— Вже здерла, — сказав я. — Позбавила мене відпустки, а тепер ще, мабуть, захоче підвести під трибунал. Вона достатньо підла. 

— Ви їй ніколи не подобалися, — сказала Ґейдж. — А що трапилося? 

— Вона каже, ніби я допився до жовтяниці для того, щоб не повертатися на фронт. 

— Та ну, — сказала Ґейдж. — Я присягнуся, що ви ніколи й краплі в рот не брали. Усі присягнуться, що ви взагалі не п’єте. 

— Вона знайшла пляшки. 

— А я вам сто разів казала, щоб викинули ті пляшки геть. Де вони тепер? 

— У шафі. 

— Маєте якусь валізу? 

— Ні. Запхайте в цей рюкзак. 

Міс Ґейдж склала пляшки в рюкзак.  

— Віддам їх швейцарові, — сказала вона. Тоді рушила до дверей. 

— Хвилиночку, — почув я голос Ван Кемпен. — Я візьму ці пляшки. — З нею був швейцар. — Віднесіть їх, будь ласка, — сказала вона. — Я хочу показати їх лікареві, коли складатиму рапорт. 

Вона покрокувала коридором. Швейцар поніс рюкзак. Він добре знав, що в ньому. 

Більше нічого не сталося, але відпустка моя пропала. 

Того вечора, коли я мав повертатися на фронт, я послав швейцара зайняти мені місце в поїзді, що мав прибути з Турина. Поїзд відбував опівночі. Він формувався в Турині, прибував у Мілан десь о пів на одинадцяту вечора, і стояв на вокзалі аж до відправки. Щоб зайняти місце у вагоні, треба було приходити перед тим, як прибуває поїзд. Швейцар пішов разом із приятелем, кулеметником у відпустці, який працював у кравецькій майстерні, і був певний, що вдвох вони обов’язково зуміють щось мені знайти. Я дав їм гроші на перонні квитки й попросив захопити мій багаж. Складався він з великого рюкзака і двох дорожніх сумок. 

Я попрощався в госпіталі біля п’ятої вечора й пішов. Швейцар заніс багаж у свою сторожку, і я сказав йому, що буду на вокзалі трохи раніше, ніж опівночі. Його дружина назвала мене «Signorino» і заплакала. Тоді витерла очі, потисла мені руки і знову заплакала. Я поплескав її по плечу, і вона знову заплакала. Вона завжди штопала й латала мої речі, була низенькою опецькуватою жіночкою з сивим волоссям і лагідним обличчям. Коли вона плакала, трусилося ціле її обличчя. Я пішов до винарні на розі й почав там чекати, визираючи у вікно. Надворі було темно, холодно й імлисто. Я розрахувався за каву і граппу й дивився на перехожих, що проходили повз освітлене вікно. Побачив Кетрін і постукав по склу. Вона озирнулася, помітила мене, всміхнулася, а я вийшов їй назустріч. Вона була в темно-синій пелерині й м’якому фетровому капелюшку. Ми рушили далі хідником повз винарні, тоді перетнули ринкову площу, попрямували далі вулицею і вийшли попід аркою на соборну площу. Там за трамвайними коліями височів собор. Він був білий і вологий від туману. Ми перетнули колії. Ліворуч були крамнички з освітленими вітринами і вхід до галереї. Площа була вповита мрякою, і коли ми наблизилися до собору, його камінні мури були мокрі, а сам він зблизька виглядав величезним. 

— Хочеш зайти? 

— Ні, — сказала Кетрін. Ми рушили далі. В тіні кам’яного контрфорсу перед нами стояв солдат із дівчиною, і ми їх проминули. Вони стояли, щільно притулившись до стіни, і він загорнув її в свою накидку. 

— Схожі на нас, — сказав я. 

— Ніхто на нас не схожий, — сказала Кетрін. Радості в її голосі не відчувалося. 

— Шкода, що їм нема куди піти. 

— Може, це й краще для них. 

