— Як вам тепер? 

— Краще, — сказав я. 

— Він просто чудеса витворяв з вашим коліном. 

— Як довго це тривало? 

— Дві з половиною години. 

— Чи я молов якісь дурниці? 

— Ніяких дурниць. Не розмовляйте. Просто спокійно лежіть. 

Мене нудило, правду казала Кетрін. Мені було цілком байдуже, хто чергував уночі. 

У госпіталі тепер було ще троє пацієнтів, худенький хлопець з Червоного Хреста, родом із Джорджії, що підхопив малярію, приємний і теж худющий хлопець з Нью-Йорка, що мав малярію й жовтяницю, і ще один гарний хлопчина, який намагався відкрутити ковпачок детонатора комбінованого шрапнельно-фугасного снаряда, щоб мати його в якості сувеніра. Австрійці стріляли цими снарядами в горах, і коли він розривався, головка снаряда летіла далі й вибухала при зіткненні. 

Медсестри дуже полюбили Кетрін Барклі, бо вона постійно зголошувалася на нічні чергування. Хворі на малярію майже не завдавали їй клопоту, хлопець, що розкручував ковпачок детонатора, заприятелював з нами і ніколи не дзвонив уночі, хіба це було вкрай необхідно, тож решту вільного від роботи часу ми проводили разом. Я був по вуха закоханий у неї, а вона кохала мене. Удень я спав, а коли ми не спали, то писали одне одному записки й передавали через Ферґюсон. Ферґюсон була доброю дівчиною. Я нічого про неї не знав, крім того, що один її брат служив у п’ятдесят другій дивізії, а другий був у Месопотамії, і що вона дуже добре ставилася до Кетрін Барклі. 

— А ти прийдеш на наше весілля, Ферґі? — запитав я в неї якось. 

— Ви ніколи не одружитесь. 

— Одружимось. 

— Ні, не одружитесь. 

— Чому ні? 

— Посваритесь перед весіллям. 

— Ми ніколи не сваримось. 

— Ще встигнете. 

— Ми не посваримось. 

— Тоді помрете. Посваритесь або помрете. Усі так роблять. Ніхто не одружується. 

Я простягнув до неї руку.  

— Не рухай мене, — сказала вона. — Я зовсім не плачу. Може, все у вас буде добре. Але дивись мені, нічого їй не зроби. Я вб’ю тебе, якщо ти їй щось зробиш. 

— Нічого я їй не зроблю. 

— Дивись мені. Надіюся, що все у вас буде добре. Вам гарно разом. 

— Нам разом чудово. 

— От тільки не сваріться, і дивись, не нароби їй біди. 

— Не нароблю. 

— Дивись мені. Не хочу, щоб вона залишилася з плодом війни на руках, як то кажуть. 

— Ти добра дівчина, Ферґі. 

— Зовсім ні. Не треба мені лестити. Як там твоя нога? 

— Нормально. 

— А голова?  

Вона торкнулася пальцями моєї потилиці. Було таке враження, ніби торкнули затерплу ногу. 

— Голова мене ніколи не турбувала. 

— З такою ґулею можна взагалі звихнутися. Ніколи тебе не турбує? 

— Ні. 

— Щаслива ти людина. Дописав уже листа? Бо я йду вниз. 

— Ось він, — сказав я. 

— Міг би попросити, щоб вона якийсь час не чергувала вночі. Вона страшенно втомлена. 

— Гаразд. Попрошу. 

— Я б і сама почергувала, але вона мені не дає. А інші й раденькі, що вона це робить. Дозволь їй хоч трошки перепочити. 

— Гаразд. 

— Міс Ван Кемпен уже зауважила, що ти спиш до самого обіду. 

— Нічого дивного. 

— Але краще було б, якби ти дозволив їй кілька ночей відпочити. 

— Та я ж не проти. 

— Неправда. Але якщо її переконаєш, я тебе шануватиму за це. 

— Переконаю. 

— Не вірю я тобі.  

Вона взяла записку й пішла. Я подзвонив, і невдовзі прийшла міс Ґейдж. 

— Що сталося? 

— Я хотів поговорити з вами. Ви не думаєте, що міс Барклі треба трохи перепочити від нічних чергувань? Вона виглядає страшенно втомленою. Чому її так довго не міняють? 

Міс Ґейдж поглянула на мене. 

— Я ваша товаришка, — сказала вона. — Не треба так зі мною розмовляти. 

— Що ви маєте на увазі? 

— Не прикидайтеся дурником. Це все, що ви хотіли? 

— Вип’єте вермуту? 

— Гаразд. А тоді мушу йти.  

Вона дістала з шафи пляшку і принесла склянку. 

— Склянка буде для вас, — сказав я. — А я вип’ю з пляшки. 

— Ваше здоров’я, — сказала міс Ґейдж. 

— А що ще казала Ван Кемпен про те, що я сплю допізна? 

— Та просто поскрипіла зубами і все. Бо ви ж, за її словами, наш привілейований пацієнт. 

— Пішла вона під три чорти. 

— Та вона зовсім не підла, — сказала міс Ґейдж. — Просто стара і сварлива. І ви їй ніколи не подобалися. 

