— Чому ви мені раніше не сказали, що він тут? 

— Забув. 

— А ще хто є? 

— Ви їх не знаєте. Усього тут тільки шість осіб. 

— А чим ви зараз зайняті? 

— Нічим. 

— Ходімо порибалимо. 

— Можна на годинку. 

— Ходімо. Візьміть волосінь з наживкою. 

Бармен одягнув пальто, і ми вийшли з готелю. Тоді спустилися вниз, дістали човна, я сів за весла, а бармен умостився на кормі й занурив у воду волосінь, якою ловлять з човна озерну форель, з блешнею-вертушкою й важким грузилом на кінці. Ми веслували вздовж берега, а бармен тримав у руці волосінь і вряди-годи її посмикував. 

Стреза виглядала з озера цілком безлюдною. Було видно довгі ряди голих дерев, великі готелі й зачинені вілли. Я почав гребти до Ізола-Белли і підплив майже до самих стін, де вода ставала раптово глибшою, і можна було бачити, як кам’яниста стіна занурюється навскоси в прозору воду озера, а тоді стримить далі, оточуючи цей рибальський острів. Сонце сховалося за хмарою, і вода була темна, гладенька й дуже холодна. Риба не хотіла клювати, хоч ми бачили часом кола на воді, коли вона підпливала до поверхні. 

Я вигріб туди, де на рибальському острові стояли витягнуті на берег човни, а чоловіки ладнали сіті. 

— Може, щось вип’ємо? 

— Гаразд. 

Я пришвартувався до кам’яного причалу, а бармен витягнув з води волосінь, змотав її й поклав на дно човна, а блешню зачепив за край планшира. Я вийшов і прив’язав човен. Ми рушили до маленької кав’яреньки, сіли за голий дерев’яний столик і замовили вермут. 

— Стомились веслувати? Назад погребу я, — сказав він. 

— Я люблю веслувати. 

— Може, нам більше пощастить, якщо ви триматимете волосінь. 

— Тоді гаразд. 

— Скажіть, як іде війна. 

— Паскудно. 

— Я там не мушу бути. Вже застарий, як той граф Ґреффі. 

— Може, ще пошлють. 

— Наступного року призиватимуть чоловіків мого класу. Але я не піду. 

— А що тоді зробите? 

— Поїду за кордон. Не піду на війну. Я вже раз воював у Абісинії. Досить. А ви чого пішли? 

— Сам не знаю. Дурний був. 

— Ще вермуту? 

— Можна. 

Назад веслував бармен. Ми запливли аж за Стрезу, а тоді повернули назад, тримаючись берега. Я тримав туго напнуту волосінь, відчуваючи, як легенько пульсує й обертається блешня-вертушка, і дивився на темну листопадову воду й безлюдний берег. Бармен гріб розмашистими рухами, і щоразу, коли човен кидало вперед, волосінь здригалася. Одного разу в мене клюнуло: волосінь раптово напнулася і смикнулася в мене з-під пальців. Я потягнув її й відчув там живу вагу форелі, а тоді волосінь знову здригнулась і обвисла. Риба зірвалася. 

— Була велика, як відчувалося? 

— Доволі велика. 

— Колись я ловив з човна сам, тримаючи волосінь у зубах, і одна так смикнула, що мало не вирвала мені щелепу. 

— Найкраще обв’язувати довкола ноги, — сказав я. — Тоді все добре відчуваєш, і зуби не повилітають. 

Я запхав у воду руку. Вода була дуже холодна. Ми вже опинилися майже навпроти готелю. 

— Мені треба вертатися, — сказав бармен, — маю бути на місці біля одинадцятої. L’heure du cocktail, година коктейлю. 

— Гаразд. 

Я витяг волосінь і намотав її на паличку з зарубками на кінцях. Бармен підгріб човном до невеличкого схилу в кам’яній стіні і припнув його там на ланцюг із замком. 

— Якщо буде потрібен човен, — сказав він, — я дам вам ключ. 

— Дякую. 

Ми піднялися до готелю й зайшли у бар. Я більше не хотів так рано пити й пішов до свого номера. Покоївка щойно закінчила прибирати в кімнаті, а Кетрін ще не повернулася. Я ліг на ліжко, намагаючись ні про що не думати. 

Коли прийшла Кетрін, мені знову стало добре. Вона сказала, що Ферґюсон чекає внизу. Вона прийшла пообідати з нами. 

— Я знала, що ти не будеш проти, — сказала Кетрін. 

— Ні, — сказав я. 

— Що з тобою, дорогенький? 

— Не знаю. 

— Я знаю. Ти не знав, чим зайнятися. У тебе ж нікого, крім мене, а я собі пішла. 

