— Ні! — вигукував той. — Ні, ні, ні!
— Вони не надто добре б’ються, — з сумнівом у голосі мовив Бран і почухав Літа за вухом. Лютововк краяв зубами чийсь окіст, хрумтів кістками.
— Авжеж, — погодився, глибоко зітхнувши, маестер Лювин. Він дивився крізь велику мирійську трубу зі скельцями, вимірюючи тіні та помічаючи положення комети, що висіла низько у вранішньому небі. — Та якщо дати їм трохи часу… Пан Родрік має рацію — комусь же треба чатувати на мурах. Твій вельможний батько повіз увесь цвіт своєї дружини до Король-Берега, твій брат забрав решту замкової варти, а заразом і усіх хлопців, придатних до служби, на багато верст навколо. Не всі повернуться додому живими. На їхнє місце треба когось знайти.
Бран презирливо подивився на парубків, що пітніли унизу.
— Якби я міг стояти на ногах, то побив би геть усіх.
Він згадав, як востаннє тримав меча у руках, коли до Зимосічі приїжджав король. Меч був дерев’яний, та ним він збив принца Томена з ніг півсотні разів.
— Хай пан Родрік навчить мене битися галябардою. Вона має довге держално, і моїми ногами міг би стати Ходор. Ми вдвох були б одним лицарем.
— Гадаю, це… навряд чи можливо, — зазначив маестер Лювин. — Коли чоловік б’ється, Бране, його руки, ноги та розум мають діяти разом, як одне ціле.
Унизу, в дворі, пан Родрік заволав:
— Як ви б’єтеся, йолопи?! Він тебе «дзьоб», і ти його «дзьоб», наче два гусаки. Відбивай! Захищайся від ударів! Гусаки в бою довго не живуть. Якби мечі були справжні, тобі б зразу відтяли руку!
Хтось із інших хлопців зареготав, і старий лицар стрімко обернувся до нього.
— Хто сміється? Ага, це ти. А й справді, смішно. Це в нас регоче той, хто б’ється, наче їжак!..
— Колись на світі жив лицар, позбавлений зору, — вперто мовив Бран, поки пан Родрік вирував унизу. — Мені розповідала Стара Мамка. Він мав довгу ковіньку з клинками на обох кінцях і крутив її так швидко двома руками, що міг зарубати відразу двох людей.
— Симеон Зореокий, — відповів Лювин, записуючи в книжечку цифри. — Коли він втратив очі, то вставив сафіри у порожні очниці. Так розповідають співці. Але, Бране, це тільки оповідка — як ті історії про Флоріана-Дурня. Казка з Віку Звитяжців.
Маестер зацокав язиком.
— Не треба мріяти про нездійсненне. Повернися від снів до дійсності. Бо інакше тільки змучишся.
Згадка про сни збудила спогад.
— Минулої ночі мені знову наснився гайворон. Той, що з трьома очима. Він влетів до мене в опочивальню і наказав піти за ним. Ми пішли до крипти. Там були пан батько, ми розмовляли. Їм було сумно.
— І чому ж? — Лювин саме вдивлявся крізь свою трубу.
— З-за Джона. Здається, це якось стосувалося Джона.
Сон глибоко схвилював Брана — більше, аніж усі гайворонячі сни.
— Але Ходор не хоче до крипти.
Бран бачив, що маестер слухає неуважно. Він підняв очі з-над труби, змигнув.
— Ходор не хоче…
— Сходити униз, до крипти. Коли я прокинувся, то наказав йому знести мене донизу — подивитися, чи й справді там є батько. Спершу він не розумів, що я кажу, але я казав «іди туди», «іди сюди», і так ми дісталися сходів. Але вниз він не пішов. Став на верхніх сходинках і казав «Ходор» так, наче злякався темряви. Але ж в мене був смолоскип. Я так розсердився, що трохи не дав йому ляща по голові, як завжди робить Стара Мамка.
Бран побачив, що маестер хмурить брови, й додав поспіхом:
— Але не дав.
— От і добре. Ходор — людина, а не мул, щоб його лупцював погонич.
— Уві сні я літав разом з гайвороном, але не міг літати, коли прокидався, — зазначив Бран.
— Але навіщо тобі до крипти?
— Я ж казав вам. Аби знайти батька.
Маестер смикнув за ланцюга, якого носив навколо шиї. Він часто робив так, коли почувався незручно.
— Бране, дитино моя люба, колись і князь Едард сяде унизу на кам’яний стіл біля свого батька, батька його батька і всіх Старків аж до старих Королів на Півночі… але, з божої ласки, цього не станеться ще багато років. Твій батько сидить в полоні у королеви, у Король-Березі. У крипті ти його не знайдеш.
— Батько там були минулої ночі. Я сам говорив із ними.
