— Ти взагалі туди не ходиш? 

— Навідуюсь тільки, щоб побачити, чи немає новеньких. Заскакую дорогою. Усі розпитують про тебе. Це просто ганебно, що їм доводиться так довго залишатися, і вони вже стають подругами. 

— Може, інші дівчата вже не хочуть їхати на фронт? 

— Ще й як хочуть. Дівчат багато. Просто все погано організовано. Їх тримають на втіху тим, що окопалися в тилу. 

— Бідолаха Рінальді, — сказав я. — Самотній на війні, та ще й без нових дівчаток. 

Рінальді налив собі ще склянку коньяку. 

— Тобі це також не зашкодить, малий. Випий. 

Я хильнув коньячку й відчув, як розлилося по тілу тепло. Рінальді знову наповнив склянку. Він тепер трохи заспокоївся. Підніс угору склянку.  

— За твої доблесні рани. І за срібну медаль. Скажи, малий, а ти не збуджуєшся, коли лежиш отак постійно в спеку? 

— Інколи. 

— Не уявляю, щоб я витримав отак лежати. Та я б тут збожеволів. 

— Ти й так божевільний. 

— Скоріше б ти повертався. А то ніхто не приходить уночі після походеньок. Немає з кого насміхатися. Нема в кого грошей позичити. Немає кровного брата і співмешканця. Ну, й навіщо ти поранився? 

— Можеш насміхатися зі священника. 

— Та що священник. Це ж не я з нього збиткуюся. То капітан. Мені він подобається. Якщо вже мати священника, то краще такого, як цей. Він має тебе відвідати. Старанно до цього готується. 

— Мені він подобається. 

— Та я це знаю. Інколи мені здається, що ви з ним трохи теє. Сам знаєш. 

— Ні, як ти таке можеш думати? 

— Та інколи думаю. Трохи теє, як це було в першому полку Анконської бригади. 

— Іди ти під три чорти. 

Він підвівся і вбрав рукавички. 

— Люблю я тебе подражнити, малий. Бо ти, попри свого священника і ту англійку, насправді десь у душі такий, як я. 

— І зовсім ні. 

— Ще й як. Ти справжній італієць. Багато вогню й диму, а всередині нічого. Ти тільки вдаєш з себе американця. Ми з тобою брати й любимо один одного. 

— Будь там без мене чемний, — сказав я. 

— Я пришлю сюди міс Барклі. Без мене тобі з нею краще. Стаєш тоді цнотливий і солоденький. 

— Пішов під три чорти. 

— Я пришлю її. Твою чарівну холодну богиню. Англійську богиню. Господи, та що ще можна робити з такою жінкою, як не обожнювати її? Бо на що ще придатні ті англійки? 

— Ти тупий вульгарний макаронник. 

— Хто-хто? 

— Дурний італьяшка. 

— Я? Це ти сам італьяшка… з відмороженою мордякою. 

— Та ти тупиця. Йолоп. — Я бачив, що це слово його вкололо, і знущався далі. — Невіглас. Йолоп недосвідчений, тупак. 

— Справді? То я ось що тобі скажу про твоїх доброчесних жінок, про твоїх богинь. У ліжку між незайманою дівчиною й першою-ліпшою бабехою є тільки одна різниця. Дівчині буває боляче. Ось і все, наскільки мені відомо. — Він ляснув рукавичкою по ліжку. — І з дівчиною ніколи не знати, чи їй це справді сподобалося. 

— Не треба гніватися. 

— А я й не гніваюся. Просто кажу це тобі, малий, для твого ж блага. Щоб ти не мав зайвих клопотів. 

— То це єдина різниця? 

— Так. Просто мільйони таких дурнів, як ти, цього не знають. 

— Дякую, що просвітив. 

— Не будемо сваритися, малий. Я надто тебе люблю. Тільки не будь дурнем. 

— Ні. Буду мудрий, як ти. 

— Не гнівайся, малий. Усміхайся. Хильни собі. Я справді вже мушу йти. 

— Добре мені з тобою, старий. 

— Ось бачиш. Бо ми в душі однакові з тобою. Бойові брати. Поцілуй мене на прощання. 

— Який ти сентиментальний. 

— Ні. Я просто емоційніший. 

Я відчув на обличчі його віддих.  

— Бувай. Скоро тебе знову навідаю, — його віддих оддалився. — Якщо не хочеш, то не цілуватиму. Пришлю тобі англійку. Тримайся, малий. Коньяк під ліжком. Одужуй швидше. 

І він пішов. 

