— Ренлі не є законним королем, — мовив Робб. Він уперше розкрив рота за всю суперечку. Як і його батько, він добре умів слухати.

— Але ж не можете ви стояти за Джофрі, пане мій, — заперечив Галбарт Гловер. — Він стратив вашого батька.

— Це діяння заплямувало Джофрі вічною ганьбою, — мовив Робб, — але не наділило князя Ренлі правом на престол. Джофрі є старшим шлюбним сином короля Роберта, і трон має належати йому згідно законів держави. В разі його смерті, до якої я охоче докладу власну руку, в нього лишиться молодший брат. Наступним у черзі до трону після Джофрі буде принц Томен.

— Томен — такий самий Ланістер! — гарикнув пан Марк Дудар.

— Може, й так, — похмуро відказав Робб. — Хай жоден з братів-Ланістерів не вартий зайняти престол. Але до чого тут взагалі князь Ренлі? Він молодший з братів короля Роберта. Молодший! Бран не може стати князем Зимосічі переді мною, а Ренлі не може стати королем раніше за князя Станіса.

Пані Мормонт погодилася:

— Князь Станіс має більші права.

— Але Ренлі вже коронувався, — зазначив Марк Дудар. — Вирій і Штормолам підтримують його у боротьбі за трон, та й дорнійці не забаряться. Якщо Зимосіч і Водоплин додадуть свої сили до їхніх, він матиме п’ять із семи великих домів на своєму боці. Ба навіть шість, якщо Арини зволять рушити з місця! Шість домів супроти однієї Скелі! Панове, та за якийсь рік ми зможемо виставити на шпичках усі їхні голови: королеви, короля-хлопчака, князя Тайвина, Біса, Крулеріза, пана Кевана… усіх! Ось що ми матимемо, ставши за короля Ренлі. А що має князь Станіс проти такої сили?

— Законне право, — вперто мовив Робб. У цю хвилину Кетлін не могла не помітити моторошної подібності сина до батька.

— То ви хочете, аби ми стали за Станіса? — запитав Едмур.

— Не знаю, — зізнався Робб. — Я молюся, аби мені вказали, що робити, але боги не відповідають. Ланістери стратили мого батька, звинувативши у зраді, та ми всі знаємо, що вони збрехали. Але якщо Джофрі — законний король, а ми проти нього битимемося, то й справді станемо зрадниками.

— Мій вельможний батько порадив би не поспішати, — мовив поважний роками пан Стеврон з тхорячою усмішкою Фреїв. — Почекати, поки два королі граються у гру престолів. А коли скінчать, присягнути переможцеві, або ж стати проти нього — далі видно буде. Поки Ренлі готується до війни, князь Тайвин охоче вітатиме перемир’я з нами… і захоче, аби йому повернули сина. Вельможні панове, дозвольте мені поїхати до Гаренголу і домовитися з ним про вигідні умови та викупи…

Його голос потонув у ревищі гніву.

— Боягуз! — гримів Великоджон.

— Благати про перемир’я — означає показати слабкість, — заявила пані Мормонт.

— До дідька викупи! Не можна віддавати Крулеріза! — горлав Рікард Карстарк.

— Але чому ви проти миру? — спитала Кетлін.

Панство перевело на неї очі, але вона відчула тільки погляд Робба, нічий інший.

— Пані матінко, вони замордували мого вельможного батька і вашого чоловіка, — похмуро відповів він. А тоді витяг з піхов меча і поклав на столі перед собою, осяявши грубе дерево яскравою крицею. — Ось мій мир. Для Ланістерів в мене іншого нема.

Великоджон схвально заревів, додалися голоси інших панів, брязкіт мечів, стукіт кулаків по столах. Кетлін почекала, поки всі заспокояться.

— Панове, — мовила вона до них. — Ви всі були підданими князя Едарда, але ж я ділила з ним постіль та виношувала його дітей. Чи не гадаєте ви, що моя любов до нього слабша за вашу?

Її голос трохи не зламався з суму, але Кетлін глибоко вдихнула і опанувала себе.

— Роббе, якби твій меч міг повернути його до життя, я б не дозволила вкласти його до піхов, доки Нед знову не встав би зі мною поруч… але ж його більше немає, і цього не змінять хоч сто Шепітних Пущ. Загинув Нед, загинув Дарин Роголіс, загинули відважні сини пана Карстарка та інші хоробрі воїни. Ніхто з них вже не повернеться до нас. Чи не досить нам пролитої крові?

— Ви жінка, пані моя, — пробурчав Великоджон своїм гучним басом. — Жінки в таких речах нічого не тямлять.