— Це правда. 

— Вибач, дорогенький. Я знаю, як це, мабуть, жахливо, коли раптово залишаєшся ні з чим. 

— У моєму житті завжди стільки всього було, — сказав я. — А зараз, коли тебе немає поруч, у мене порожнеча, пустка. 

— Але ж я буду з тобою. Мене не було тільки дві годинки. Невже тобі не було чим зайнятися? 

— Я пішов рибалити з барменом. 

— Було цікаво? 

— Так. 

— Не думай про мене, коли мене немає. 

— Я так робив на фронті. Але там я не сидів без діла. 

— Отелло став безробітним, — підсміхнулася з мене вона. 

— Отелло був негром, — сказав я. — І я тебе не ревную. Просто я так тебе кохаю, що для мене більше нічого в світі не існує. 

— Будеш чемним хлопчиком і гарно поводитимешся з Ферґюсон? 

— Я завжди гарно до нею ставлюся, поки вона сама не починає мене обзивати. 

— Будь з нею привітний. Подумай, як багато ми маємо, а в неї нічого. 

— Не думаю, що вона хоче мати те, що й ми. 

— Ти ще багато чого не знаєш, дорогенький, як на такого розумного хлопчика. 

— Я буду чемний з нею. 

— Я знаю, що будеш. Ти такий солоденький. 

— Але потім вона ж не залишиться, ні? 

— Ні. Я її позбудуся. 

— І ми тоді піднімемося сюди. 

— Звичайно. Думаєш, я сама цього не хочу? 

Ми зійшли вниз пообідати з Ферґюсон. Її дуже вразив наш готель і розкішна зала ресторану. Ми замовили гарний обід і пару пляшок білого капрі. Граф Ґреффі зайшов до ресторану і вклонився нам. З ним була його племінниця, схожа трохи на мою бабусю. Я розповів про нього Кетрін і Ферґюсон, і на Ферґюсон це справило велике враження. Готель був величезний, розкішний і порожній, але їжа була смачна, вино дуже приємне, і врешті-решт завдяки вину настрій у нас усіх став просто чудовий. Кетрін і так перебувала в прекрасному настрої. Була просто щаслива. Ферґюсон теж пожвавішала. Та й я почував себе пречудово. Після обіду Ферґюсон повернулася до свого готелю. Сказала, що хотіла б після обіду трохи полежати. 

Десь підвечір хтось постукав у наші двері. 

— Хто це? 

— Граф Ґреффі хотів би знати, чи не зіграєте ви з ним партію в більярд? 

Я подивився на годинник; я його зняв перед тим, як лягти, і він лежав під подушкою. 

— Ти мусиш іти, дорогенький? — прошепотіла Кетрін. 

— Думаю, було б непогано.  

Годинник показував чверть на п’яту.  

Уголос я сказав:  

— Перекажіть графові Ґреффі, що я буду в більярдній о п’ятій. 

За чверть до п’ятої я поцілував на прощання Кетрін і пішов до ванної вдягнутися. Зав’язуючи краватку і дивлячись на себе в дзеркало, я сам собі здавався дуже дивним у цивільному вбранні. Треба було не забути купити собі більше сорочок і шкарпеток. 

— Тебе довго не буде? — спитала Кетрін. 

Вона виглядала такою чудовою в ліжку.  

— Чи не міг би подати мені щітку? 

Я дивився, як вона розчісує свої кучері, нахиливши голову, щоб волосся спадало на один бік. Надворі було темно, а світло лампи над узголів’ям ліжка осявало її волосся, шию і плечі. Я підійшов і поцілував її, притримуючи її руку зі щіткою, а вона відкинула голову назад на подушку. Я обціловував її шию та плечі. Я так її кохав, що мало не втрачав свідомість. 

— Не хочу нікуди йти. 

— І я не хочу, щоб ти кудись ішов. 

— То я тоді не піду. 

— Ні. Піди. Це ж ненадовго, а тоді ти повернешся. 

— І ми повечеряємо тут. 

— Біжи і скоріше вертайся. 

Я знайшов графа Ґреффі у більярдній. Він тренував удари і здавався дуже тендітним у світлі, що падало зверху на більярдний стіл. На столику для карт, що стояв трохи віддалік, куди не сягало світло, виднілося срібне відерце з льодом, з якого стирчали корки і шийки двох пляшок шампанського. Коли я підійшов до столу, граф Ґреффі випростався і рушив мені назустріч. Він простягнув мені руку.  

— Мені так приємно, що ви знову тут. Дуже люб’язно з вашого боку, що ви погодилися зіграти зі мною.