Купіль була гаряча, аж обпікала. Але Дані, якій Іррі допомагала залізти у воду, не сіпнулася і не скрикнула. Жар їй був до смаку — від нього вона почувала себе чистою. Джихікі додала у воду запашних олій, які знайшлися на базарі у Ваес Дотраку; волога пара, що здіймалася з купелі, густо запахкотіла. Дорея вимила їй волосся, вичісала його як слід, розплутала вузли та ковтуни. Іррі відшкрябала спину. Дані заплющила очі й дозволила собі потонути у теплі та пахощах. Потроху тепло просякало крізь скніючу болячку між ніг. Вперше відчувши його там, вона здригнулася, та потім біль і напруга розчинилися і спливли з водою геть. Та й сама вона кудись попливла…

Відчувши себе чистою, вона вибралася з купелі з допомогою служниць. Іррі та Джихікі висушили її, обмахуючи віялами, а Дорея розчесала волосся, аби воно спадало спиною, неначе річка рідкого срібла. Дівчата напахкотили її гостроцвітом та корицею, торкнувшись злегка до зап’ястків, позаду вух, до сосків важких від молока грудей. Останнім був доторк до її жіночої суті. Палець Іррі ковзнув між її губ так м’яко та легко, наче поцілунок коханця, і подарував трохи прохолоди.

А тоді Дані відіслала усіх геть, аби приготувати хала Дрого до останнього перегону в нічні землі. Вона обмила його тіло дочиста, розчесала та намастила волосся, останній раз пробігаючи по ньому пальцями, зважуючи в руках, згадуючи перший свій доторк до нього в ніч весілля. Це волосся ніколи не стригли. Чи багато чоловіків померли, жодного разу не підрізавши волосся? Вона сховала у ньому обличчя, вдихнула пахощі олій. Пахощі трави та теплої землі, диму, чоловічого сім'я та коней. Пахощі Дрого. «Пробач мені, сонцю мого життя», подумала вона. «Пробач за все, що я зробила і що маю зробити. Я заплатила ціну, зоре моя, та вона вийшла надто високою…»

Дані виплела йому косу з рясного волосся, вуса схопила срібними кільцями, один за одним вплела дзвіночки. Багато дзвіночків: золотих, срібних та спижевих. Тих дзвіночків, зачувши які, вороги взнавали про наближення хала і втрачали мужність від жаху. Вона вдягла чоловіка у штани з кінського волосу та високі чоботи, застібнула на стані важкого паса зі срібних та золотих блях. На зарубцьовані груди вона натягла мальованого жилета, вже старого та вицвілого — того самого, який Дрого любив найбільше. Собі Дані вибрала просторі шальвари з піщаного шовку, шнуровані до колін сандалі та жилетку на кшталт Дрогової.

Сонце сідало, коли вона покликала людей, аби віднести тіло на багаття. Дотракійці мовчки дивилися, як Джохого та Агго виносять його з намету. Дані йшла слідом. Чоловіка поклали на подушки та шовкові простирадла, головою до Матері Гір, що стояла десь там, далеко на північному сході.

— Олію сюди, — наказала вона. Миттю принесли глечики та вилили їх на багаття; шовки, чагарник і жмути сухої трави просякли олією, аж вона закапотіла між колод і наповнила повітря пахощами.

— Принесіть яйця, — наказала Дані служницям. Почувши щось у її голосі, вони щосили кинулися виконувати наказ.

Пан Джораг узяв її за руку.

— Моя королево, якого хісна матиме Дрого з драконячих яєць у нічних землях? Ліпше продати їх в Асшаї. Продайте одне — матимете корабля, аби повернутися до Вільних Міст. Продайте всі три — матимете статок до кінця днів своїх.

— Їх не на те дарували, аби я ними торгувала, — відповіла Дані.

Вона сама видерлася на багаття, щоб покласти яйця поряд зі своїм сонцем-і-зорями. Чорне — коло його серця, під пахвою. Зелене — коло голови, обплутане його косою. Вершково-золоте — унизу, між ніг. Поцілувавши чоловіка останній раз, Дані відчула солодку олію на своїх вустах.

Злізаючи з багаття, вона помітила, як на неї дивиться Міррі Маз Дуур.

— Ти божевільна, — хрипко проказала жриця.

— Чи така вже далека дорога від мудрості до божевілля? — спитала її Дані. — Пане Джорагу, візьміть маегі та припніть до багаття.

— До… королево, ні, послухайте…

— Робіть, що я кажу. — Все ж вона завагалася на мить, але потім у ній спалахнув гнів. — Ви присягалися коритися, що б не сталося! Рахаро, допоможи.

