— Він мій брат.

— Може, мені покликати сторожу?

— Кличте, — зухвало відповів Джон. — Однак не зупините. Я все одно його побачу!

Він перетнув кімнату, тримаючись від неї по інший бік ліжка, і глянув на Брана. Мати тримала його за руку, схожу на пташину лапу. З нього зійшла уся плоть, шкіра натягнулася на кістках, а ноги під ковдрою вигиналися так, що Джона мало не знудило. Бранові очі глибоко запали у чорні ями; хоч і розплющені, вони геть нічого не бачили. Після падіння він чомусь став менший — наче крихітний листочок, що його перший-ліпший сильний вітер віднесе до могили.

Та все ж груди, схожі на крихку клітку потрісканих ребер, здіймалися і опускалися рівним глибоким подихом.

— Бране, — мовив Джон, — вибач, що не зайшов раніше. Я боявся.

Він відчував, як щоками котяться сльози, та не зважав.

— Не вмирай, Бране. Благаю тебе. Ми всі чекаємо, коли ти прокинешся. Я, Робб, дівчата, усі…

Пані Старк дивилася мовчки, не здіймаючи бучу. Джон сприйняв це за згоду. Поза вікном знову завив лютововк. Той самий, якому Бран досі не дав імені.

— Тепер мені час іти, — продовжив Джон. — Дядько Бенджен чекає. Я їду з ним на Стіну. Мусимо вирушити сьогодні, поки сніг не пішов.

Він згадав, як Бран радів з майбутньої подорожі. Цього Джон не міг винести. Не мав сили думати, що полишає його отак. Тоді витер сльози, нахилився і легенько поцілував брата у вуста.

— Я прагнула, щоб він залишився тут, зі мною, — тихо вимовила пані Старк.

Джон зиркнув сторожкими очима, та вона не дивилася — казала так, мовби його взагалі у кімнаті не було.

— Я молилася про це, — продовжила вона глухим голосом. — Пішла до септу і молилася сім разів до семи божих ликів, щоб Нед роздумався і лишив сина зі мною. Часом боги відповідають на молитви.

Джон не знав, що сказати.

— Ви не винуваті, — вичавив він з себе після ніякової мовчанки.

Тепер її очі, повні гіркої отрути, знайшли його.

— Збав мене од свого прощення, байстрюче.

Джон опустив очі. Вона колихала Бранову руку в своїх. Джон узяв іншу, стиснув пальці, схожі на пташині кісточки.

— Щасти тобі, — мовив він.

Вже коло дверей він почув, як його кличуть.

— Джоне, — мовила пані Кетлін. Він мав би не зважати й піти собі, але ж вона ніколи не кликала його на ім’я. Тому Джон повернувся і спіймав такий погляд, неначе вона вперше бачила його обличчя.

— Так? — перепитав хлопець.

— Це мало б статися з тобою, — мовила вона до нього, тоді відвернулася до Брана і стала плакати, уся здригаючись. Раніше Джон ніколи не бачив її сліз.

Дорога надвір здалася дуже довгою. Там галасували, метушилися, накладали вози, виводили, сідлали та запрягали коней. Трохи засніжило, й усі прагнули якомога швидше вибратися на шлях.

Робб вигукував накази на всі боки посеред цього безладу. Останнім часом він подорослішав, неначе падіння Брана та зневіра матері додали йому сили. Сірий Вітер був при боці.

— Тебе шукає дядько Бенджен, — мовив Робб до Джона. — Хотів виїхати ще годину тому.

— Та знаю, — відказав Джон. — Скоро рушимо.

Він роздивився навколо, на гамір і безлад.

— Виїхати важче, ніж я гадав.

— Та я бачу, — відповів Робб. Він мав сніг у волоссі, який танув від тепла тіла. — Ти бачив його?

Джон кивнув, не довіряючи голосові.

— Він не помре, — мовив Робб. — Я це знаю.

— Вас, Старків, убити важко, — погодився Джон глухо та стомлено. Похід до Брана забрав усі його сили.

Робб зрозумів, що з ним коїться якась халепа.

— Що там моя матір?..

— Була… дуже ласкава до мене, — відповів Джон.

Роббові на вид полегшало, він посміхнувся.

— Коли побачимося наступного разу, ти будеш весь у чорному.

Джон вичавив усмішку у відповідь.

— Мені завжди пасував цей колір. Думаєш, скоро трапиться нагода?

— Скоро, — пообіцяв Робб. Він притягнув Джона до себе і міцно обійняв. — Бувай, Сніговію.

Джон обійняв його у відповідь.

— Бувай і ти, Старку. Подбай про Брана.

