До нього приєдналися й інші голоси. Кетлін поглянула на пана Родріка. Її майстер-мечник стримано хитнув головою.

— Він хоче примусити пана Вардіса ганятися за ним. Вага обладунку і щита втомить навіть найсильнішого.

Вона дивилася, як чоловіки вправляються з мечами мало не кожен день свого життя, і у минулі часи бачила з сотню лицарських герців. Але тут відбувалося дещо інакше і страшніше: танок, де оступитися бодай раз означало загинути. Спостерігаючи за цим двобоєм, Кетлін Старк раптом пригадала інший поєдинок, який стався у зовсім інший час. Спогад прийшов до неї таким яскравим, наче то було вчора.

Вони зустрілися у нижньому дворі замку Водоплин. Коли Брандон побачив на Петирі лише шоломця, нагрудника і кольчугу, то зняв більшу частину власного риштунку. Петир благав її про знак прихильності, який він міг би понести у бій, та вона йому відмовила. Її вельможний батько обіцяв її руку Брандонові Старку, якому вона й віддала свій знак — блідо-блакитну хустку, на якій сама вигаптувала пструга Водоплину, що вистрибував з річки. Вкладаючи хустку в руку нареченого, вона просила його:

— Він лише дурненький хлопчисько, та я люблю його як брата. Сумно буде мені побачити його мертвим.

Наречений подивився на неї холодними сірими очима Старків і обіцяв пожаліти хлопця, що її кохав.

Той бій скінчився, ледь почавшись. Брандон був дорослий чоловік і воїн. Він погнав Мізинця двором і водяними сходами, засипаючи його ударами на кожному кроці, аж врешті хлопець заточився, і кров його задзюрила з десятка ран. «Здавайся!» — кричав Брандон не один раз, та Петир лише хитав головою і вперто ставав до бою знову. Коли вода вже хлюпала їм навколо кісточок, Брандон нарешті закінчив справу брутальним зворотнім ударом, що прорубав кольчугу разом зі шкіряним кубраком Петира і увійшов у м’яку плоть нижче ребер — так глибоко, що Кетлін вважала рану фатальною. Петир дивився на неї, поки падав, і бурмотів «Кет», а яскрава кров витікала з-поміж його закольчужених пальців. А вона ж гадала, що забула…

Тоді вона бачила його обличчя у останній раз… до того самого дня, коли її привели поперед нього у Король-Березі.

Два тижні минуло, перш ніж Мізинець оклигав достатньо, аби поїхати з Водоплину. Але її вельможний батько заборонив їй на цей час відвідувати башту, де його поклали. Ліза допомагала їхньому маестрові порати хворого; у ті часи вона мала сором’язливішу і лагіднішу вдачу. Навідався також і Едмур, та Петир прогнав його з очей. У тому двобої Едмур правив за зброєносця Брандона, і Мізинець йому не пробачив. Щойно поранений досить зміцнів, аби їхати, князь Гостер Таллі відіслав Петира геть у закритих ношах, аби той видужував собі на Пальцях — на тій вітристій скелі, де народився.

Лункий дзвін криці повернув Кетлін назад до дійсності. Пан Вардіс саме напосівся на Брона, лупцюючи його і мечем, і щитом. Найманець відходив, відбиваючи кожен удар, вправно переступаючи камені та корені, очей не зводячи з ворога. Він був швидший, Кетлін добре це бачила: сріблястий меч лицаря жодного разу навіть не торкнувся до нього, а от його власний непоказний сірий клинок уже залишив зарубку на нараменнику пана Вардіса.

Коротке пожвавлення бою скінчилося так само раптово, як почалося, коли Брон ступив убік і ковзнув за подобу жінки-плакальниці. Пан Вардіс ударив туди, де той щойно стояв, і викресав скалку з блідого мармуру на стегні Алисси.

— Чого вони не б’ються гарненько, матусю? — поскаржився князь Соколиного Гнізда. — Хочу, щоб вони билися!

— Будуть битися, люба дитинко, — втішила його мати. — Сердюк не зможе бігати цілісінький день.

Дехто з панства на Лізиній терасі відпускав кислі жарти і знай собі підливав вина, та на іншому боці саду два неоднакових ока Тиріона Ланістера спостерігали бій поборників сторін так, наче у світі нічого більше не існувало.

