чоловіка в різницькому фартуху, збила його на землю. Хтось негайно пхнув її саму в спину, так що вона ледве утрималася на ногах. Навколо юрмилися людські тіла, запиналися, тисли, топтали небораку різника. Ар’я махала Голкою, сікла усіх, хто траплявся під руку.

Нагорі казальниці пан Ілин Пейн майнув рукою. Чорно-золотий лицар віддав наказ. Золотокирейники жбурнули князя Едарда на мармур; його груди та голова звісилися через край.

— Гей, ти! — заволав хтось гнівно на Ар’ю, та вона прожогом чкурнула від нього, розіпхала людей на різні боки, вкрутилася між них, буцаючись у кожного зустрічного. Чиясь рука вхопила її за ногу, вона у відповідь рубонула клинком, надавала копняків по гомілках. Якась жінка запнулася, і Ар’я пробігла їй просто по спині, рубаючи навсібіч, але марно, усе марно… людей було надто багато, і щойно вона пробивала собі дірку, як та заплющувалася. Хтось відштовхнув її убік. Вона досі чула, як верещить Санса.

Пан Ілин видобув з піхов на спині величезного обіручного меча. Коли лезо піднялося над головою і зловило сонячне світло, на темному металі затанцювали рясиці. Блиснув край, гостріший за будь-яку бритву. «Лід», подумала вона, «в нього Лід!» Сльози ринули обличчям, засліпили очі.

А тоді з натовпу вистрілила рука, схопила її за плече, мов вовчі лабети, ще й так міцно, що з руки аж вилетіла Голка. Ар’я похитнулася, втратила рівновагу і впала б, якби чоловік не підняв її з землі легко, як ляльку. До її очей наблизилося його обличчя: облямоване довгим чорним волоссям та сплутаною бородою, вишкірене гнилими зубами.

— Не дивися! — загарчав на неї низький голос.

— Я… я… я… — схлипувала Ар’я.

Старий струснув її так сильно, що застукотіли зуби.

— Стули пельку та заплющ очі, хлопче.

Глухо, наче здалеку, вона почула… якийсь звук… тихе зітхання, наче видихнув мільйон людей відразу. Пальці старого, твердіші від заліза, вп’ялися їй у плече.

— Дивись на мене. Ось так, малий, дивись на мене. — Подих його відгонив кислим вином. — Згадав мене, хлопче?

Зрештою спогади збудив сморід. Ар’я побачила засмальцьоване, заяложене волосся, залатаного та запиленого чорного кобеняка на покручених плечах, суворі жорсткі очі, що скоса примружилися на неї. І раптом згадала чорного братчика, що приходив до батька.

— Упізнав, еге ж? Ото розумник. — Він сплюнув. — Тут усе скінчено. А ти підеш зі мною і припнеш язика.

Щойно вона спробувала відповісти, як нічний вартовий струснув її ще раз, сильніше.

— Припнеш, кажу.

Майдан потроху порожнів. Люди поверталися до своїх занять, натовп розсіювався. Та байдуже — Ар’їне життя скінчилося. Заніміла, вона посунула поруч з… так, Йореном. Його звуть Йорен. Вона не бачила, як він знайшов Голку, але чорний братчик пхнув їй меча до рук.

— Аби ж ти вмів його тримати, хлопче.

— Я не… — почала була вона.

Але Йорен пхнув її у пройму дверей, вхопив брудною рукою за волосся та скрутив, відкидаючи голову назад.

— …не надто розумний хлопець, га? Ти це хотів сказати, га?

В іншій руці чорного братчика з’явився ніж.

Коли лезо блиснуло коло обличчя, Ар’я навіжено сахнулася назад, вивертаючи голову на всі боки, але він тримав її за волосся залізною рукою так, що шкіра на голові трохи не лускала. На вустах вона відчула солоний смак сліз.

Найстарші були вже дорослі чоловіки — сімнадцяти чи вісімнадцяти років від дня своїх іменин. Одному було добряче за двадцять; решта — молодші, років шістнадцять чи й менше.

Бран дивився на них з балкону башти маестра Лювина, слухав їхні стогони, скрики та лайки. Хлопці билися жердинами та дерев’яними мечами, наповнюючи двір клацанням. Часто-густо стукіт зброї переривався смаковитим ляпасом по тілу, вкритому (чи не вкритому) шкірянкою. Пан Родрік крокував поміж хлопців, червоніючи лицем під білими баками і відчайдушно лаючись на усіх відразу. Бран ще ніколи не бачив старого лицаря таким розлюченим.