— Ні. Забирайтесь геть. 

— Ферґі, будь розважливою. 

— Я кажу, забирайтесь геть. Обоє забирайтесь. 

— Ходімо тоді, — сказав я. З мене вже було досить тієї Ферґі. 

— Ось бачите, ви самі хочете піти. Хочете залишити мене тут, щоб я вечеряла самотньо. Я завжди мріяла поїхати на італійські озера, і ось воно як. Ох, ох, — заридала вона, а тоді глянула на Кетрін і поперхнулася. 

— Ми залишимося до кінця вечері, — сказала Кетрін. — І якщо захочеш, я буду з тобою, щоб тобі не було самотньо. Я не залишу тебе саму, Ферґі. 

— Ні. Ні. Я хочу, щоб ви пішли. Я хочу, щоб ви пішли. — Вона витерла очі. — Я така нерозважлива. Прошу не звертати на мене уваги. 

Дівчина, що подавала на стіл, була засмучена цим плачем. І тепер, коли вона принесла наступну страву, її явно втішило те, що ситуація за столом покращилася. 

Тієї ночі в готелі, у нашому номері, за дверима якого стояло наше взуття, а далі тягнувся довгий порожній коридор, з м’яким килимом на підлозі кімнати, з дощем за вікнами і світлом у кімнаті, приємним і затишним, а тоді без світла відчувати збудження від гладеньких простирал і зручного ліжка, відчувати, що ми повернулися додому, відчувати, що ми вже не самі, прокидатися вночі і знаходити іншу особу поруч, і що вона не зникла; а все інше було нереальне. Ми засинали, натомившись, а коли прокидалися, та інша особа також прокидалася, й ніхто не залишався самотній. Нерідко чоловік бажає побути на самоті, і дівчина теж бажає побути самотньою, а якщо вони закохані, то це їх навіть примушує ревнувати одне одного, але я можу чесно зізнатися, що ми такого ніколи не відчували. Ми могли відчувати себе на самоті, коли були разом, на самоті серед усіх інших. Зі мною таке трапилося тільки раз у житті. Я відчував себе самотнім, коли був з багатьма дівчатами, і це найсамотніша самотність. Але разом ми ніколи не відчували самотності або страху. Я знаю, що ніч відрізняється від дня, що все тоді інакше, що нічні речі не можна пояснити вдень, бо їх тоді просто не існує, і що ніч може бути найжахливішою порою для самотніх людей, коли їх огортає самотність. Але з Кетрін не відчувалося цієї різниці, хіба що ніч була ще кращою порою. Якщо люди приносять у цей світ так багато відваги, світ мусить їх убити, щоб зламати, тому він, звісно, й убиває їх. Світ ламає всіх, і багато хто стає після цього ще міцнішим на зламах. Але тих, хто не ламається, він убиває. Він убиває дуже добрих, і дуже лагідних, і дуже відважних без розбору, всіх поспіль. Якщо ж ви не належите до жодної з цих категорій, не сумнівайтеся, що він і вас уб’є, але робитиме це не кваплячись, без особливого поспіху. 

Пригадую, як я прокинувся вранці. Кетрін спала, а у вікно сіялося сонячне світло. Дощу вже не було, я встав з ліжка й підійшов до вікна. Унизу були сади, оголені зараз, але прекрасні своїми чіткими геометричними лініями, гравієві стежки, дерева, кам’яний мур біля озера і саме озеро з горами вдалині. Я стояв і дивився у вікно, а коли озирнувся, побачив, що Кетрін уже прокинулася й дивиться на мене. 

— Вітаю, дорогенький, — сказала вона. — Правда, гарний день? 

— Як ти себе почуваєш? 

— Дуже добре. Нам так гарно було вночі. 

— Хочеш поснідати? 

Так, вона хотіла. Я теж був голодний, тож ми поснідали в ліжку, листопадове сонечко світило у вікно, а таця зі сніданком лежала в мене на колінах. 

— Хочеш газету? Ти завжди любив читати газету в госпіталі. 

— Ні, — сказав я. — Тепер не хочу. 

— Так погано було, що ти навіть читати про це не хочеш? 

— Не хочу про це читати. 

— Хотіла б я бути з тобою, щоб також знати, як воно було. 

— Розкажу тобі колись, якщо це все вкладеться в голові. 

— А тебе не заарештують, якщо впіймають без форми? 

— Можливо, просто розстріляють. 

— Тоді нам тут не варто залишатися. Поїдемо за кордон. 

— Я вже про це думав. 

— Поїдемо. Дорогенький, тобі краще не ризикувати намарне. Скажи, а як ти дістався з Местре до Мілана? 