Жриця не видала ані звуку, поки її тягнули до поховального вогнища хала Дрого та розпинали на кілках поміж його скарбів. Дані сама налила олії на голову жінки.

— Дякую тобі, Міррі Маз Дуур, — проказала вона, — за ту науку, що я від тебе навчилася.

— Ти не почуєш мого вереску, — відповіла Міррі, а олія стікала їй з волосся та всотувалася у одяг.

— Почую, — заперечила Дані, — та мені байдуже до твого вереску, я хочу забрати твоє життя, бо пам’ятаю твої власні слова: тільки смертю можна заплатити за життя.

Міррі Маз Дуур відкрила рота, але нічого не відповіла. Відходячи геть, Дані помітила, що з чорних очей маегі зникло презирство, а натомість з’явилося щось схоже на острах. А тоді їй не лишилося робити нічого, крім як спостерігати за сонцем і чекати першої зірки.

Коли володар вершників помирає, його коней вбивають, аби він міг гідно в’їхати у нічні землі. Тіла спалюють під відкритим небом, і тоді хал верхи на вогняному коні займає своє місце серед зірок. Що лютішим вогнем чоловік палав за життя, то яскравіше засяє його зірка у вічній пітьмі.

Джохого побачив першим.

— Онде, — проказав він стишеним голосом.

Дані подивилася і побачила те, що шукала, низько на сході. Перша зірка була кометою і палала червоним. Криваво-червоним. Вогняно-червоним. І мала драконячого хвоста. Сильнішого знамення годі було й прохати.

Дані взяла з рук Агго смолоскипа і тицьнула ним між колод. Олія спалахнула тієї ж миті, а суха трава та чагарник — по одному ударові серця. Маленькі вогники ринули деревиною, наче прудкі червоні миші, ковзали олією, перестрибували з кори на гілки, а тоді на листя. Хвиля жару зненацька пухнула в обличчя: спершу м’яким подихом ніжного коханця, та вже через мить — нестримно і нестерпно. Дані відступила на крок. Дерево затріщало у вогні, дедалі гучніше. Міррі Маз Дуур почала співати пронизливим переливчастим голосом. Полум’я билося у корчах та вихорах, язики доганяли один одного помостом. Сутінки тремтіли; здавалося, саме повітря згустилося від жару в рідину. Дані чула, як плюються та тріщать колоди. Вогонь охопив Міррі Маз Дуур, пісня її стала гучнішою, ще пронизливішою… а тоді вона захлинулася, безпорадно хапаючи повітря, і далі вже тільки скиглила тоненько, болюче, відчайдушно.

І ось вогонь дістався до її Дрого, оточив з усіх боків, схопив у гарячі обійми. Запалав одяг, і на мить хал видався вдягненим у пасма летючого жовтогарячого шовку, помережані крученими товстими нитками сірого диму. Дані розкрила вуста і затримала подих. Якась частина її прагнула зробити те, чого боявся пан Джораг — ринути до чоловіка просто крізь полум’я, благати його про прощення, пустити у себе останній раз, і хай полум’я топить плоть в них на кістках, поки вони двоє не стануть навіки одним цілим.

Горіла людська плоть тхнула так само, як кінське м’ясо, коли його смажать у вогняній ямі. Багаття ревіло та шаленіло у дедалі густіших сутінках, наче якийсь величезний звір, і лизькало черево ночі довгими язиками полум’я. Вереск Міррі Маз Дуур тонув у ревищі звіра без жодного сліду. Дим потроху загустився, дотракійці сахнулися й закашлялися. Жовтогарячі вогняні гемони розгорнули прапори під пекельним вітром, а колоди все шипіли та тріщали, а розжарене вугілля злітало у пасмах диму вгору, в темряву, наче новонароджені метелики. Жар плескав у повітрі великими червоними крилами, відганяючи геть і дотракійців, і навіть Мормонта. Сама лише Дані встояла на місці.

Підступивши до вируючого багаття ще на крок, Дані згадала, як до неї свого часу прийшло усвідомлення істини. Але жарівниця тоді була не досить гаряча. Язики вогню вихилялися перед нею, наче жінки, що танцювали на її весіллі. Вони крутилися, співали, здіймали в повітря жовтогарячі та кармазинові хустки… страшні на вид, але такі прекрасні, такі полум’яно-живі. Дані відкрила їм обійми, зачервонілася, заблищала шкірою. «Іще одне весілля», майнула в неї думка. Міррі Маз Дуур тим часом замовкла. Жриця гадала, що вона лише дитя, але всім дітям колись приходить пора виростати і навчатися.