Коли я прокинувся, палату заливало яскраве сонячне світло. Здалося, що я знову на фронті, і я розпростерся на ліжку. Відчув біль у ногах, побачив, що вони й далі обмотані брудними бинтами, і зрозумів, де я. Сягнув рукою по шнурок для дзвінка й натиснув кнопку. Почув, як задзеленчав дзвінок у коридорі, а тоді в коридорі затупотіли гумові підошви. Це була міс Ґейдж, яка при яскравому сонячному світлі виглядала трохи старшою і не такою вродливою. 

— Доброго ранку, — сказала вона. — Вам добре спалося? 

— Так. Дуже вам дякую, — сказав я. — Чи не могли б ви закликати сюди перукаря? 

— Я вже заходила до вас, і ви спали, тримаючи в руках оце. 

Вона відкрила дверцята шафи й показала мені пляшку з вермутом. Вона була майже порожня.  

— Я сховала сюди й ту іншу пляшку, що була під ліжком, — сказала вона. — Чому ви не попросили, щоб я принесла склянку? 

— Я думав, що ви забороните мені пити. 

— Я б і сама з вами випила. 

— Славна ви дівчина. 

— Вам не варто пити самому, — сказала вона. — Більше цього не робіть. 

— Добре. 

— Приїхала міс Барклі, ваша знайома, — сказала вона. 

— Справді? 

— Так. Мені вона не подобається. 

— Ще сподобається. Вона надзвичайно приємна. 

Вона похитала головою.  

— Я в цьому не сумніваюся. Можете трохи посунутися в цей бік? Так добре. Я вас помию перед сніданком.  

Вона вмила мене намиленою ганчіркою й теплою водою.  

— Нахиліть трохи плечі, — сказала вона. — Так добре. 

— Чи міг би перукар прийти ще перед сніданком? 

— Я вишлю по нього швейцара.  

Вона вийшла, а тоді знову повернулася.  

— Він пішов по нього, — сказала вона й опустила ганчірку в миску з водою. 

Перукар прийшов разом зі швейцаром. Це був чолов’яга років п’ятдесяти з підкрученими вгору вусами. Міс Ґейдж закінчила поратися біля мене й вийшла, а перукар намилив мені лице й заходився голити. Був дуже поважний і утримувався від розмови. 

— У чому справа? Немає жодних новин? — запитав я. 

— Яких новин? 

— Яких завгодно. Що діється в місті? 

— Іде війна, — сказав він. — Скрізь ворожі вуха. 

Я подивився на нього.  

— Не рухайте, будь ласка, обличчям, — сказав він, і далі голячи. — Я вам нічого не скажу. 

— Що з вами таке? — запитав я. 

— Я італієць. І з ворогом не спілкуватимуся. 

Я не наполягав. Якщо він схибнутий, то краще нехай якомога швидше забереться геть зі своєю бритвою. Я зиркнув на нього, намагаючись пильніше придивитися.  

— Стережіться, — сказав він. — Я маю гостру бритву. 

Коли він скінчив, я розрахувався з ним і дав пів ліри на чай. Він повернув монети. 

— Не візьму. Я не на фронті. Але я італієць. 

— Ідіть звідси до бісової матері. 

— З вашого дозволу, — сказав він, загортаючи в газету бритви. А тоді пішов, залишивши п’ять мідних монеток на столику біля ліжка. Я подзвонив. Зайшла міс Ґейдж.  

— Будьте ласкаві, чи не могли б ви покликати швейцара? 

— Гаразд. 

Зайшов швейцар. Він ледве стримував сміх. 

— Той перукар божевільний, чи як? 

— Ні, signorino. Він помилився. Добре мене не зрозумів, і йому здалося, ніби я сказав, що ви австрійський офіцер. 

— Он як, — сказав я. 

— Го-го-го, — загоготав швейцар. — Такий кумедний. Казав, що варто вам було смикнутися, і він би… — він чиркнув себе пальцем по горлу. 

— Го-го-го, — не годен був він зупинитися від реготу. — А тоді я кажу йому, що ви не австріяк. Го-го-го. 

— Го-го-го, — сердито перекривив я його. — Дуже було б кумедно, якби він перерізав мені горлянку. Го-го-го. 

— Ні, signorino. Ні-ні. Він до смерті налякався австріяка. Го-го-го. 

— Го-го-го, — буркнув я. — Забирайтеся звідси. 

Він вийшов, і було чутно, як він регоче в коридорі. А тоді я почув, як хтось сюди йде. Я подивився на двері. Це була Кетрін Барклі. 

Вона зайшла в палату й рушила до ліжка. 

— Вітаю, дорогенький, — сказала вона. 

Була напрочуд свіжа, юна і прекрасна. Здається, я ще в житті не бачив такої краси. 

— Привіт, — сказав я. 

