Наприкінці літа того року ми мешкали в сільському будиночку з видом на річку, долину й гори. Русло річки було всіяне галькою й валунами, висушеними добіла під сонцем, а чиста і стрімка вода видавалася синьою у протоках. Дорогою повз хату проходили війська, здіймаючи куряву, що припорошувала листя дерев. Стовбури дерев також були припорошені, листя того року швидко поопадало, і ми бачили, як марширують дорогою війська, здіймається курява, падає обвіяне вітерцем листя, а солдати марширують далі, залишаючи по собі голу й білу від куряви, якщо не рахувати листя, дорогу. 

Рік видався врожайним; долину рясно встеляли фруктові сади, а гори вдалині були руді й голі. У горах точився бій, і вночі ми бачили спалахи артилерійського вогню. Так, ніби пітьму протинали літні блискавиці, хоч ночі були прохолодні, і не відчувалося наближення грози. 

Інколи ми чули в темряві, як повз вікно марширують війська і гуркотять тягачі з гарматами. Уночі було взагалі багато руху — мули, нав’ючені ящиками з боєприпасами, сірі вантажівки з солдатами, а ще машини з накритим брезентом вантажем, що рухалися повільніше за інших. Також і вдень тягачі волокли великі гармати, довгі дула яких були замасковані зеленими гілками, та й самі тягачі були вкриті зеленим листям гілок і виноградних лоз. Якщо дивитися на північ, то за долиною було видно каштановий гай, а тоді ще одну гору по цей бік ріки. За цю гору теж точився бій, але не надто успішно, і восени, коли почало дощити, з каштанів поопадало листя, гілки оголилися, а стовбури почорніли від дощу. Виноградники також світили голим тонким гілляччям, і все довкола стало мокрим, рудим і мертвотно-осіннім. Річка була оповита мрякою, на горі повисли хмари, вантажівки товкли й розпліскували на дорозі багнюку, військові у накидках теж були мокрі і брудні; мокрі були їхні рушниці, а під накидками в них спереду до поясів було причіплено по двійко шкіряних патронташів, сірих шкіряних сумок, обважнілих від набоїв, довгих і тонких патронів калібру 6,5 міліметрів, і ці патронташі стирчали з-під накидок так, що видавалося, ніби вояки, брьохаючи болотом, були десь на шостому місяці вагітності. 

Були ще невеличкі сірі авто, що проносилися дуже стрімко; зазвичай на передньому сидінні біля водія був якийсь офіцер, а решта офіцерів сиділи ззаду. Ті авто розбризкували ще більше болота, ніж вантажні фургони, а якщо один з офіцерів на задньому сидінні був коротуном і сидів поміж двома генералами, такий низенький, що не видно було його лиця, лише верх кашкета й вузеньку спину, а ще як авто мчало особливо швидко, то це міг би бути й сам король. Він жив в Удіне і майже щодня приїжджав подивитися, як ідуть справи, а справи йшли дуже погано. 

Початок зими відзначився безперервними дощами, а разом із дощами прийшла холера. Але її приборкали, і врешті-решт померло лише сім тисяч вояків. 

Наступного року було чимало перемог. Захопили гору по той бік долини і пагорб, на якому ріс каштановий гай, а ще пройшли звитяжні бої на плоскогір’ї південніше рівнини, у серпні ми перетнули річку й замешкали в Ґоріції в будинку з фонтаном, багатьма густими тінистими деревами в оточеному муром садочку й пурпуровою гліцинією, що вповивала стіни будинку. Бої тепер точилися в сусідніх горах неподалік, менше, ніж за милю від нас. Містечко було дуже гарне, а наш будинок затишний. Неподалік текла річка, місто було захоплене дуже вправно, а от гори за ним ніяк не вдавалося захопити, але мене тішило те, що австрійці, як виглядало, мали намір повернутися колись у це містечко, якщо б закінчилася війна, адже вони не намагалися зруйнувати його вщент, бомбардуючи тільки трішки, як того вимагали військові правила. Тут і далі мешкали люди, працювали лікарні й кафе, на бічних вуличках стояла артилерія, діяли два борделі — один для солдатів і один для офіцерів. Кінець літа запам’ятався прохолодними ночами, боями в горах поза містом, поцяткованим металом залізничного мосту, зруйнованим тунелем біля річки, де точився бій, деревами довкола площі й уздовж довгої алеї, що вела до площі. А ще в містечку були дівчата, й інколи проїжджав у автомобілі король, і часом можна було побачити його лице, довгу шию й сіру цапину борідку. Усе це, включно з раптово виставленими напоказ інтер’єрами будинків, що втратили внаслідок бомбардування стіну, уламками штукатурки і щебенем у їхніх садочках або й на вулиці, та й тим, що справи на плато Карсо просувалися добре, робили цю осінь цілком відмінною від торішньої осені, коли ми квартирували в селі. Війна також змінилася. 

