— Дуже приємно, що ви мене запросили. 

— Чи ви вже добре себе почуваєте? Мені казали, що вас було поранено на Ізонцо. Маю надію, що ви вже одужали. 

— Я цілком здоровий. А як ви себе почуваєте? 

— Добре, як завжди. Але я вже старію. Помічаю перші ознаки старості. 

— Не можу повірити. 

— Так. Хочете, скажу про одну? Мені тепер легше говорити тільки по-італійськи. Я тримаю себе в руках, але коли стомлююсь, бачу, що мені набагато легше розмовляти італійською. Отже, я знаю, що старість уже наближається. 

— Ми можемо розмовляти італійською. Я й сам трохи стомлений. 

— О, але ж коли ви втомлені, вам буде легше, мабуть, говорити англійською мовою. 

— Радше американською. 

— Так. Американською. Прошу говорити по-американськи. Це чудова мова. 

— Я майже не зустрічаю американців. 

— Мабуть, вам їх бракує. Людині завжди бракує співвітчизників, а особливо співвітчизниць. Мені це почуття знайоме. То ми пограємо чи ви занадто втомлені? 

— Та я зовсім не втомлений. Це я так, пожартував. Яку фору ви мені дасте? 

— А ви часто грали? 

— Жодного разу. 

— Ви дуже добре граєте. Десять очок зі ста? 

— Ви мені лестите. 

— П’ятнадцять? 

— Це вже краще, хоч ви все одно мене поб’єте. 

— Гратимемо на гроші? Ви завжди хотіли грати на гроші. 

— Думаю, так буде краще. 

— Гаразд. Я дам вам вісімнадцять очок, і граємо по франку за очко. 

Він дуже добре грав у більярд, і після першої пів сотні я навіть з форою випереджав його лише на чотири очки. Граф Ґреффі натиснув кнопку на стіні, викликаючи бармена. 

— Прошу відкоркувати одну пляшку, — сказав він. А тоді звернувся до мене: — Нам не завадить невеличкий стимул.  

Вино було крижане, дуже сухе й дуже добре. 

— Чи можемо ми говорити італійською? Ви не заперечуватимете? Бо це вже моя слабість. 

Ми грали далі, попиваючи між ударами вино і розмовляючи італійською, хоч говорили ми небагато, зосереджуючись на грі. Граф Ґреффі здобув соте очко, тоді як я, навіть з форою, мав тільки дев’яносто чотири. Він усміхнувся і поплескав мене по плечу. 

— А тепер розіп’ємо другу пляшку, і ви мені розкажете про війну. — Він зачекав, поки я сяду. 

— Краще про щось інше, — сказав я. 

— Не хочете про неї говорити? Добре. Що ви тепер читаєте? 

— Нічого, — сказав я. — Боюся, вам буде зі мною нецікаво. 

— Та ні. Але вам варто читати. 

— А що було написано під час війни? 

— Ну, от «Вогонь», «Le Feu», одного француза, на прізвище Барбюс. Тоді «Містер Бритлінґ бачить це наскрізь.» 

— Ні, не бачить. 

— Що? 

— Нічого він не бачить. Ці книги були в госпіталі. 

— То ви все ж таки читали? 

— Так, але нічого доброго. 

— На мою думку «Містер Бритлінґ» — це дуже добре дослідження душі англійського середнього класу. 

— Про душу мені нічого не відомо. 

— Бідолашний юначе. Нікому з нас нічого не відомо про душу. Ви віруючий, Croyant? 

— Уночі. 

Граф Ґреффі усміхнувся і покрутив між пальцями келиха.  

— Я сподівався, що на старість стану побожніший, але якось не склалося, — сказав він. — А дуже жаль. 

— Чи ви б хотіли жити після смерті? — спитав я й відразу ж відчув себе останнім дурнем через цю згадку про смерть. Але він спокійно поставився до цього слова. 

— Залежно, яким життям. Ось це моє життя дуже приємне. Я б не відмовився так жити вічно, — усміхнувся він. — Та це мені майже і вдалося. 

Ми сиділи в глибоких шкіряних кріслах, наші келихи й шампанське у відерці з льодом стояли на столику між нами. 

— Якщо ви колись доживете до моїх старечих літ, багато речей вам здаватимуться дивними. 

— Таке враження, що ви ніколи не старієте. 