— Ніколи. 

— Ну, а мені подобаєтесь. І я ваша товаришка. Не забувайте про це. 

— Ви просто до біса приємна. 

— Ні. Я знаю, хто для вас мила й приємна. Але я ваша товаришка. То як ваша нога? 

— Нормально. 

— Я принесу трохи холодної мінеральної водички, щоб полити на неї. Свербить, мабуть, під гіпсом. Надворі спека. 

— Ви страшенно приємна. 

— Вам дуже свербить? 

— Ні. Все нормально. 

— Я зараз поправлю ті мішечки з піском. — Вона нахилилася наді мною. — Я ваша товаришка. 

— Я знаю. 

— Ні, ви не знаєте. Але колись дізнаєтеся. 

Кетрін Барклі не чергувала три ночі поспіль, а тоді знову прийшла. Було таке враження, ніби ми роз’їхалися, а тоді зустрілися знову після довгої розлуки. 

Того літа нам було дуже гарно. Коли я вже зміг виходити з госпіталю, ми брали візника і їхали в парк. Я пригадую цей екіпаж, повільну ходу коня, спину візника попереду і його лакований циліндр, а поруч зі мною Кетрін Барклі. Варто було нам торкнутися руками, навіть легесенько, як нас охоплювало збудження. Пізніше, коли я вже міг ходити на милицях, ми вирушали вечеряти до Біффі або в «Ґран Італію», й займали столики назовні, в галереї. Заходили й виходили кельнери, квапилися повз нас перехожі, на застелених скатертинами столах стояли свічки під абажурами, а коли ми вже вирішили, що «Ґран Італія» нам подобається найбільше, метрдотель Жорж завжди резервував нам столик. Він був досвідчений кельнер, тож ми цілком покладалися на нього щодо вибору страв, розглядаючи тим часом людей, оповиту сутінками галерею й одне одного. Ми пили сухе біле капрі, що його нам приносили у відерці з льодом, хоч перед тим ми випробовували й інші вина, скажімо, фрезу, барберу, солодкі білі вина. Через війну в них не було окремого кельнера для вин, і Жорж ніяково всміхався, коли я розпитував його про такі вина, як фреза. 

— Можете собі уявити країну, де роблять вино, що смакує полуницями, — сказав він. 

— Чому б ні? — здивувалася Кетрін. — Дуже гарна ідея. 

— Можете спробувати, пані, — сказав Жорж, — якщо бажаєте. Тільки дозвольте мені принести для Tenente пляшечку марґо. 

— Я теж його скуштую, Жорже. 

— Я б вам не радив, прошу пана. Воно навіть і не смакує полуницями. 

— А раптом, — сказала Кетрін. — Це було б просто чудово. 

— Я принесу вам, — сказав Жорж. — А коли пані вдовольнить своє бажання, я заберу його. 

Вино було далеко не найкраще. Як він і казав, там навіть присмаку полуниць не відчувалося. Ми знову перейшли на капрі. Одного вечора мені забракло грошей, і Жорж позичив мені сто лір.  

— Усе гаразд, Tenente, — сказав він. — Я знаю, як це буває. Трапляються такі оказії. Якщо вам або добродійці будуть потрібні гроші, я завжди вам допоможу. 

Після вечері ми прогулювалися галереєю, минаючи інші ресторани й крамниці зі спущеними сталевими віконницями, а тоді зупинялися біля невеличкої крамнички, де продавали різні бутерброди: з шинкою й салатом, а також з анчоусами на крихітних глазурованих булочках завдовжки як палець. Ми припасали їх на ніч, коли зголодніємо. Тоді ми сідали у відкритий екіпаж біля виходу з галереї навпроти собору і їхали до госпіталю. З дверей госпіталю виходив швейцар, щоб допомогти мені з милицями. Я розраховувався з візником, а тоді ми піднімалися ліфтом угору. Кетрін виходила на нижчому поверсі, де жили медсестри, а я їхав далі, а тоді йшов на милицях коридором до своєї палати; інколи я роздягався й лягав у ліжко, а часом сідав на балконі, поклавши ногу на стілець, дивився на ластівок понад дахами й чекав Кетрін. Вона приходила немовби після довгої розлуки, і я тоді шкандибав разом із нею коридором на милицях, допомагав їй нести тазики, чекав біля дверей або ж заходив до інших палат; це вже залежало від того, хто там лежав — наші друзі чи ні — а коли вона вже все закінчувала, ми сідали на балконі моєї кімнати. Потім я лягав у ліжко, і коли вже всі засинали, й вона була певна, що ніхто її не покличе, вона приходила до мене. Я любив розпускати їй волосся, а вона сиділа на ліжку й не ворушилася, хіба що раптом нахилялася, щоб поцілувати мене, а я витягав шпильки і розкладав їх на простирадлі, волосся вже ледве трималося, і я дивився на неї, тиху й нерухому, а тоді витягав останні дві шпильки, волосся падало додолу, а вона схиляла голову, і ми обоє опинялися під ним, немовби в наметі або під водоспадом.