— Папа Римський хоче, щоб війну виграли австріяки, — сказав майор. — Йому подобається Франц-Йосиф. Ось звідки йдуть грошенята. А я — атеїст. 

— А ви читали «Чорну свиню»? — запитав лейтенант. — Я вам дістану примірник. Ця книга похитнула мою віру. 

— Огидна й нікчемна книжка, — сказав священник. — Вона не могла вам сподобатися. 

— Дуже вартісна книжка, — сказав лейтенант. — Викриває усіх тих святош. Вона вам сподобається, — звернувся він до мене. Я усміхнувся священнику, і він також подарував мені освітлену свічкою посмішку.  

— Не читайте її, — сказав він мені. 

— Я вам її дістану, — сказав лейтенант. 

— Усі мислячі люди — атеїсти, — сказав майор. — Я й масонам не вірю. 

— А я масонам вірю, — сказав лейтенант. — Шляхетне товариство. — Хтось увійшов, і крізь прочинені двері я побачив, як падає сніг. 

— Випав сніг, і вже не буде наступу, — сказав я. 

— Звичайно, не буде, — сказав майор. — Можете взяти відпустку. Поїхати до Риму, Неаполя, Сицилії… 

— Йому варто відвідати Амальфі, — сказав лейтенант. — Я передам вам листівку для моєї родини в Амальфі. Вони полюблять вас, як власного сина. 

— Краще йому поїхати в Палермо. 

— Або на Капрі. 

— А я волів би, щоб ви побачили Абруццо й відвідали мою родину в Капракотті, — сказав священник. 

— Та що йому там робити, в тому Абруццо. Там ще більше снігу, ніж тут. Навіщо йому здалися ті селюки. Нехай краще побуває в центрах культури й цивілізації. 

— Йому потрібні гарні дівчата. Я дам вам адреси кількох місць у Неаполі. Чарівні юні дівчата… у супроводі матусь. Га-га-га!  

Капітан розчепірив пальці, немовби збираючись зобразити на стіні живі тіні. Виставив угору великого пальця, а тоді знову заговорив італійською піджин-мовою.  

— Туди йти такий, — він показав на великого пальця, — а вертатися отакенький, — і він торкнувся мізинця. Усі зареготали. 

— Дивіться, — сказав капітан. Він знову розчепірив пальці. І знову світло свічки відкинуло на стіну тінь його руки. Починаючи з великого пальця, він почав давати пальцям назву, — молодший лейтенант (великий палець), лейтенант (вказівний), капітан (середній), майор (підмізинний) і підполковник (мізинець). 

— Іти туди молодшим лейтенантиком! А повертатися полковником! — Усі сміялися. Капітанові вдалася ця його гра в живі тіні. Він подивився на священника й заволав: — У священника щоночі п’ятеро проти одного! — Усі знову зареготали. 

— Вам треба негайно у відпустку, — сказав майор. 

— Я був би радий поїхати з вами й усе показати, — сказав лейтенант. 

— Коли повернетесь, привезіть грамофон. 

— І гарні оперні платівки. 

— Привезіть Карузо. 

— Не треба Карузо. Він виє. 

— А ти не хотів би сам так вити, як він? 

— Виє. Кажу вам, що виє! 

— Хотів би, щоб ви поїхали в Абруццо, — сказав священник. Усі довкола зчинили галас. — Там гарні місця для полювання. Вам сподобаються місцеві люди, і хоч там холодно, зате ясно й сухо. Ви могли б залишитися вдома в моєї родини. Мій батько — відомий мисливець. 

— Ходімо вже, — сказав капітан. — Треба встигати бордель, поки не зачинили. 

— На добраніч, — сказав я священникові. 

— На добраніч, — сказав він. 