— Ваша стать слабка і добросерда, — погодився пан Карстарк, якому батьківське горе прорізало на лиці свіжі зморшки. — А чоловіків втішає тільки помста.

— Дайте мені до рук Серсею Ланістер, пане Карстарк, і ви побачите, які добросерді бувають жінки, — відповіла Кетлін. — Я не вмію вести військо у бій, але відрізняю плідне від безплідного. Ми пішли на війну, коли зграї ланістерівців плюндрували річковий край, а Нед сидів у полоні, брехливо звинувачений у зраді. Ми билися, аби захистити себе і здобути волю моєму панові чоловікові.

— Гаразд, одне ми зробили, а іншого вже не повернеш. Я плакатиму по Недові до кінця своїх днів, але треба подумати і про живих. Я хочу назад моїх доньок, але королева досі тримає їх в себе. Якщо мені запропонують зміняти чотирьох Ланістерів з нашого полону на двох Старків з їхнього, я радо погоджуся і подякую богам. Я хочу, щоб ти, Роббе, живий і здоровий правив на Зимосічі зі столу свого батька. Я хочу, щоб ти прожив життя, цілував дівчину, одружився, взяв на руки власного сина. Я хочу підписатися під кінцем цього жаху. Я хочу додому, панове — оплакати свого чоловіка.

Коли Кетлін скінчила, всі у палаті мовчали.

— Мир, — мовив її дядько Брінден. — Мир — це чудово, пані… але на яких умовах? Безглуздо перекувати меча на орало, щоб назавтра знову кувати з нього меча.

— За віщо загинули мої Торген та Едард? Заради чого я повезу до Карголду їхні кістки? — вигукнув Рікард Карстарк.

— Авжеж, — додав князь Бракен. — Грегор Клеган знищив мої лани, вирізав моїх селян і лишив від Камінного Заплоту спалену руїну. А тепер я маю гнути коліна перед тими, хто його надіслав? За віщо ми билися, якщо тепер все має стати, як було?

На подив і острах Кетлін, з ним погодився князь Чорноліс.

— А якщо ми таки вкладемо мир з королем Джофрі, то чи не зрадимо цим короля Ренлі? Раптом олень переможе лева, і де тоді опинимося ми?

— Що б ви там собі не думали, я ніколи не визнаю Ланістера своїм королем, — оголосив Марк Дудар.

— Я теж! — заверещав малий Даррі. — Ніколи!

Знову здійнявся галас. Кетлін сіла у відчаї. Адже їй майже вдалося. Була мить, коли її майже послухали, майже… але та мить скінчилася. Не буде миру, не буде часу зцілити рани, не буде безпеки й порядку. Вона поглянула на сина, що прислухався до суперечки панів: спохмурнілий, занепокоєний, але одружений зі своєю війною. Він дав обіцянку заручитися з однією з дочок Вальдера Фрея, але його справжню наречену — купу мечів — вона ясно бачила зараз перед собою на столі.

Кетлін саме згадувала своїх дівчаток і питала себе, чи колись ще побачить їх знову, аж тут на ноги зіп’явся Великоджон.

— ПАНОВЕ ТОВАРИСТВО! — залунав його голос аж під кроквами стелі. — Ось моя відповідь обом тим королькам!

І він лунко харкнув на підлогу.

— Плював я на того Ренлі Баратеона разом зі Станісом! З якого дива один чи інший має верховодити наді мною та моїм дідицтвом з якогось там квіткового сідала у Вирії чи Дорні? Що вони знають про Стіну, вовчу пущу чи кургани першолюдей? Та вони й справжніх богів не відають, а моляться на казна-що! А про Ланістерів скажу, що я їх вже наївся — хай тепер Інші доїдають!

Він потягся за плече і видобув свого величезного дворучного меча.

— Чому ми не маємо правити над собою самі? Ми ж бо одружилися з драконами, а драконів давно немає на світі!

Він вказав клинком на Робба.

— Онде сидить єдиний король, перед яким я схилю коліно, панове, — прогримів Джон. — Король на Півночі!

І він схилив коліно, і поклав меча до ніг її сина.

— Такий мир і мені до вподоби, — мовив князь Карстарк. — Хай забирають собі червону хату разом із залізним сідалом.

Він потяг з піхов меча-півторака.

— Король на Півночі! — вигукнув князь, стаючи на коліно біля Великоджона.

Підвелася й Маега Мормонт.

— Король Зими! — проголосила вона і поклала коло мечів шпичасту булаву.