Побачивши Кетрін, я відчув, що кохаю її. Усе в мені немовби перевернулося. Вона озирнулася на двері, побачила, що там нікого немає, а тоді присіла на край ліжка, нахилилася й поцілувала мене. Я притулив її до себе, поцілував і відчув, як калатає її серце. 

— Солодка моя, — сказав я. — Як чудово, що ти приїхала. 

— Та це було не важко. Важче буде, мабуть, залишитися. 

— Ти мусиш залишитися, — сказав я. — Ой, яке ж ти чудо. — Вона доводила мене до нестями. Не міг повірити, що вона справді тут, і міцно притискав її до себе. 

— Ти не повинен, — сказала вона. — Ти ще ж не одужав. 

— Я вже. Давай-но. 

— Ні. Ти ще не зовсім зміцнів. 

— Так. Я зміцнів. Так. Прошу. 

— А ти мене кохаєш? 

— Кохаю, дуже. Я шаленію від тебе. Давай, будь ласка. 

— Відчуй, як б’ються наші серця. 

— Та я не дбаю про серця. Я хочу тебе. Я просто божеволію від тебе. 

— І справді мене кохаєш? 

— Годі тобі вже про це. Давай. Будь ласка. Прошу тебе, Кетрін. 

— Гаразд, але тільки на хвилинку. 

— Добре, — сказав я. — Зачини двері. 

— Не можна. Ти не повинен. 

— Ходи до мене. Не говори. Давай, будь ласка. 

Кетрін сіла на стілець біля ліжка. Двері в коридор були прочинені. Шал минув, і мені було краще, ніж будь-коли в житті. 

Вона спитала:  

— Тепер ти віриш, що я тебе кохаю? 

— Ой, яка ти чудова, — сказав я. — Ти мусиш залишитися. Тебе не можуть відправити звідси. Я шалено тебе кохаю. 

— Нам треба бути дуже обачними. Це було якесь божевілля. Не можемо таке робити. 

— Можемо вночі. 

— Нам треба бути дуже обачними. Ти теж маєш бути обачним на людях. 

— Я буду. 

— Ти повинен. Солодкий ти мій. Ти справді мене кохаєш, так? 

— Не кажи цього знову. Ти не уявляєш, що тоді зі мною діється. 

— Я буду тоді обережна. Не хочу, щоб ти знову втратив голову. А тепер я мушу йти, дорогенький мій, справді. 

— Відразу повертайся. 

— Прийду, коли зможу. 

— До зустрічі. 

— До зустрічі, любий. 

Вона пішла. Бог свідок, що я не хотів закохуватися в неї. Ні в кого я не хотів закохуватися. Але Бог свідок, що я таки закохався, і ось тепер я лежав на ліжку в госпітальній палаті в Мілані, і про що я тільки не думав, але мені було неймовірно добре, і врешті-решт до палати зайшла міс Ґейдж. 

— Уже їде лікар, — сказала вона. — Він подзвонив з озера Комо. 

— І коли він буде тут? 

— Сьогодні під вечір. 

Нічого не відбулося до підвечір’я. Лікар виявився миршавеньким і тихим коротуном, якого явно бентежила вся ця війна. Не приховуючи своєї вишуканої огиди, він делікатно витягнув з моїх стегон чимало дрібненьких сталевих скалок. Він застосовував місцеву анестезію, називаючи це знеболювальне «снігом», від якого тканини заморожувалися, і біль відчувався лише тоді, коли зонд, скальпель чи пінцет заходили глибше, під заморожену частину тіла. Про це миттєво свідчила реакція пацієнта, тому невдовзі лікар забув про свою витончену делікатність і заявив, що найкраще мені зробити рентген. Зондування не дало задовільних результатів, сказав він. 

На рентген мене повезли в головний госпіталь, Ospedale Maggiore, і лікар, який його робив, був темпераментний, вправний і безжурний. Пацієнта підтримували за плечі, щоб він сам міг бачити на екрані великі сторонні предмети у своєму тілі. Знімки мали прислати згодом. Лікар попросив, щоб я написав у його кишеньковому блокнотику своє прізвище, номер полку і мої враження. Він заявив, що сторонні предмети були гидкі, паскудні й мерзенні. А австріяки просто сучі сини. Скількох я вбив? Я нікого не вбивав, але хотів його потішити, тому сказав, що вбив їх море. Зі мною була міс Ґейдж, і лікар обняв її за стан і сказав, що вона чарівніша за Клеопатру. Чи вона це зрозуміла? Клеопатра колись царювала в Єгипті. Так, Бог свідок, що чарівніша. Ми повернулися до свого маленького госпіталю в санітарній кареті, і після того, як мене багато разів піднімали з нош, я врешті-решт знову був нагорі, у своєму ліжку. Знімки принесли вже по обіді, той лікар Богом присягався, що надішле їх того ж дня, і виконав обіцянку. Кетрін Барклі показала їх мені. Вони були в червоних конвертах, вона витягала їх звідти, підносила до світла, і ми їх разом розглядали.