Дубовий ліс на горі поза містом зник. Коли ми зайшли в містечко влітку, дерева були вкриті зеленню, але тепер там стирчали пеньки й уламки стовбурів на розритій землі, а одного дня пізньої осені, коли я прийшов туди, де був дубовий ліс, на гору опустилася хмара. Вона з’явилася дуже стрімко, сонце стало жовтаво-тьмяним, а тоді все посіріло, небо заступила пелена, ми раптом опинилися прямо у хмарі, що вповила гору, й почав падати сніг. Він падав навскоси за вітром, встеляючи оголену землю, з якої випиналися пеньки, і присипаючи гармати, а від шанців до вигрібних ям були у снігу протоптані стежки. 

Трохи згодом, спустившись у містечко, я дивився, як падає сніг, з вікна борделю для офіцерів, де я сидів разом із приятелем і двома склянками, розпиваючи пляшку асті, і от, дивлячись, як поволі й важко сиплеться сніг, ми знали, що цього року вже нічого не станеться. Гори за річкою так і не було взято, там не було захоплено жодної гори. Це все залишили на наступний рік. Мій приятель побачив, як сльотавою вулицею обережно ступає наш полковий священник, і постукав по вікну, привертаючи його увагу. Священник підвів голову. Побачив нас і усміхнувся. Приятель поманив його рукою до нас. Священник похитав головою й рушив далі. Того вечора в офіцерській їдальні після того, як подали спагеті, що їх усі їли спритно й замислено, піднімаючи спагеті високо вгору на виделці, а тоді хапаючи ротом обвислі кінці, або ж безупинно засмоктуючи їх, легенько підносячи над тарілкою, й частуючись винцем з обплетеного лозою бутля, який погойдувався на металевій стійці, і треба було нахиляти вказівним пальцем шийку бутля, щоб світло-червоне, терпке і смаковите вино лилося у склянку, яку ви тримали в тій самій руці, — так ось, коли ми доїли спагеті, капітан почав підколювати священника. 

Священник був молоденький, легко міг почервоніти і носив таку саму форму, що й ми, хіба що над лівою нагрудною кишенею його сірого мундира був хрест з темно-червоного оксамиту. Капітан чомусь заговорив спотвореною італійською піджин-мовою, вважаючи, мабуть, що так я краще все вловлю й нічого не пропущу. 

— Священник з дівчатами сьогодні, — сказав капітан, дивлячись на мене і священника. Священник усміхнувся, зашарівся й похитав головою. Капітан нерідко з нього кепкував. 

— Неправда? — спитав капітан. — Я бачу сьогодні священник з дівчатами. 

— Ні, — сказав священник. Інші офіцери потішалися з цих кепкувань. 

— Священник не з дівчатами, — не вгавав капітан. — Священник з дівчатами ніколи, — пояснив він мені. Він узяв і наповнив мою склянку, дивлячись мені прямо в очі, але й не випускаючи з виду священника. 

— Священник щоночі п’ятірнею на одного. — Усі за столом розреготалися. — Второпав? Священник щоночі п’ять на одного. — Він зробив жест рукою й гучно засміявся. Священник поставився до цього, як до жарту.