— Відпочила. 

Ми рушили далі дорогою. Було вже темно, і сніг рипів під нашими черевиками. Ніч була суха, холодна й дуже ясна. 

— Мені так подобається твоя борода, — сказала Кетрін. — Вона така розкішна. Здається такою шорсткою і грізною, а насправді м’якесенька й приємнесенька. 

— Гадаєш, що так краще, ніж без бороди? 

— Думаю, що так. Знаєш, дорогенький, я не стригтимуся, аж поки народиться мала Кетрін. Я тепер така гладка матрона. А от коли вона народиться, і я знову схудну, я обстрижу волосся і стану для тебе цілком інакшою, новою дівчинкою. Ми підемо разом, щоб я підстриглася, або ж я піду сама, а тоді зроблю тобі сюрприз. 

Я нічого не сказав. 

— Ти ж не скажеш, щоб я цього не робила, правда? 

— Ні. Думаю, це буде захоплююче. 

— Ой, ти такий солоденький. Можливо, я так гарно виглядатиму, дорогенький, і стану такою худенькою і звабливою, що ти знову в мене закохаєшся по самі вуха. 

— Чорт забирай, — сказав я. — Та я й так закоханий по вуха. Що ти хочеш зробити зі мною? Знищити остаточно? 

— Так. Я хочу тебе знищити. 

— Ну, й добре, — сказав я, — бо я й сам цього хочу. 

Нам добре жилося. Так минув січень і лютий, зима була дуже гарна, і ми були просто щасливі. Траплялися короткі відлиги, коли віяв теплий вітер, сніг м’якшав, і в повітрі пахло весною, але завжди ставало знову ясно й морозяно, і поверталася зима. У березні зима вперше по-справжньому відступила. Уночі почало дощити. Дощ падав цілий ранок, перетворивши сніг на брудне місиво, а на понурий схил гори краще було й не дивитися. Хмари встелили озеро й долину. Дощ ішов високо в горах. Кетрін взула важкі калоші, а я гумові чоботи пана Ґуттінґена, і ми рушили під парасолею до станції, чалапаючи по сльоті і струмочках води, що розмивали на дорозі лід, а тоді зайшли до шиночка випити перед обідом вермуту. Було чути шум дощу за вікном. 

— Думаєш, нам краще перебратися до міста? 

— А що ти думаєш? — запитала Кетрін. 

— Якщо зима закінчується, і тепер весь час дощитиме, там нагорі не буде так цікаво. Скільки ще нам чекати малу Кетрін? 

— Приблизно місяць. Або трошки більше. 

— Ми могли б перебратися в Монтре. 

— А чому б нам не поїхати в Лозанну? Лікарня ж там. 

— Гаразд. Я просто думав, чи це не завелике місто. 

— Ми можемо бути самі і в великому місті, а Лозанна, мабуть, гарна. 

— І коли ж нам їхати? 

— Мені все одно. Коли захочеш, дорогенький. Я не хочу звідси їхати, якщо тобі не хочеться. 

— Подивимось, яка буде погода. 

Три дні йшов дощ. Снігу вже зовсім не було на схилі гори нижче станції. Дорога перетворилась на каламутний потік талої води. Було так мокро і сльотаво, що й надвір не хотілося виходити. Вранці третього дощового дня ми вирішили переїхати до міста. 

— Усе гаразд, пане Генрі, — сказав Ґуттінґен. — Не було потреби попереджати мене заздалегідь. Я й не думав, що ви захочете тут залишатися в таку негоду. 

— І нам однак варто бути неподалік від лікарні з огляду на стан мадам, — сказав я. 

— Я все розумію, — сказав він. — Може приїдете колись до нас уже з дитинкою? 

— Звичайно, якщо у вас вистачить місця. 

— Тут дуже гарно навесні, тож можете приїхати й гарно відпочити. Ми могли б розмістити дитинку з нянею у великій кімнаті, що зараз зачинена, а ви з мадам могли б перебувати у тій самій кімнаті з видом на озеро. 

— Я попереджу листом про наш приїзд, — сказав я. 

Ми спакувалися й поїхали післяобіднім поїздом. Пан і пані Ґуттінґени пішли разом із нами до станції, і він поклав наш багаж на санки і тягнув їх за собою по сльоті. Вони стояли під дощем на пероні й махали нам руками на прощання. 

— Дуже приємні люди, — сказала Кетрін. 

— І гарно до нас поставилися. 

