— Ні. Мені гарно веслується. 

— Вертайся на корму. Я вже чудово відпочив. 

Після бренді я гріб якийсь час легко й розмірено. Потім я кілька разів невдало занурював весла, після чого перейшов на короткі уривчасті гребки, відчуваючи в роті гіркий присмак жовчі, від того, що занадто жваво налягав на весла, хильнувши бренді. 

— Можеш мені дати трохи водички? — сказав я. 

— Простіше простого, — сказала Кетрін. 

Перед світанком почало мрячити. Вітер ущух, або ж його затулили від нас гори, що оточували вигин озера. Збагнувши, що скоро розвидніє, я зручніше вмостився й наліг на весла. Я не знав, де ми опинилися, але хотів якнайшвидше дістатися швейцарської ділянки озера. Коли почало світати, ми були зовсім близько від берега. Я міг бачити каміння на ньому й дерева. 

— Що це? — спитала Кетрін. 

Я притримав весла і прислухався. Десь на озері гуркотів моторний човен. Я підгріб ближче до берега й зупинився. Гуркіт наближався, а тоді ми побачили неподалік за кормою під дощем моторний човен. Там на кормі були четверо з guardia di finanza, в насунутих на очі капелюхах альпійських стрільців, з піднятими комірами плащів і карабінами за плечима. Так рано-вранці вони всі виглядали заспаними. Я помітив, що на їхніх капелюхах і комірах плащів були якісь жовті нашивки. Моторний човен прогуртів далі і зник нам з очей під дощем. 

Я знову вигріб углиб озера. Якщо ми були вже так близько від кордону, я не хотів, щоб до нас почав гукати якийсь дорожній патруль. Я залишався на безпечній відстані, звідки ледве міг бачити берег, і ще три чверті години гріб під дощем. Ми знову почули моторний човен, але я сидів тихенько, аж поки гуркіт мотора затих десь над озером. 

— Думаю, що ми в Швейцарії, Кет, — сказав я. 

— Справді? 

— Точно не знатимемо, поки побачимо швейцарське військо. 

— Або швейцарський флот. 

— Зі швейцарським флотом погані жарти. Отой останній човен, який ми почули, мабуть, і представляв швейцарський флот. 

— Якщо ми в Швейцарії, то треба буде гарно поснідати. Тут у Швейцарії розкішні булочки, масло і джеми. 

Уже цілком розвидніло, і накрапав дрібненький дощик. Вітер і далі дув ззаду, і ми бачили, як озером бігли повз нас білі баранці. Я був певний, що ми вже в Швейцарії. Між дерев на березі стояло чимало будиночків, а трохи далі на схилі було містечко з кам’яницями, кількома віллами на пагорбах і церквою. Я пильно вдивлявся, чи немає вартових на дорозі, що тяглася понад берегом, але нікого не побачив. Дорога вже підступила до самого берега, і я помітив солдата, що виходив з придорожньої кав’ярні. Він був у сіро-зеленій формі і в касці, схожій на німецьку. Мав пухке вгодоване обличчя й вусики щіточкою. Він подивився на нас. 

— Помахай йому, — сказав я Кетрін. 

Вона помахала, і солдат зніяковіло усміхнувся й теж помахав у відповідь. Я почав гребти поволіше. Ми вже проминали сільську набережну. 

— Думаю, що кордон залишився давно позаду, — сказав я. 

— Мусимо бути певні, дорогенький. Не хочемо, щоб нас завернули з кордону. 

— Кордон вже далеко позаду. Я думаю, що в цьому містечку митниця. Майже певний, що це Бріссаґо. 

— А італійців тут не буде? Митники ж бувають з обидвох країн. 

— Але не під час війни. Не думаю, що італійців пропустили б через кордон. 

Це було симпатичне маленьке містечко. Біля причалу стояло багато рибальських човнів, а на підпорах були розвішені сіті. Сіялася дрібна листопадова мжичка, але навіть під дощем містечко здавалося чистим і веселеньким. 

— Може, тоді пристанемо й поснідаємо? 

— Гаразд. 

Я щосили наліг на ліве весло, підгріб до берега, тоді повернув човен боком до причалу і пристав. Я поклав у човен весла, вхопився за залізне кільце, ступив на мокре каміння і ось я вже був у Швейцарії. Прив’язав човна й подав руку Кетрін. 

— Виходь, Кет. Просто розкішне відчуття. 

— А що з валізками? 

— Залиш у човні. 

Кетрін зійшла на берег, і ось ми вже вдвох були у Швейцарії. 

