— Але люди так роблять. Кохають одне одного, а тоді вигадують непорозуміння й починають сваритися, і все — вони вже не одна спільна душа. 

— Не будемо сваритись. 

— Ми не повинні. Бо є тільки нас двоє і цілий світ інших людей. Якщо щось станеться між нами, ми пропали, і вони здолають нас. 

— Вони нас не дістануть, — сказав я. — Бо ти неймовірно відважна. А з відважними нічого не стається. 

— Але вони вмирають. 

— Лише одного разу. 

— Не знаю. Хто це сказав? 

— Про те, що в боягуза тисяча смертей, а в хороброго тільки одна? 

— Власне. Хто це сказав? 

— Я не знаю. 

— Мабуть, він сам був боягузом, — сказала вона. — Він добре знав боягузів, а про хоробрих взагалі нічого не знав. Хоробра людина, якщо вона до того ж розумна, може помирати й дві тисячі разів. Вона просто не згадує про ці смерті. 

— Не знаю. Важко зазирнути в голову хоробрій людині. 

— Власне. В цьому її сила. 

— Тобі краще знати. 

— Саме так, дорогенький. Так воно є. 

— Бо ти хоробра. 

— Ні, — сказала вона. — Але хотіла б такою бути. 

— А я ні, — сказав я. — Я знаю собі ціну. Мав досить часу, щоб дізнатися. Я наче той гравець, що відбиває в середньому двісті тридцять, і знає, що це його межа. 

— А що то за гравець, що відбиває двісті тридцять? Звучить просто вражаюче. 

— Ні. У бейсболі це посередній рівень гравця, що атакує. 

— А все ж таки атакує, — підколола вона мене. 

— Бачу, що ми два чоботи пара, — сказав я. — Але ти хоробра. 

— Ні. Та маю надію, що стану. 

— Ми обоє хоробрі, — сказав я. — А я найхоробріший, коли випиваю чарку. 

— Ми з тобою чудові, — сказала Кетрін. Вона пішла до шафи і принесла мені склянку й коньяк. — Випий, дорогенький, — сказала вона. — Ти був неймовірно добрий. 

— Мені щось і не хочеться. 

— Тримай. 

— Ну, добре.  

Я наповнив третину склянки коньяком і вихилив до дна. 

— Нічого собі, — сказала вона. — Я знаю, що бренді п’ють герої. Але не треба захоплюватися. 

— Де ми житимемо після війни? 

— Мабуть, у будинку для ветеранів, — сказала вона. — Упродовж трьох років я дуже наївно сподівалася, що війна скінчиться на Різдво. А тепер маю надію, що це станеться, коли наш син дослужиться до флотського лейтенант-командера. 

— А може він буде армійським генералом. 

— Якщо це буде столітня війна, він матиме час послужити і там, і там. 

— А ти не хочеш випити? 

— Ні. Тебе це завжди веселить, дорогенький, а в мене тільки в голові паморочиться. 

— Ти що, ніколи не пила бренді? 

— Ні, дорогенький. Твоя дружина дуже старомодна. 

Я дістав з підлоги пляшку і знову собі налив. 

— Я краще піду подивлюся, як там твої співвітчизники, — сказала Кетрін. — А ти за цей час можеш почитати газети. 

— Ти справді мусиш іти? 

— Зараз або пізніше. 

— Гаразд. Тоді зараз. 

— Я скоро повернуся. 

— А я дочитаю газети, — сказав я. 

Уночі похолодніло, а наступного дня падав дощ. Коли я вертався з Ospedale Maggiore, почалася справжня злива, тож я був мокрий як хлющ. Дощ періщив по балкону за вікном моєї палати і бився від поривів вітру об шибу скляних дверей. Я перебрався й випив трохи бренді, але воно якось погано смакувало. Мене ще вночі почало нудити, а зранку після сніданку стало ще гірше. 

— Жодного сумніву, — сказав госпітальний лікар. — Подивіться на білки його очей, міс. 

Міс Ґейдж подивилася. Мені теж дали поглянути в дзеркало. Білки моїх очей пожовкли, а отже, це була жовтяниця. Два тижні я хворів. Зірвався наш задум провести разом відпустку. Ми планували поїхати в Палланцу на озеро Маджоре. Восени, коли жовкне листя, там дуже гарно. Там можна прогулюватися або ловити в озері форель. Там було б краще, ніж у Стрезі, бо в Палланці менше людей. До Стрези так легко дістатися з Мілана, що там завжди можна натрапити на знайомих. Біля Палланци є гарне село, і можна повеслувати човником до островів, на яких живуть рибалки, а на найбільшому острові є ресторанчик. Але ми туди не поїхали. 