Коли я повернувся на фронт, ми й далі перебували в тому самому містечку. З’явилося набагато більше гармат, і вже настала весна. Поля зазеленіли, на виноградних лозах теж вигулькнули малесенькі зелені пагінці, дерева вздовж дороги вкрилися листочками, а з моря віяв вітерець. Я бачив місто, старий замок на узвишші, а тоді гори, брунатні гори з зеленавими схилами. У містечку побільшало гармат, з’явилися нові госпіталі, на вуличках можна було зустріти чимало англійців, а подекуди й англійок, і значно більше будинків постраждали від вогню артилерії. Було тепло й весняно, я йшов оточеною деревами вулицею, відчуваючи тепло від прогрітих сонцем мурів, і виявив, що ми й далі мешкали у тому самому будинку, де нічого не змінилося, відколи я звідси поїхав. Двері були відчинені, на лавочці під сонцем сидів якийсь солдатик, біля бічних дверей стояла санітарна машина, а всередині, коли я увійшов, мене зустрів запах мармурових плит підлоги й госпіталю. Усе було, як і тоді, коли я поїхав, тільки тепер настала весна. Я зазирнув у двері до великої кімнати, де крізь відчинене вікно лилося сонячне світло, а за столом сидів майор. Він мене не бачив, а я не знав, чи варто мені зайти й повідомити про прибуття, чи краще спочатку піти нагору й помитися. Я вирішив піти нагору. 

Кімната, яку я ділив з лейтенантом Рінальді, виходила на подвір’я. Вікно було відчинене, моя постіль накрита ковдрою, а на стіні висіли мої речі — протигаз у подовгастому бляшаному футлярі і сталевий шолом на тому самому гачку. Біля підніжжя ліжка стояла пласка скриня, на якій лежали мої зимові чоботи з лискучою від жиру шкірою. Над ліжками висіла моя австрійська снайперська гвинтівка з воронованим восьмигранним стволом і зручним темно-горіховим прикладом, що гарно прилягав до щоки. Я пригадав, що оптичний приціл був під замком у скрині. Лейтенант Рінальді спав на сусідньому ліжку. Почувши, як я увійшов до кімнати, він прокинувся й сів. 

— Чао! — привітався він. — І як ти провів час? 

— Розкішно. 

Ми потисли руки, а тоді він пригорнув мене за шию й поцілував. 

— Овва, — видихнув я. 

— Ти брудний, — зауважив він. — Мусиш помитися. То де ти був і чим займався? Розкажи мені відразу все. 

— Де я тільки не був. Мілан, Флоренція, Рим, Неаполь, Вілла-Сан-Джованні, Мессіна, Таорміна… 

— Ти ніби читаєш розклад поїздів. А мав якісь любовні пригоди? 

— Мав. 

— І де? 

— У Мілані, Флоренції, Римі, Неаполі… 

— Та годі вже. Скажи, де було найкраще. 

— У Мілані. 

— Бо ти з нього починав. А де ти зустрів свою пару? В «Кові»? Куди ви пішли? Що ти відчував? Розказуй мені все. Ви провели там цілу ніч? 

— Так. 

— Це дурниці. Ми тепер і тут маємо красунь. Нові дівчата, які ще досі не були на фронті. 

— Чудовенько. 

— Не віриш мені? Ось підемо після обіду й сам побачиш. І ще в містечку є чарівні англієчки. Я ось закохався в міс Барклі. Познайомлю тебе з нею. Мабуть, я одружуся з міс Барклі. 

— Я мушу помитися й відрапортувати про прибуття. А що тут, нічого не діється? 

— Відколи ти поїхав, нас турбували лише обмороження, запалення, жовтяниця, гонорея, умисні поранення, пневмонія та тверді й м’які шанкри. Щотижня когось ранить уламками скелі. Є кілька і справжніх поранених. Наступного тижня знову почнеться війна. Мабуть, почнеться. Так кажуть. Гадаєш, мені варто одружитися з міс Барклі… після війни, звісно? 

— Безсумнівно, — сказав я і наповнив миску водою. 

— Розкажеш мені все ввечері, — сказав Рінальді. — А я мушу ще подрімати, щоб прийти до міс Барклі свіженьким і гарним. 

Я скинув мундир і сорочку, а тоді помився холодною водою з миски. Витираючись рушником, я оглянув кімнату, визирнув у вікно й подивився на Рінальді, що лежав, заплющивши очі, на ліжку. Він був вродливим хлопцем мого віку, родом з Амальфі. Йому подобалась робота хірурга, і ми були з ним великими друзями. Я розглядав його, а він розплющив очі. 

— Маєш трохи грошей? 

— Маю. 

— Позич п’ятдесят лір. 

Я витер руки і витяг гаманець з внутрішньої кишені мундира, що висів на стіні. Рінальді взяв банкноту, склав її, не підводячись із ліжка, й запхав до кишені бриджів. Тоді всміхнувся:  

— Мушу справити на міс Барклі враження заможного чоловіка. Ти мій найкращий приятель і фінансовий покровитель. 

— Пішов ти, — сказав я.