—  Та це справді й не армія. Лише санітарний загін. 

— Однак дуже дивно. Для чого це вам? 

— Сам не знаю, — сказав я. — Є речі, які не можна пояснити. 

— Справді? Бо мене вчили, що таких речей немає. 

— Вам пощастило. 

— Ми й далі маємо так розмовляти? 

— Ні, — сказав я. 

— Оце вже краще. Правда ж? 

— Що це за тростинка? — запитав я. 

Міс Барклі була доволі висока. Мала на собі форму медсестри, була білява й сіроока, зі смаглявою шкірою. Мені вона видалася дуже вродливою. Тримала в руках тоненьку ротангову тростинку, оправлену в шкіру і схожу на іграшковий стек для верхової їзди. 

— Вона належала хлопцеві, якого вбили торік. 

— Мені страшенно прикро. 

— Був дуже гарним хлопцем. Хотів одружитися зі мною, але загинув на Соммі. 

— Там було жахіття. 

— Ви там були? 

— Ні. 

— Мені розповідали, — сказала вона. — Тут війна зовсім не така. Мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Її повернули з його речами. 

— Ви довго були заручені? 

— Вісім років. Ми виростали разом. 

— А чому не одружилися? 

— Не знаю, — сказала вона. — Через мою дурість. Могла б це для нього зробити. Але думала, що йому буде гірше. 

— Ясно. 

— А ви були колись закохані? 

— Ні, — сказав я. 

Ми присіли на лавці, і я подивився на неї. 

— Маєте гарне волосся, — сказав я. 

— Вам подобається? 

— Дуже. 

— Коли він помер, я хотіла обстригтися. 

— Ні. 

— Хотіла зробити щось для нього. Бачите, я зовсім не дбала про такі речі, а він міг отримати все. Усе, що захотів би, якби я тільки знала. Могла б вийти за нього заміж абощо. Тепер я все це знаю. А тоді не знала, а він зібрався на війну. 

Я промовчав. 

— Тоді я нічого не знала. Думала, що йому так буде гірше. Думала, що він, можливо, цього не витримає, а тоді його просто вбили, і це все — кінець. 

— Хтозна. 

— Так, так, — сказала вона. — Це вже кінець. 

Ми подивилися на Рінальді, котрий розмовляв з іншою медсестрою. 

— Як її звати? 

— Ферґюсон. Гелен Ферґюсон. Ваш приятель — лікар, так? 

— Так. І дуже добрий. 

— Чудово. Рідко знайдеш доброго лікаря так близько від фронту. Бо звідси ж близько до фронту, правда? 

— Недалечко. 

— Дурнуватий цей фронт, — сказала вона. — Хоча тут дуже гарно. А скоро буде наступ? 

— Так. 

— Тоді в нас з’явиться робота. Бо зараз немає. 

— Ви давно стали медсестрою? 

— Наприкінці п’ятнадцятого. Почала разом із ним. Думала тоді, дурепа, що він може опинитися в тому самому госпіталі, де буду я. З порізом від шаблі, скажімо, і з перев’язаною головою. Або з простреленим плечем. Такі ось мальовничі картинки. 

— На фронті таких картинок чимало, — сказав я. 

— Так, — погодилася вона. — Ніхто не уявляє, що діється у Франції. Бо інакше це все б не тривало й досі. Його не порізало шаблею. А розірвало на шматочки. 

Я знову промовчав. 

— Думаєте, це завжди так буде? 

— Ні. 

— А що це зупинить? 

— Десь щось зірветься. 

— Це в нас щось зірветься. У Франції. Не можна й далі чинити таке, як на Соммі, і не зірватися. 

— Тут не зірветься, — сказав я. 

— Думаєте, ні? 

— Ні. Минулого літа їм добре пішло. 

— Можуть зірватися, — сказала вона. — Будь-хто може зірватися. 

— Німці теж. 

— Ні, — заперечила вона. — Не думаю. 

Ми підійшли до Рінальді й міс Ферґюсон. 

— Вам подобається Італія? — запитав Рінальді у міс Ферґюсон по-англійськи. 

— Може бути. 

— Не розуміти, — похитав головою Рінальді. 

— Abbastanza bene, — переклав я. Він похитав головою. 

— Це недобре. Ви любити Англію? 

— Не дуже. Бо я шотландка. 

Рінальді розгублено глянув на мене. 

— Вона шотландка, тому любить Шотландію більше, ніж Англію, — пояснив я йому італійською. 

— Але ж Шотландія — це Англія. 

Я переклав це міс Ферґюсон. 

— Pas encore, — сказала міс Ферґюсон. 

— Ще ні? 

— Ні, і не буде. Нам не подобаються англійці. 

— Не подобаються англійці? І міс Барклі теж? 