— Старіє тіло. Інколи я боюся зламати собі пальця, немов шматочок крейди. А от дух не старіє і не надто мудрішає. 

— Але ж ви мудрий. 

— Ні, стареча мудрість — це велика омана. Старі не стають мудрішими. Вони стають обачнішими. 

— Може, в цьому й полягає мудрість. 

— Це дуже неприваблива мудрість. Що ви цінуєте понад усе? 

— Когось, у кого закоханий. 

— Ось і зі мною так. А це не мудрість. Чи ви цінуєте життя? 

— Так. 

— Я теж. Бо це все, що в мене є. А також гучні святкування днів народження, — засміявся він. — Ви, мабуть, мудріший за мене. Ви ж не влаштовуєте таких святкувань. 

Ми обидвоє випили трохи вина. 

— А що ви насправді думаєте про цю війну? — спитав я. 

— Думаю, що вона безглузда. 

— А хто в ній переможе? 

— Італія. 

— Чому? 

— Вони молодша нація. 

— Хіба молодші нації завжди виграють війни? 

— Здатні на це певний час. 

— А потім що? 

— Вони стають старими націями. 

— А ви ще казали, що не мудрі. 

— Любий юначе, це не мудрість. Це цинізм. 

— Мені це здається вельми мудрим. 

— Не особливо. Я міг би вам навести і протилежні приклади. Але й цей може бути. Ми вже допили шампанське? 

— Майже. 

— Може, вип’ємо ще? А тоді мені треба перевдягнутися. 

— Мабуть, краще ні. 

— Ви певні, що більше не хочете? 

— Так. 

Він підвівся. 

— Маю надію, що вас завжди супроводжуватиме удача, ви будете дуже щасливі і матимете міцне-преміцне здоров’я. 

— Дякую вам. А я маю надію, що ви житимете вічно. 

— І вам дякую. Я й живу. А якщо ви колись станете побожні, помоліться за мене, коли я помру. Я вже попросив про це кількох своїх друзів. Сподівався, що й сам стану побожний, але чомусь не вийшло.  

Мені здалося, що він сумовито усміхнувся, хоч я не був певний. Він був такий старий, а його обличчя було настільки пооране зморшками, що усмішка губилася серед тих зморшок, і її нюанси й відтінки було важко визначити. 

— Можливо, я стану дуже побожний, — сказав я. — Та в будь-якому випадку молитимусь за вас. 

— Я завжди сподівався стати побожним. У нашій родині всі помирали дуже побожними. Але зі мною чомусь цього не сталося. 

— Ще зарано. 

— Мабуть, уже запізно. Можливо, моє релігійне почуття вмерло раніше за мене. 

— А моє з’являється лише вночі. 

— Але ж ви ще й закохані. Це теж релігійне почуття, не забувайте цього. 

— Ви в це вірите? 

— Звичайно, — він підступив на крок до столу. — Було дуже люб’язно з вашого боку пограти зі мною. 

— Я мав велику приємність. 

— Піднімемось нагору разом. 

Тієї ночі здійнялася буря, і прокинувшись, я чув, як періщить у шибки дощ. Він затікав у кімнату крізь відчинене вікно. Хтось стукав у двері. Я навшпиньки підійшов до дверей, щоб не тривожити Кетрін, і прочинив їх. Там стояв бармен. Він був у плащі і тримав у руці мокрий капелюх. 

— Можна поговорити з вами, Tenente? 

— А що сталося? 

— Дуже серйозна справа. 

Я озирнувся. В кімнаті було темно. Я побачив воду на підлозі під вікном.  

— Заходьте, — сказав я. 

Тоді взяв його за руку й завів до ванної; зачинив двері й запалив світло. Я сів на краєчок ванни. 

— Що сталося, Еміліо? У вас якась біда? 

— Ні. У вас, Tenente. 

— Так? 

— Вас мають заарештувати вранці. 

— Так? 

— Я прийшов вас попередити. Я був у місті й почув, як про це говорили в кав’ярні. 

— Ясно. 

Він стояв там у мокрому плащі, тримав у руці мокрого капелюха й мовчав. 

— Чому мене мають заарештовувати? 

— Щось пов’язане з війною. 

— Знаєте, що саме? 

— Ні. Знаю тільки, що їм відомо про те, як ви приїздили сюди офіцером, а тепер ви тут у цивільному. Після цього відступу вони усіх заарештовують.