Уже майже стемніло, коли ми з’їхали вниз і повернули на головну дорогу, прокладену вздовж берега ріки. 

Дорога була запруджена транспортом і замаскована з боків і згори щитами-циновками з кукурудзяних стебел і соломи, нагадуючи вхід у цирк або якесь індіанське селище. Ми поволі рухалися цим тунелем з циновок, аж поки виїхали на розчищене відкрите місце, де була залізнична станція. Дорога тут опускалася нижче рівня річкового берега, і на схилі, що нависав над нею, скрізь були викопані шанці, в яких ховалася піхота. Сонце вже сідало, і дивлячись на той бік річки, я бачив там над пагорбами темні на тлі призахідного неба австрійські аеростати спостереження. Ми запаркували машини біля цегельні. Її випалювальні печі й декілька глибоких ям були пристосовані під польові лазарети. Там було троє знайомих мені лікарів. Я поговорив зі старшим, майором, і довідався, що коли все почнеться і наші машини завантажать, ми маємо вернутися тією захищеною щитами дорогою до головної, а тоді піднятися на перевал, де буде пост і поранених перевантажать на інші машини. Він тільки мав надію, що на дорозі не виникне тиснява. Бо ж іншого шляху не було. Дорогу загородили щитами, бо вона добре проглядалася австрійцями з того боку річки. Тут, біля цегельні, береговий насип захищав нас від рушничного й кулеметного вогню. Через річку вів тільки один зруйнований міст. Коли почнеться артилерійський обстріл, наведуть ще один міст, а частина війська форсуватиме річку на мілині, біля закруту. Майор був низенький чоловічок з підкрученими вгору вусиками. Він воював у Лівії і мав дві нашивки за поранення. Він сказав, що подбає, щоб мене нагородили, якщо все добре закінчиться. Я сказав, що все має добре закінчитися, але подякував йому за люб’язність. Тоді спитав, чи немає тут якогось великого укриття, де могли б розміститися водії, і він звелів солдатові показати мені бліндаж. Я пішов за ним, і побачив там дуже гарний бліндаж. Водії були задоволені, і я їх там залишив. Майор запропонував мені випити з ним та двома іншими офіцерами. Ми випили рому, спілкуючись, немов старі друзі. Надворі стало сутеніти. Я поцікавився, коли розпочнеться наступ, і мені сказали, що відразу, коли стемніє. Я повернувся до водіїв. Вони сиділи в бліндажі й розмовляли, та коли я зайшов, замовкли. Я пригостив кожного пачкою нещільно набитих цигарок «Македонія», з яких сипався тютюн, і кінчики яких треба було скручувати перед тим, як розпалювати. Водій, якого звали Манера, клацнув запальничкою і пустив її по колу. Запальничка була зроблена у вигляді радіатора «фіата». Я розповів їм про те, що почув. 

— А чому ми не бачили той пост, коли їхали сюди? — здивувався Пассіні. 

— Він був за тим закрутом, де ми повернули. 

— З тієї дороги буде брудне місиво, — зронив Манера. 

— Змішають нас з лайном. 

— Цілком можливо. 

— А що чути з харчами, лейтенанте? Коли це все почнеться, нам буде вже не до того. 

— Піду розвідаю, — сказав я. 

— Нам залишатися тут чи можна десь розім’яти ноги? 

— Краще сидіть отут. 

Я повернувся до майорового укриття, і він сказав, що скоро під’їде польова кухня, і водії зможуть прийти по їжу. Він може позичити їм казанки, якщо вони не мають своїх. Думаю, що мають, відказав я. Тоді пішов назад і пообіцяв водіям закликати їх, коли привезуть харчі. Було б добре, щоб встигли до обстрілу, сказав Манера. Вони всі мовчали, поки я не вийшов. Були простими механіками й ненавиділи війну. 

Я вийшов оглянути машини й побачити, що діється, а тоді повернувся до бліндажа й сів там разом із чотирма водіями. Ми сиділи на землі, притулившись спинами до стін, і курили. Надворі вже майже стемніло. Земля в бліндажі була тепла й суха, тож я сперся на неї плечима, напівлежачи, й розслабився. 

— Хто має наступати? — спитав Ґавуцці. 

— Берсальєри. 

