Надворі було тихо і порожньо. На внутрішній стіні замку стояв самотній вартовий, щільно загорнувшись у кожуха від холоду. Йому там, мабуть, було нудно і незатишно, та Джон миттю помінявся б із ним місцями, якби дозволили. У іншому замок здавався темним і зовсім порожнім. Якось Джон бачив покинутий острог — зловісне місце, де крім вітру, не чути було інших голосів, і камені мовчали про людей, що пішли і не повернулися. Цього вечора замок Зимосіч нагадав йому той острог.

Через прочинені вікна позаду нього лунала музика, дзвенів спів, та якраз співів Джон зараз прагнув чути найменше. Він витер сльози рукавом сорочки, лютуючи на себе за них, і зібрався йти геть.

— Хлопче, — покликав до нього якийсь голос. Джон повернувся.

На призьбі просто над дверима до палати сидів Тиріон Ланістер, нагадуючи якусь кам'яну химеру. Карлик посміхнувся, чи радше вишкірився, до Джона.

— Ота тварина в тебе — то вовк?

— Лютововк, — відповів Джон. — Його звуть Привид.

Він зиркнув угору на маленького чоловічка, і раптом його розчарування ним десь зникло.

— Що ви там робите? Чому не бенкетуєте?

— Там занадто тепло, занадто гамірно, а я забагато випив вина, — відповів карлик. — Я віддавна запам’ятав, що як наблюєш на власного брата, то люди триматимуть тебе за нечему. Можна ближче глянути на твого вовка?

Джон завагався, тоді кивнув.

— Злізете самі, чи принести драбину?

— Та грець із нею, — відповів коротун. Він зсунувся з призьби просто у повітря. Джонові перехопило подих, а тоді він мало не роззявив рота, коли Тиріон Ланістер крутнувся у повітрі малим клубком, легко торкнувся землі руками і перестрибнув на ноги.

Привид несміливо сахнувся від нього. Карлик обтрусився і засміявся.

— Здається, я налякав твого вовка. Прошу вибачити.

— Та він не злякався, — відповів Джон, тоді став на коліно і покликав:

— Привиде, йди сюди. Сюди! Отак, молодець.

Вовченя причалапало ближче і тицьнулося писком Джонові у обличчя, але не зводило ока і з Тиріона Ланістера. Коли карлик спробував його погладити, воно сахнулося назад і вишкірило ікла, але не загарчало.

— Відлюдькуватий трохи, га? — зазначив Ланістер.

— Сидіти, Привиде, — наказав Джон. — Отак. Сиди тихо.

Тоді глянув на карлика і мовив до нього:

— Тепер можете гладити. Він не рушить з місця, поки я не скажу. Я його навчаю.

— Зрозуміло, — відповів Ланістер. Він скуйовдив сніжно-біле хутро Привида в нього за вухами і сказав:

— Гарний вовчик, розумничок.

— Якби мене тут не було, він би вирвав вам горлянку, — мовив Джон. Поки що він перебільшував, та вовчик швидко підростав.

— Тоді краще тобі лишатися поблизу, — відповів карлик. Він звісив завелику голову набік і роздивлявся Джона двома різними очима. — Мене звуть Тиріон Ланістер.

— Я знаю, — відповів Джон і встав. Стоячи, він був вищий за карлика, і це його чомусь бентежило.

— А ти, вочевидь, байстрюк Неда Старка, так?

Джон відчув, як його наскрізь пронизало холодом. Він стиснув губи і нічого не сказав.

— Я тебе образив? — запитав Ланістер. — То прошу вибачити. Від карликів ніхто не вимагає вишуканої чемності. Цілі покоління дурників у блазенському лахмітті завоювали мені право вдягатися абияк і казати геть усе, що спаде на думку.

Він вишкірився.

— Але ж ти таки його байстрюк.

— Моїм батьком є ясновельможний князь Едард Старк, — сухо визнав Джон.

Ланістер вдивився у його обличчя.

— Так, зараз я й сам бачу. В тобі від півночі більше, ніж у твоїх братах.

— Зведених братах, — поправив Джон. Його потішило те, що сказав карлик, та він спробував не виказувати себе.

— Хочу дати тобі одну пораду, байстрюче, — мовив Ланістер. — Ніколи не забувай, хто ти є, бо світ однаково не забуде. Зроби зі своєї суті силу, а не слабкість. Викуй з неї такий собі обладунок, і ти вирвеш у ворогів з рук зброю.

Та Джон не мав настрою вислуховувати поради.

— Що ви можете знати про байстрюцьке життя?