— Це різні речі. Не треба все сприймати так дослівно. 

Невдовзі ми розпрощалися й пішли. Вертаючись додому, Рінальді сказав:  

— Міс Барклі віддає перевагу тобі. Це очевидно. Але шотландочка також дуже приємна. 

— Дуже, — погодився я. Хоч і не звертав на неї уваги. — Вона тобі сподобалась? 

— Ні, — відповів Рінальді. 

Наступного дня я знову відвідав міс Барклі. Її не було в саду, тож я попрямував до бічних дверей, куди під’їжджали санітарні машини. Там була старша медсестра, котра повідомила, що міс Барклі на чергуванні — «ви ж знаєте, що зараз війна». 

Я сказав, що знаю. 

— Ви американець і служите в італійській армії? — спитала вона. 

— Так, мадам. 

— І як це сталося? Чому ви не пішли до нас? 

— Не знаю, — відповів я. — Можу зробити це зараз? 

— Боюся, що ні. Але скажіть. Чому ви пішли до італійців? 

— Я був у Італії, — сказав я, — і розмовляю італійською. 

— Он як, — сказала вона. — А я тільки вчуся. Чудова мова. 

— Хтось казав, що її можна вивчити за два тижні. 

— Ну, я за два тижні не навчуся. Почала вже кілька місяців тому. Якщо хочете, можете прийти до неї після сьомої. Вона тоді вже буде вільна. Але не приводьте з собою купу італійців. 

— Навіть, попри те, що в них чудова мова? 

— Не тільки мова, але й форма. Але ні. 

— Доброго вам вечора, — попрощався я. 

— A rivederci, Tenente. 

— А rivederla. — Я віддав честь і вийшов. Завжди якось ніяково козиряти іноземцям по-італійському. Мабуть, італійська манера віддавати честь не призначена для експорту. 

День був спекотний. Перед цим я ще їздив угору по річці оглядати плацдарм для захисту мосту біля Плави. Звідти мав починатися наступ. Торік просуватися цим берегом було неможливо, бо від перевалу до понтонного мосту вела тільки одна дорога, що прострілювалася майже на милю кулеметним і артилерійським вогнем. До того ж вона була завузька, щоб розмістити весь необхідний для наступу транспорт, тож австрійці могли б там влаштувати справжню бойню. Але італійці зуміли перетнути річку й розсередитися трохи на австрійському березі, утримуючи там позицію десь у півтори милі. Це була небезпечна ділянка, і австрійці даремно її віддали. Припускаю, що це було ознакою взаємної толерантності, адже австрійці й далі утримували плацдарм біля мосту нижче за водою. Австрійські шанці були на пагорбі лише в кількох метрах від італійських позицій. Там було містечко, від якого залишилися тепер тільки руїни. Були там рештки залізничної станції й розтрощений міст, який було неможливо відбудувати, адже він стояв на видноті. 

Я проїхав вузенькою дорогою до річки, залишив машину біля польового лазарету під горою, перетнув понтонний міст, захищений гірським виступом, і рушив траншеями, прокладеними через зруйноване містечко біля підніжжя схилу. Усі ховалися в укриттях. Стояли штабелі ракет, призначених для виклику артилерійської підмоги або сигналізації про розрив телефонних ліній. Панувала тиша, було спекотно і брудно. Я подивився крізь колючий дріт на австрійські позиції. Нікого не було видно. Я перехилив чарку зі знайомим капітаном в одному з бліндажів і рушив мостом назад. 

Закінчували прокладати нову широку дорогу, що зигзагами спускалася з гірського перевалу до мосту. Наступ мав розпочатися відразу по закінченню будівництва. Дорога, що мала багато стрімких поворотів, йшла лісом. За задумом усе мали підвозити новою дорогою, а порожні вантажівки, вози, завантажені санітарні карети й інший транспорт верталися б назад старим вузеньким путівцем. Польовий лазарет розміщався на австрійському березі річки під виступом гори, і санітари переправляли б поранених через понтонний міст на ношах. Так мало бути й після початку наступу. З того, що я бачив, австрійці могли б обстрілювати з гармат останню милю нової дороги там, де вона ставала рівнішою. Приємного в цьому було б мало. Але я знайшов сховок для машин, що проминули б цей останній небезпечний відтинок, де вони могли б чекати, доки перенесуть через понтонний міст поранених. Я волів би проїхатися цією новою дорогою, але її ще не добудували. Вона була широка, добре спроектована, а закрути, що їх було видно в прогалинах на лісистому схилі гори, справляли ефектне враження. Машинам з добрими гальмами цей спуск не створить жодних проблем, та й вниз вони їхатимуть порожніми. Я поїхав назад вузькою дорогою.