— Приїхав поїздом. Я був ще тоді у формі. 

— Хіба це не було небезпечно? 

— Не дуже. Я мав старий літер, дозвіл на проїзд. Я тільки виправив на ньому дати в Местре. 

— Дорогенький, тебе ж тут можуть заарештувати будь-якої хвилини. Я цього не переживу. Безглуздо щось таке робити. Що буде з нами, якщо тебе схоплять? 

— Не треба про таке думати. Я вже втомився думати про це. 

— А що ти зробиш, якщо прийдуть по тебе? 

— Застрелю їх. 

— Бачиш, який ти дурненький, я не випущу тебе з готелю, поки ми не заберемося звідси. 

— Ну, й куди ж ми заберемося? 

— Не треба так, дорогенький, прошу тебе. Поїдемо, де скажеш. Тільки знайди, будь ласка, таке місце, куди б ми могли негайно поїхати. 

— По той бік озера Швейцарія, можемо поїхати туди. 

— Було б чудово. 

Надворі захмарилось, і озеро потемніло. 

— Не хочеться тільки, щоб ми весь час переховувались, як ті злочинці, — сказав я. 

— Не треба так, дорогенький. Ти ж зовсім недавно почав переховуватись. І ми ніякі не злочинці. Ми гарно проведемо час. 

— Я почуваю себе злочинцем. Я дезертирував з армії. 

— Дорогенький, прошу тебе бути розважливим. Це зовсім не дезертирство. Це ж тільки італійська армія. 

Я розсміявся.  

— Чудова ти дівчина. Вертаймося до ліжка. Мені так добре в ліжку. 

Трохи пізніше Кетрін сказала:  

— Ти вже не почуваєш себе злочинцем, ні? 

— Ні, — сказав я. — З тобою — ні. 

— Ти такий дурненький хлопчик, — сказала вона. — Але я про тебе подбаю. Гарно, дорогенький, що мене не нудить зранку, правда? 

— Просто чудово. 

— Ти просто не усвідомлюєш, яка в тебе золота дружина. Але я не журюся. Завезу тебе кудись, де ніхто тебе не зможе заарештувати, і ми чудово проведемо там час. 

— Поїхали негайно. 

— Поїдемо, дорогенький. Куди забажаєш і коли забажаєш. 

— І ні про що не думатимемо. 

— Гаразд. 

Кетрін пішла берегом озера побачитися з Ферґюсон у її маленькому готельчику, а я сидів у барі й читав газети. Там були зручні шкіряні крісла, і я сидів у одному з них і читав, аж поки прийшов бармен. Армія не втримала Тальяменто. Вона відступила до П’яве. Я пам’ятав цю річку. Залізниця перетинала її по дорозі на фронт біля Сан-Дони. П’яве там текла поволі, була глибока й доволі вузенька. Далі починались москітні болота й канали. Там було декілька симпатичних вілл. Колись перед війною, прямуючи в Кортіна-д’Ампеццо, я кілька годин їхав у горах берегом П’яве. Зверху вона нагадувала потічок, де водиться форель, і стрімко текла в тіні навислих скель, утворюючи довгі смуги мілини й заток. Біля Кадоре дорога звертала вбік від річки. Цікаво, думав я, як будуть війська спускатися згори вниз. Прийшов бармен. 

— Про вас запитував граф Ґреффі, — сказав він. 

— Хто? 

— Граф Ґреффі. Пам’ятаєте, той літній чоловік, що був тут минулого разу, коли ви в нас зупинялися. 

— А він тут? 

— Так, зі своєю племінницею. Я сказав йому про вас. Він хоче зіграти з вами в більярд. 

— І де він? 

— Пішов прогулятися. 

— Як він? 

— Весь час молодшає. Учора перед вечерею випив три коктейлі з шампанським. 

— А як грає в більярд? 

— Добре. Виграв у мене. Дуже зрадів, коли я сказав йому, що ви є тут. Йому тут немає з ким грати. 

Графу Ґреффі було дев’яносто чотири роки. Він був сучасником Меттерніха, цей старий чоловік з сивим волоссям і вусами, що вирізнявся вишуканими манерами. Він побував на дипломатичній службі як у Австрії, так і в Італії, а дні його народження ставали визначними подіями світського життя Мілана. Він збирався прожити до ста років і грав у більярд з такою невимушеною легкістю, якої ніхто б не міг сподіватися від його крихкого дев’яносточотирилітнього тіла. Я познайомився з ним, коли одного разу приїхав до Стрези вже після завершення сезону, і ми з ним грали в більярд, попиваючи шампанське. Мені дуже сподобалося таке поєднання, а він дав мені п’ятнадцять очок фори і все одно обіграв.