— Усі карлики є байстрюками в очах своїх батьків.

— Але ви народилися в своєї матері законним сином Ланістерів.

— Та ну? — саркастично перепитав карлик. — От якби ж ти пояснив це моєму ясновельможному батькові. Бач, мати померла, народжуючи мене, тож він ніколи не був певний.

— А я навіть не знаю, хто моя мати, — відповів Джон.

— Поза сумнівом, якась жінка, як і в більшості людей. — Він подарував Джонові лукаву усмішку. — Запам’ятай-но, хлопче. Усі карлики, може, й байстрюки, та не усі байстрюки мусять бути карликами.

На цьому він повернувся і побрів собі на бенкет, висвистуючи якусь пісеньку. Коли він відкрив двері, зсередини ринуло світло, відкинуло чітку тінь на двір, і якусь мить Тиріон Ланістер стояв високий, як справжній король.

З усіх кімнат у великому кам'янці Зимосічі покої Кетлін були найтепліші — їй навіть вогонь доводилося запалювати нечасто. Замок збудували над природними гарячими джерелами, води з яких стриміли стінами і кімнатами, як кров людським тілом. Підземні води виганяли холод з кам’яних палат, живили скляні сади вологим теплом, не давали грунтові замерзнути. У десятку маленьких двориків день і ніч парували відкриті гарячі ставки. Навряд чи хто згадував про них влітку, а от взимку вони рятували все живе від смерті.

Кетлін завжди мала лазню, де аж парувала гаряча вода, а стіни її покоїв були теплі на дотик. Тепло нагадувало їй про замок Водоплин, про сонячні дні з Лізою та Едмуром. Але Нед ніколи терпіти не міг тепла. «Старки створені жити на холоді», казав він їй, а вона сміялася і відповідала, що хай би тоді мурували собі замка в якомусь іншому місці.

Тож коли вони скінчили кохатися, Нед відкотився і вибрався з її ліжка, як тисячу разів до того. Він перетнув кімнату, відкинув важкі завіси і одне за одним відчинив високі вузькі вікна, пускаючи нічне повітря до опочивальні.

Вітер вирував навколо нього, а він стояв голий і вдивлявся у темряву. Кетлін натягнула хутряну ковдру до підборіддя і мовчки спостерігала за чоловіком. Так він виглядав меншим і вразливішим — мов той юнак, за якого вона вийшла заміж у септі Водоплину п’ятнадцять довгих років тому. Її лоно трохи скиміло від його бурхливої пристрасті, та вона не зважала, бо відчувала у собі його сім’я і молилася про нове зачаття. Від народження Рікона пройшло вже три роки, а вона ж іще не стара і може подарувати чоловікові ще одного сина.

— Я відмовлю йому, — мовив Нед, повернувшись до неї. Сумнів гуляв його очима, звучав у голосі.

Кетлін сіла у ліжку.

— Так не можна. І не треба!

— Мій обов’язок тут, на півночі. Я зовсім не прагну служити Робертовим Правицею.

— Він цього не зрозуміє. Зараз він король, а королі не такі, як інші люди. Якщо ти відмовишся йому служити, він доскіпається, чому, а тоді рано чи пізно запідозрить, що ти зібрався змагатися з ним за владу. Хіба ти не бачиш, як це небезпечно?

Нед похитав головою, відмовляючись вірити.

— Ні, Роберт ніколи не зашкодить мені або моєму домові. Ми ж росли ближчі, ніж брати! Він любить мене. Якщо я йому відмовлю, він ревтиме, лаятиметься, погрожуватиме усіма карами, а через тиждень ми вже реготатимемо разом. Та я цього добродія знаю краще за всіх у світі!

— Добродія ти, може, колись і знав, — відповіла вона. — А короля не знаєш.

Кетлін згадала мертву лютововчицю у снігу з уламком оленячого рогу в горлянці. Вона мала донести до чоловіка свою правду за всяку ціну.

— Гордість для королів усе, пане чоловіку. Роберт приїхав аж сюди, щоб побачити тебе і вшанувати великою честю. Не можна жбурляти цю честь назад йому в обличчя.

— Честь? — Нед гірко засміявся.

— У його очах це честь, — відповіла вона.

— А у твоїх?

— І в моїх також, — спалахнула вона гнівом. Чому він нездатний бачити такі речі? — Король пропонує свого власного сина за чоловіка нашій доньці! Як іще я маю це назвати? Санса може одного дня стати королевою. Її сини правитимуть від Стіни до гір Дорну. Хіба то не честь?