Священник прийшов, коли вже сутеніло. Перед тим приносили суп, тоді забирали миски, я лежав і дивився на ряди ліжок і на крону дерева за вікном, що легенько погойдувалася від подуву вечірнього вітерця. Вітерець завівав у вікно палати, тож ввечері тут було прохолодніше. Мухи обліпили стелю й електролампочки, що звисали на дротах. Світло вмикали тільки тоді, коли вночі когось приносили або коли щось робили в палаті. Відчував себе маленьким, коли після сутінок западала пітьма, і так до самого ранку. Так, ніби мене вкладали спати відразу після вечері. Поміж ліжками пройшов черговий санітар і зупинився. Він був не сам. З ним був священник. Стояв там невисокий, смаглявий і зніяковілий. 

— Як ви? — запитав він. Тоді поклав на підлогу біля ліжка якісь пакунки. 

— Нормально, отче. 

Він сів на стілець, який принесли для Рінальді, й визирнув зніяковіло у вікно. Я зауважив велику втому на його обличчі. 

— Я тут тільки на хвилинку, — сказав він. — Уже пізно. 

— Зовсім не пізно. Як там було в їдальні? 

Він усміхнувся.  

— Та знову з мене насміхаються, — в його голосі теж відчувалася втома. — Дякувати Богу, всі здорові. 

— Я такий радий, що з вами все гаразд, — додав він. — Маю надію, ви не страждаєте від болю.  

Він виглядав дуже втомленим, а я не звик його таким бачити. 

— Уже ні. 

— Мені бракує вас у їдальні. 

— І я хотів би там бути. Мені завжди подобалися наші розмови. 

— Я вам тут дещо приніс, — сказав він. Тоді підняв з підлоги пакунки. — Це сітка від комарів. А це пляшка вермуту. Ви любите вермут? І ще є англійські газети. 

— Прошу розгорнути. 

Він з явною втіхою почав розгортати пакунки. Я потримав у руках сітку від комарів. 

Він показав мені вермут, а тоді поставив пляшку на підлогу біля ліжка. Я витяг з пачки одну газету. Повернув її до тьмяного світла з вікна і зміг прочитати заголовки. Це був британський таблоїд «Новини світу». 

— Решта — ілюстровані, — сказав він. 

— Буду страшенно радий їх почитати. А де ви їх дістали? 

— Замовив їх з Местре. Мені ще привезуть. 

— Дуже люб’язно з вашого боку прийти сюди, отче. Вип’єте скляночку вермуту? 

— Дякую. Пийте самі. Це для вас. 

— Ні, випийте теж. 

— Гаразд. Я потім ще вам принесу. 

Санітар приніс склянки й відкоркував пляшку. Корок йому розкришився й решту довелося запихати у пляшку. Я бачив, що священника це засмутило, але він сказав:  

— Нічого. Все гаразд. 

— За ваше здоров’я, отче. 

— За ваше швидке одужання. 

Потім він тримав у руці склянку, і ми дивились один на одного. Бувало, що ми розмовляли, як добрі приятелі, але сьогодні розмова не клеїлася. 

— Що з вами, отче? Ви маєте дуже втомлений вигляд. 

— Я справді втомився, але не маю на це права. 

— То все через спеку. 

— Ні. Це ж тільки весна. Тяжко мені на душі. 

— Мабуть, війна остогидла. 

— Та ні. Хоч я й ненавиджу війну. 

— Я теж не бачу в ній нічого доброго, — сказав я. 

Він похитав головою і визирнув у вікно. 

— Вам вона не заважає. Та ви її й не бачите. Пробачте, що я так кажу. Знаю, що ви поранені. 

— Це був нещасний випадок. 

— Хоч і поранений, ви все одно її не бачите. Я знаю, що кажу. Я й сам її не бачу, але принаймні трохи відчуваю. 

— Коли мене поранило, ми говорили про неї. Пассіні говорив. 

Священник поставив склянку. Він думав про щось інше. 

— Я розумію їх, бо й сам такий, — сказав він. 

— Але ж ви зовсім на них не схожі. 

— Та насправді я такий самий, як і вони. 

— Офіцери нічого не бачать. 

— Деякі бачать. Деякі такі чутливі, що їм ще гірше, ніж нам. 

— Таких небагато. 

— Річ не в освіті чи грошах. Тут щось інше. Такі люди, як Пассіні, навіть маючи освіту або гроші, все одно б не захотіли бути офіцерами. І я б не захотів. 

— Ви ж ніби в ранзі офіцера. І я офіцер.