— Яка гарна країна, — сказала вона. 

— Розкішна, правда? 

— Ходімо поснідаємо? 

— Розкішна країна, скажи? Так приємно відчувати її під ногами. 

— Я нічого не відчуваю, бо в мене затерпли ноги. Але країна чудова, ось це я відчуваю. Дорогенький, чи ти розумієш, що ми вже тут і забралися з того клятого місця? 

— Ще й як. Справді. Я ще ніколи так добре цього не розумів, як зараз. 

— Подивись на ці будиночки. А площа яка гарненька, правда? Ми можемо тут поснідати. 

— А скажи, який приємний дощик? Такого в Італії ніколи не буває. Веселий дощичок. 

— І ми вже тут, дорогенький! Ти розумієш, що ми тут? 

Ми зайшли в кав’яреньку й сіли за чистий дерев’яний столик. Нас п’янило це відчуття збудження. Люб’язна й охайна жіночка у фартушку підійшла й запитала, що ми бажаємо. 

— Булочок, джему й кави, — сказала Кетрін. 

— Вибачте, але булочок немає — війна. 

— Тоді хліба. 

— Я можу зробити грінки. 

— Гаразд. 

— А мені ще зробіть яєшню. 

— Скільки яєць для пана? 

— Три. 

— Візьми чотири, дорогенький. 

— Чотири яйця. 

Жіночка пішла. Я поцілував Кетрін і міцно стиснув їй руку. Ми дивилися одне на одного й розглядали кав’ярню. 

— Дорогенький мій, дорогенький, як же тут гарно, правда? 

— Просто розкішно, — сказав я. 

— Нічого, що нема булочок, — сказала Кетрін. — Я цілу ніч про них думала. Але тепер мені байдуже. Зовсім байдуже. 

— Думаю, що нас тут скоро заарештують. 

— Дурниці, дорогенький. Поснідати ми встигнемо. А після сніданку можуть і заарештовувати. І нам вони нічого не зроблять. Ми громадяни Британії й Америки, і все в нас в ажурі. 

— Ти ж маєш паспорт, правда? 

— Звичайно. Але не треба про це говорити. Будьмо щасливі. 

— Я ще ніколи не був щасливіший, — сказав я. 

Жирнюща сіра кицька, хвіст якої стирчав, мов у павича, підійшла до нашого столика й почала муркотіти й тертися об мою ногу. Я простяг руку й погладив її. Кетрін радісно всміхнулася мені.  

— А ось і кава, — сказала вона. 

Нас заарештували після сніданку. Ми прогулялися містечком, а тоді спустилися до причалу взяти свої валізки. Біля нашого човна вже чатував солдат. 

— Це ваш човен? 

— Так. 

— Звідки ви прибули? 

— З того боку озера. 

— Тоді я попрошу вас пройти зі мною. 

— А наші валізки? 

— Валізки можете взяти. 

Я ніс валізки, Кетрін ішла біля мене, а солдат ззаду, скеровуючи нас до старого будинку митниці. Там нас почав допитувати худющий і войовничий з виду лейтенант. 

— Якої ви національності? 

— Американець і англійка. 

— Покажіть ваші паспорти. 

Я подав йому свій паспорт, а Кетрін дістала з сумочки свій. 

Він довго їх розглядав. 

— Чому ви приїхали до Швейцарії отак, на човні? 

— Я спортсмен, — сказав я. — Захоплююсь веслуванням. Завжди гребу, коли з’являється нагода. 

— Чому ви приїхали сюди? 

— Займатися зимовими видами спорту. Ми туристи і хочемо займатися зимовим спортом. 

— Тут не займаються зимовим спортом. 

— Ми це знаємо. Хочемо поїхати туди, де займаються зимовим спортом. 

— А що ви робили в Італії? 

— Я вивчав архітектуру. Моя кузинка вивчала мистецтво. 

— Чому ви звідти поїхали? 

— Ми хочемо займатися зимовим спортом. Коли йде війна, архітектуру не вивчають. 

— Залишайтесь, будь ласка, тут, — сказав лейтенант. 

Він пішов кудись з нашими паспортами. 

— Ти просто чудо, дорогенький, — сказала Кетрін. — Так і продовжуй. Ти ж хочеш займатися зимовим спортом. 

— А ти хоч розумієшся в мистецтві? 

— Рубенс, — сказала Кетрін. 

— Пишні й тілисті, — сказав я. 

— Тіціан, — сказала Кетрін. 

— Тіціанівське волосся, — сказав я. — А що скажеш про Мантенью?