— Усі берсальєри? 

— Думаю, що всі. 

— Тут замало військ для справжнього наступу. 

— Можливо, це для відволікання уваги, а справжній наступ буде деінде. 

— А ті, що підуть у наступ, знатимуть про це? 

— Не думаю. 

— Звичайно, ні, — сказав Манера. — Інакше не підуть. 

— Ще й як підуть, — сказав Пассіні. — Ті берсальєри дурні. 

— Вони хоробрі й дисципліновані, — заперечив я. 

— У них широченні груди й коняче здоров’я. Та все одно вони дурні. 

— А от гренадери довгі як тички, — сказав Манера. 

Це був якийсь жарт. Вони всі розреготалися. 

— Ви були там, Tenente, коли вони відмовилися йти в наступ, і тоді кожного десятого розстріляли? 

— Ні. 

— Це правда. Їх після цього вишикували, а тоді вивели зі строю кожного десятого. Їх розстріляли карабінери. 

— Карабінери, — підтвердив Пассіні і сплюнув на землю. — Але ж ті гренадери; кожен мало не два метри на зріст. І теж не схотіли наступати. 

— Якби всі відмовились атакувати, то й війна вже скінчилася б, — сказав Манера. 

— Гренадери про це не думали. Вони просто злякалися. Там усі офіцери зі знатних родин. 

— Деякі офіцери пішли самі. 

— Двох офіцерів, які не хотіли йти, застрелив якийсь сержант. 

— Деякі солдати пішли. 

— Тих і не ставили в стрій, коли там брали десятого. 

— Карабінери тоді розстріляли одного мого земляка, — сказав Пассіні. — Був кмітливий хлопець і здоровило, зростом якраз на гренадера. Постійно бував у Римі. Завжди з дівчатами. І з карабінерами завжди. — Він засміявся. — А тепер перед його будинком поставили вартового з багнетом, і ніхто не може провідати його матір, батька й сестер, а батька ще й позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати він не може. Вони тепер поза законом, цілком беззахисні. Хто хоче може тепер забрати їхнє майно. 

— Якби всі не боялися, що з їхніми родинами таке можуть зробити, ніхто б узагалі не йшов у наступ. 

— Та чого. Пішли б альпійські стрільці. І ті солдати Віктора-Емануїла. Дехто з берсальєрів теж. 

— Берсальєри теж тікали. А тепер хочуть про це забути. 

— Даремно ви дозволяєте нам вести такі балачки, Tenente. Хай живе армія! Evviva l’esercito! — саркастично зронив Пассіні. 

— Чув я ці ваші балачки, — сказав я. — Та поки ви сидите за кермом і робите свою справу… 

— … і не патякаєте заголосно, щоб чули інші офіцери, — додав Манера. 

— Я думаю, нам треба воювати до кінця, — сказав я. — Війна не закінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Буде тільки гірше, якщо ми це зробимо. 

— Не може бути гірше, — поштиво сказав Пассіні. — Немає нічого гіршого за війну. 

— Поразка ще гірша. 

— Не вірю я, — так само шанобливо заперечив Пассіні. — Бо що таке поразка? Це всі вертаються додому. 

— І тоді по вас приходять. Забирають ваш дім. І сестер ваших забирають. 

— Не вірю, — стояв на своєму Пассіні. — Усім такого не зроблять. Хай кожен захищає свій дім. І хай боронить там своїх сестер. 

— Та вас тоді повісять. Або знову заберуть до війська. І вже не в санітарний транспорт, а в піхоту. 

— Усіх не перевішають. 

— Чужинці не візьмуть нас у солдати, — сказав Манера. — Бо ми накиваємо п’ятами вже в першому бою. 

— Як чехи. 

— Я думаю, ви просто не уявляєте, що таке бути завойованим, тому й гадаєте, що в цьому нічого поганого. 

— Tenente, — сказав Пассіні. — Ось ви дозволили нам говорити. То слухайте. Немає нічого гіршого за війну. Ми тут, у санітарній частині, навіть уявити не можемо, яка це страшна річ. А коли люди це усвідомлюють, то вже не можуть нічого зупинити, бо просто божеволіють. Є й такі, що не здатні це усвідомити. А інші бояться своїх офіцерів. Ото з такими й робиться війна.