Брон вискочив з-за подоби рвучко і з силою, продовжуючи рух наліво від себе. Обіручний удар націлився на правий бік лицаря, де не було щита. Пан Вардіс відбив, але незграбно, і меч найманця змахнув біля самісінької його голови. Задзвенів метал, на підлогу з дзенькотом упало крило сокола. Пан Вардіс ступив півкроку назад, аби отямитися, підняв свого щита. Меч Брона вп’явся у дерев’яний заслін, шматуючи його на дрібні тріски. Найманець знову ступив наліво, уникаючи щита, і поцілив пана Вардіса поперек живота, залишивши яскраву подряпину на панцері лицаря.

Пан Вардіс рушив уперед, відштовхнувшись задньою ногою і викреслюючи у повітрі мечем знизу догори страшну сріблясту дугу. Брон відбив його меча убік і ухилився спритним рухом. Лицар врізався у плакальницю, струснув її на постаменті. Тоді відступив назад, хитаючись і крутячи головою, щоб знайти ворога. Зір йому обмежувала вузька щілина у заборолі.

— Позаду вас, пане! — вигукнув князь Лович, та запізно. Брон завдав удару обіруч, поціливши пана Вардіса у лікоть руки з мечем. Не надто грубий зчленований метал, що вкривав суглоб, піддався. Лицар застогнав, обернувся, підняв зброю. Цього разу Брон не став відступати. Мечі задзвеніли один об одного, і їхня сталева пісня наповнила сад, гуляючи між білими вежами Соколиного Гнізда.

— Пана Вардіса поранено, — похмуро мовив пан Родрік.

Кетлін не потребувала пояснень, бо мала власні очі: передпліччям лицаря дзюрив яскравий струмок крові, на згині ліктя з’явилася волога пляма. Він захищався з кожним ударом дедалі нижче та млявіше. Пан Вардіс повернувся до свого суперника боком, намагаючись відбивати щитом, але Брон обійшов його, рухаючись по-котячому спритно. Сердюк, схоже, брав гору. Тепер його удари залишали помітні сліди. Глибокі блискучі подряпини вкрили обладунок лицаря, позначилися на правому стегні й клювоподібному заборолі, схрестилися на нагруднику. Довгий слід з’явився навіть на ринграфі. Правий місячно-соколиний нараменник пана Вардіса був розрубаний чисто навпіл і висів на ремені. Усі чули його утруднене дихання через отвори у заборолі.

Хоч би як їх засліплювала власна пиха, все ж лицарі та пани Долини мимоволі бачили, що насправді відбувається зараз унизу. Але тільки не її сестра.

— Досить уже, пане Вардісе! — гукнула пані Ліза до свого поборника. — Кінчайте його, мій синочок стомився!

Ось чого не відняв би ніхто в пана Вардіса Егена: до останнього подиху він залишався вірним волі своєї пані. Однієї миті він задкував, коцюблячись під пошматованим щитом, а наступної ринув уперед. Раптовий напад вибив Брона з рівноваги. Пан Вардіс врізався у нього і увігнав край свого щита в обличчя найманцеві. Від зіткнення Брон майже, лише трошечки, втратив рівновагу… відступив назад, запнувся об камінь і схопився за жіночу подобу, щоб встояти на ногах. Відкинувши щита убік, пан Вардіс стрибнув за ним, піднімаючи меча обома руками. Його правиця була закривавлена від ліктя до пальців, та останній відчайдушний удар розпатрав би Брона від шиї до пупа… якби сердюк стояв і чекав.

Але Брон відсахнувся назад. Чудово оздоблений сріблястий меч Джона Арина втрапив на мармуровий лікоть плакальниці й зламався. На руків’ї залишилася лише третина клинка. Тим часом Брон наліг плечем на спину скульптури. Вивітрена подоба Алисси Арин захиталася і впала з гуркотом, зваливши разом з собою пана Вардіса Егена.

Брон наскочив на нього в одну мить, ногою відкидаючи залишки розрубаного нараменника і відкриваючи слабке місце між рукою і нагрудником. Пан Вардіс лежав на боці, пришпилений до землі зламаним тулубом плакальниці. Кетлін почула стогін лицаря, коли найманець підняв свого меча обома руками й увігнав, налягаючи усією вагою, під пахву та ребра. А тоді пан Вардіс Еген здригнувся і завмер.

Над Соколиним Гніздом повисла тиша. Брон стягнув свого шоломця і впустив його на траву. Губа в нього була розбита до крові там, де його поцілив щит лицаря. Чорне, як вугілля, волосся просякло потом. Він виплюнув зламаного зуба.

— Усе закінчилося, матусю? — запитав князь Соколиного Гнізда.

«Ні», ладна була відповісти йому Кетлін, «оце тепер тільки починається».