— Який впертий хлопчик, — зітхнув маестер, відкладаючи книжку. — Може, хочеш сам подивитися?
— Хочу, та не можу. Ходор туди йти не бажає, а для Танцівниці сходи надто вузькі та звивисті.
— Гадаю, ми впораємося з цими негараздами.
Замість Ходора покликана була дикунка Оша. Висока й міцна, вона завжди йшла, куди накажуть, не опираючись і не скиглячи.
— Я прожила життя за Стіною, панове. Авжеж не злякаюся якоїсь там ями у землі, — була її відповідь.
— Літо, сюди, — покликав Бран, поки Оша підіймала його жилавими сильними руками. Лютововк покинув кістку та рушив за Ошею, яка понесла Брана через двір, а потім униз — гвинтовими сходами до холодного склепу в глибинах землі. Маестер Лювин ішов попереду зі смолоскипом. Бран навіть не заперечував — ось до чого докотився — щоб його несли на руках, а не на спині. Пан Родрік наказав збити з Оші ручні кайдани, бо вона служила вірно й старанно увесь час, який прожила у Зимосічі. Але гомілки — на знак неповної довіри — лишалися з’єднаними важким залізним ланцюгом, який, втім, не заважав її впевненим крокам униз сходами крипти.
Бран не міг згадати, коли востаннє відвідував підземні склепи. Напевне, ще до того, як з ним сталося лихо. Як він був малий, то грався тут з Роббом, Джоном та сестрами.
Він шкодував, що їх зараз немає з ним; тоді б похмурі склепіння не видавалися такими темними та страшними. Літо зробив кілька сторожких кроків крізь лункий морок, тоді зупинився, підняв голову і понюхав холодне мертве повітря. Раптом вовк вишкірив зуби та поповз назад, виблискуючи золотими очима у світлі маестрового смолоскипа. Навіть Оша, міцніша від старого заліза, почувалася збентеженою.
— Люті дядьки. Ти ба, як дивляться, — мовила вона, обводячи очима довгу шерегу гранітних Старків на кам’яних столах.
— Це Королі Зими, — прошепотів Бран. Чомусь говорити надто гучно тут здавалося недоречним.
Оша всміхнулася.
— Зима не дозволяє королям правити над собою. Якби ти її бачив, то зрозумів би, літній хлопчику.
— Вони були Королями на Півночі багато тисяч років, — пояснив маестер Лювин, здіймаючи смолоскип вище, аби кинути світло на кам’яні обличчя. Деякі мали кошлате волосся та бороди і виглядали лютішими за вовків, що сиділи коло їхніх ніг. Інші були чисто поголені, з рисами кощавими та гострими, схожими на довгі сталеві мечі на їхніх колінах.
— Суворі чоловіки, що жили у суворі часи. Ходімо.
Він хутко закрокував криптою повз стрій кам’яних стовпів та нескінченне військо кам’яних подоб. За його рукою зі смолоскипа тягнувся язик полум’я.
Крипта була схожа на печеру і довша за сам замок. Колись Джон казав, що унизу є ще багато поверхів — глибші та темніші печери, де поховані найстаріші королі. Загубиш тут світло — пропадеш. Літо взагалі відмовився рушити зі сходів, навіть коли Оша пішла слідом за смолоскипом, несучи Брана на руках.
— Ти пам’ятаєш уроки історії, Бране? — спитав маестер по дорозі. — Розкажи Оші, якщо зможеш, хто вони були і що робили.
Бран глянув на обличчя, які проминав, і пригадав усі оповідки. Маестер багато розповідав про минуле, а Стара Мамка допомагала його оживити.
— Онде Джон Старк. Коли морські наскочники висадилися на сході, він скинув їх у море і заснував замок у Білій Гавані. Сином його був Рікард Старк, але не батько мого батька, а інший Рікард, який забрав Перешийок в Болотяного Короля і одружився з його дочкою. Дуже худий, з довгим волоссям і ріденькою борідкою — то Теон Старк. Його кликали «Голодним Вовком», бо він все життя за щось воював, і все йому було мало. А тут один з Брандонів — оцей високий з мрійливим обличчям. Він звався Брандон Корабельник, бо дуже любив море. Його могила лишилася порожньою. Він спробував переплисти Західне Море і не повернувся. Сина його, теж Брандона, кликали Палієм, бо він з горя підніс смолоскипа до усіх батькових кораблів. Оце Родрік Старк, який виграв Ведмежого острова у борцівському поєдинку і віддав його Мормонтам. А тут Торген Старк — Король-на-Колінах. То був останній Король на Півночі та перший князь на Зимосічі, бо він здався та присягнув на вірність Аегонові Завойовнику. А ще онде Креган Старк. Він колись бився з принцем Аемоном, і Драконолицар сказав, що ніколи не стрічав кращого майстра меча.