Одного дня, коли я лежав у ліжку з жовтяницею, в палату зайшла міс Ван Кемпен, яка відчинила дверцята шафи й побачила там порожні пляшки. Перед тим я вже попросив швейцара винести звідти цілу купу пляшок, і вона, мабуть, це побачила, тому й піднялася нагору, щоб пошукати решту. Там були переважно пляшки з-під вермуту, марсали й капрі, а також порожні фляги від к’янті й кілька коньячних пляшок. Швейцар спочатку виніс великі пляшки з-під вермуту та обплетені соломою фляги від к’янті, а коньячні пляшки залишив на потім. Саме ці пляшки з-під бренді, а також пляшечку у вигляді ведмедя, в якій був лікер кюммель, і знайшла міс Ван Кемпен. Найбільше її розлютив цей скляний ведмедик. Вона взяла того ведмедика, що сидів на задніх лапах, піднявши вгору передні, з корком у скляній голові, а до дна пляшки причепилося кілька липких кристаликів. Я розсміявся. 

— Це кюммель, — сказав я. — У таких пляшках-ведмедиках кюммель найкращий. Його доставляють з Росії. 

— А це все пляшки з-під бренді, так? — запитала міс Ван Кемпен. 

— Я добре не бачу, — сказав я. — Але припускаю, що так. 

— Відколи це все почалося? 

— Я їх купував і сам приносив сюди, — сказав я. — Мене нерідко відвідували італійські офіцери, тож я тримав бренді, щоб було чим їх пригостити. 

— А самі що, не пили? — спитала вона. 

— Сам теж пив. 

— Бренді, — сказала вона. — Одинадцять порожніх пляшок з-під бренді і ще той ведмедячий напій. 

— Кюммель. 

— Я пришлю когось, щоб забрав їх звідси. Більше порожніх пляшок немає? 

— Поки що ні. 

— А мені ще було шкода, що ви захворіли на жовтяницю. Даремно я вас шкодувала. 

— Дякую вам. 

— Я не збираюся звинувачувати вас у небажанні повертатися на фронт. Але могли б вигадати щось розумніше, ніж викликати в себе жовтяницю надмірними дозами алкоголю? 

— Чого-чого? 

— Алкоголю. Ви добре мене чули.  

Я промовчав.  

— Якщо ви ще чогось не вигадаєте, боюся, що вам таки доведеться повертатися на фронт, як тільки одужаєте від жовтяниці. Я не думаю, що зумисне спричинена жовтяниця дає вам право на додаткову відпустку. 

— Ви так не думаєте? 

— Ні. 

— А ви самі колись хворіли на жовтяницю, міс Ван Кемпен? 

— Ні, але мені ця хвороба добре відома. 

— І що, хворі отримували від неї велику втіху? 

— Припускаю, що це краще, ніж фронт. 

— Міс Ван Кемпен, — сказав я, — чи знали ви хоч одного чоловіка, який би вгатив сам себе в мошонку, щоб уникнути призову? 

Міс Ван Кемпен пропустила повз вуха це запитання. Бо інакше вона повинна була б вийти геть із палати. А виходити вона була не готова, бо надто довго плекала до мене неприязнь, щоб тепер не скористатися моментом. 

— Я знала багатьох чоловіків, які навмисне завдавали собі рани, щоб не потрапити на фронт. 

— Я вас питав не про це. Я й сам бачив зумисне заподіяні рани. Але я запитав, чи знали ви хоч одного чоловіка, який, уникаючи призову, вгатив би себе по яйцях. Бо відчуття майже таке, як і при жовтяниці, і я сумніваюся, що жінкам це відчуття добре знайоме. Ось чому я запитав, міс Ван Кемпен, чи ви хворіли колись на жовтяницю, бо…  

Міс Ван Кемпен залишила кімнату. Невдовзі прийшла міс Ґейдж. 

— Що ви сказали Ван Кемпен? Вона така розлючена. 

— Ми порівнювали свої відчуття. Я збирався висловити припущення, що їй ще ніколи не доводилося народжувати… 

— Ви здуріли, — сказала Ґейдж. — Вона тепер три шкури з вас здере.