У Монтре ми сіли на поїзд до Лозанни. Ми не могли бачити з вікна тих місць, де ми перебували, бо навіть гір не було видно з-за хмар. Поїзд зупинився у Веве, а тоді рушив далі повз озеро з одного боку і мокрі руді поля, голі ліси й мокрі будинки з другого. Ми прибули в Лозанну й поселилися в не дуже великому готелі. Дощ не переставав, поки ми їхали вуличками міста й під’їжджали екіпажем до готелю. Портьє з мідними ключиками на лацканах, ліфт, килими на долівці, білі вмивальники з лискучими кранами, латунне ліжко у великій зручній спальні — це все здавалося неймовірно розкішним після оселі Ґуттінґенів. З вікон нашої кімнати було видно мокрий сад, оточений муром з залізною решіткою вгорі. По той бік вулиці, що стрімко збігала вниз, був ще один готель з таким самим муром і садом. Я дивився, як дощ падав у садовий фонтан. 

Кетрін засвітила всі лампи й почала розпаковувати речі. Я замовив віскі з содовою, ліг на ліжко й читав газети, куплені на вокзалі. Був березень 1918 року, і німці розпочали наступ у Франції. Я пив віскі з содовою й читав, а Кетрін розпаковувала речі й ходила по кімнаті. 

— Знаєш, дорогенький, мені треба дещо придбати, — сказала вона. 

— Що саме? 

— Дитячий одяг. Переважно до цього часу вже запасаються дитячими речами. 

— Можеш їх купити. 

— Я знаю. Завтра цим займуся. Мушу довідатися, що буде потрібно. 

— Ти мала б це знати. Була ж медсестрою. 

— Не так багато солдатів заводили в госпіталі діточок. 

— Я це зробив. 

Вона вдарила мене подушкою, розливши віскі з содовою. 

— Я ще тобі замовлю, — сказала вона. — Вибач, що розлила. 

— Та там майже нічого вже не було. Ходи до ліжка. 

— Ні. Я хочу зробити так, щоб ця кімната стала на щось схожа. 

— На що, наприклад? 

— На наш дім. 

— То почепи прапори Антанти. 

— Ой, та заткайся. 

— Ще раз скажи. 

— Заткайся. 

— Ти це кажеш так делікатно, — сказав я. — Немовби не хочеш нікого образити. 

— Бо не хочу. 

— Тоді лягай до ліжка. 

— Гаразд.  

Вона підійшла й сіла на ліжко.  

— Я знаю, що зі мною нецікаво, дорогенький. Я наче велика діжка з борошном. 

— І зовсім ні. Ти чарівна й солодка. 

— Я просто незграбне опудало, з яким ти чомусь одружився. 

— І зовсім ні. Ти з кожним днем стаєш чарівніша. 

— Але я ще схудну, дорогенький. 

— Ти й зараз худенька. 

— Ти забагато випив. 

— Одне віскі з содовою, і все. 

— Зараз принесуть ще, — сказала вона. — А тоді, може, замовимо в номер вечерю? 

— Було б добре. 

— І ми тоді вже нікуди не підемо, так? Залишимося нині тут. 

— І пограємось, — сказав я. 

— Я вип’ю трошки вина, — сказала Кетрін. — Мені не зашкодить. Може, нам зможуть дістати нашого старого білого капрі. 

— Звичайно, зможуть, — сказав я. — У такому готелі повинні бути італійські вина. 

У двері постукав кельнер. Він приніс у склянці з льодом віскі, а біля склянки на таці маленьку пляшечку содової. 

— Дякую, — сказав я. — Поставте ось тут. І подайте нам сюди, будь ласка, вечерю на двох і дві пляшки сухого білого капрі з льодом. 

— Хочете на перше суп? 

— Хочеш трохи супу, Кет? 

— Будь ласка. 

— Принесіть один суп. 

— Дякую, сер.  

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Я знову повернувся до газет і до війни в тих газетах, поволі наливаючи содову на лід у склянці з віскі. Треба було сказати, щоб вони не клали лід у віскі. Нехай би приносили лід окремо. Тоді знаєш, скільки було у склянці віскі, щоб не доливати забагато содової. Треба замовити пляшку віскі, і хай тоді приносять тільки лід і содову. Так буде мудріше. Дуже приємно пити гарне віскі. Це один із найприємніших моментів життя. 

— Про що ти думаєш, дорогенький? 

— Про віскі. 

— Що саме про віскі? 

— Про те, яка це гарна річ. 

Кетрін скривила міну. 

 — Гаразд, — сказала вона.