— Авжеж. — Вони розчепилися і ніяково зиркнули один на одного.

— Дядько Бенджен казали прислати тебе до стаєнь, щойно побачу, — нарешті мовив Робб.

— Я ще прощатимуся з однією людиною, — відповів Джон.

— Тоді я тебе не бачив, — вирішив Робб. Джон залишив його посеред снігу, возів, вовків та коней. Зброярня була поруч. Він забрав звідти свій пакунок і пішов накритним мостом до великого кам'янця.

Ар’я поралася у себе в кімнаті, набиваючи більшу за неї начищену залізодеревну скриню. Їй допомагала Німерія. Щойно Ар’я вказувала, вовчиця кидалася через кімнату, хапала в зуби якусь шовковину і тягла до хазяйки. Та коли вона унюхала Привида, то сіла на хвіст і гавкнула до нього.

Ар’я побачила Джона, затамувала подих, стрибнула на ноги і обхопила тендітними руками його шию.

— Я злякалася, що ти вже поїхав, — казала вона. — Мене не випускали, навіть щоб попрощатися.

— Що ж ти таке наробила? — засміявся Джон.

Ар’я виплуталася від нього і скривила мармизу.

— Та нічого. Оце вкладаюся, таке різне. — Вона махнула на велетенську скриню, повну хіба що на третину, та на одяг, розкиданий усією кімнатою. — Септа Мордана каже, треба все перескладати. Каже, я не так усе згорнула. Каже, шляхетна південна панна не має кидати одяг до скрині, як жмути старих ганчірок.

— То он за що тебе не випускають, сестричко?

— Та однак воно усе переплутається, — відповіла сестра. — Кому яке діло, як його згорнули?

— Вочевидь, септі Мордані є діло, — відзначив Джон. — До речі, Німерія теж не без вини.

Вовчиця мовчки зміряла його темно-золотими очима.

— Але так воно й на краще. Маю дещо для тебе в дорогу. І це треба вкласти дуже старанно.

Її обличчя проясніло.

— Подарунок?!

— Певна річ. Зачини двері.

Схвильовано, проте обережно Ар’я визирнула до зали.

— Німеріє, сюди. Вартуй.

Дівчинка полишила вовчицю стерегти непроханих гостей і зачинила двері. До того часу Джон розмотав ганчірки і простягнув їй те, що було всередині.

Ар’я розкрила очі. Темні очі — такі самі, як його.

— Це ж меч, — вимовила вона тихо, ледь дихаючи.

Піхви меча були зроблені з м’якої сірої шкіри, на дотик принадної, як гріх. Джон повільно видобув клинка, щоб вона роздивилася його темно-блакитний сталевий блиск.

— Це не іграшка, — попередив він. — Стережися, щоб не порізатися, бо краями можна голитися.

— Дівчата не голяться, — відказала Ар’я.

— Дехто мав би. Чи бачила ти колись септині ноги?

Вона захихотіла, тоді зазначила:

— Такий тонесенький.

— Як ти сама. Це я замовив його Мікену для тебе. Такими мечами б’ються брави у Пентосі, Мирі та інших Вільних Містах. Голови ним не зрубаєш, та дірок наробиш хвацько, якщо рухатися швидко.

— А я швидка, — похвалилася Ар’я.

— Маєш вправлятися щодня. — Він вклав меча їй до рук, показав, як тримати, і ступив крок назад.

— Як почуваєшся? Врівноважений добре?

— Та мабуть, — відповіла Ар’я.

— Тоді перший урок, — мовив Джон. — Штрикай гострим кінцем.

Ар’я хльоснула його по руці площиною клинка. Удар був болісний, та Джон розплився у посмішці, мов дурник.

— Сама знаю, котрим кінцем, — насварилася вона, а тоді по обличчі в неї пробіг сумнів. — Септа Мордана його забере.

— А от не забере, якщо не знатиме, що ти його маєш, — заперечив Джон.

— З ким мені вправлятися?

— Когось знайдеш, — запевнив Джон. — Король-Берег — велике місто, воно у тисячу разів більше за Зимосіч. А поки не знайдеш напарника, дивись, як б’ються у дворі. Бігай, катайся верхи, зміцнюй себе. І що б ти не робила…

Ар’я знала, що буде далі. Тому вони закінчили разом:

— …не… кажи… Сансі!

Джон скуйовдив їй волосся.

— Я сумуватиму за тобою, сестричко.

Раптом вона скривилася так, наче збиралася плакати.

— Шкода, що ти не їдеш з нами.

— Інколи різні дороги приводять до одного замку. Хто може знати?