— Не знаю. Було б добре, якби кожен мав куди піти. 

— У них є собор, — сказала Кетрін. 

Ми якраз його проминули. Перетнули площу і знову озирнулись на собор. Він гарно виглядав у тумані. Ми стояли перед крамничкою шкіряних виробів. Там у вітрині були виставлені чоботи для верхової їзди, наплічник і лижні черевики. Усе це було розкладене окремо, як на виставці: наплічник по центру, чоботи з одного боку, а черевики з другого. Шкіра була темна, гладенька і лисніла, мов старе сідло. Від її лискучої поверхні тьмяно відбивалося електричне світло. 

— Колись і нам буде варто стати на лижі. 

— За два тижні почнеться лижний сезон у Мюррені, — сказала Кетрін. 

— Махнемо туди. 

— Гаразд, — сказала вона. Ми пройшли повз інші вітрини й завернули на бічну вуличку. 

— Я тут ніколи не була. 

— Я так ходив до госпіталю, — сказав я. 

Вуличка була вузенька, і ми трималися правого боку. Ми зустрічали в тумані чимало перехожих. У всіх крамницях були освітлені вітрини. В одній вітрині ми побачили цілу гору сирів. Я зупинився перед магазином зі зброєю. 

— Зайдемо на хвильку. Я мушу тут щось купити. 

— Що саме? 

— Пістолет. — Ми зайшли, я розстебнув ремінь з порожньою кобурою і поклав на ляду. За лядою були дві жінки. Вони розклали переді мною кілька пістолетів. 

— Має пасувати сюди, — сказав я, відкриваючи кобуру. Це була сіра шкіряна кобура, яку я купив на барахолці, щоб носити в місті. 

— А в них є добрі пістолети? — спитала Кетрін. 

— Усі десь однакові. Можу я спробувати цей? — запитав я в жінки. 

— Тут нема де стріляти, — сказала вона. — Але він дуже добрий. Беріть, не помилитесь. 

Я спустив курок і відтягнув затвор. Пружина була доволі туга, але затвор ходив плавно. Я прицілився і знову клацнув курком. 

— Він не новий, — сказала жінка. — Належав одному офіцерові, який чудово стріляв. 

— Він його тут купив? 

— Так. 

— А як він знов у вас опинився? 

— Через його ординарця. 

— Може, й мій десь тут є, — сказав я. — Скільки цей коштує? 

— П’ятдесят лір. Дуже дешевий. 

— Гаразд. Дайте ще дві запасні обойми й коробку патронів. 

Вона дістала це все з-під ляди. 

— Може, вам потрібна шабля? — запитала вона. — Маю декілька вживаних шабель, дуже дешевих. 

— Я їду на фронт, — сказав я. 

— Ну, так, тоді вам шабля не потрібна, — сказала вона. 

Я заплатив за патрони й пістолет, зарядив магазин і вставив його на місце, поклав пістолет у порожню кобуру, наповнив патронами запасні обойми і запхав їх у шкіряні кишеньки на кобурі, а тоді знову вбрав ремінь і застебнув пряжку. Відразу відчув вагу пістолета на поясі. Краще було б, звичайно, мати нормальний службовий пістолет. До нього завжди дістанеш набої. 

— Тепер ми озброєні до зубів, — сказав я. — Це те, про що я не мав права забути. Бо хтось присвоїв собі мій пістолет, коли мене везли до госпіталю. 

— Маю надію, що цей пістолет добрий, — сказала Кетрін. 

— Може, ще щось потрібно? — запитала жінка. 

— Не думаю. 

— Пістолет має шнурок, — сказала вона. 

— Я це помітив. 

Жінка явно хотіла ще щось продати. 

— Свисточок не потрібен? 

— Не думаю. 

Жінка попрощалася, і ми вийшли на хідник. Кетрін подивилась на вітрину. Жінка визирнула і вклонилася нам. 

— А що то за маленькі дзеркальця в дерев’яній оправі? 

— Заманювати птахів. Ставлять це на полі й починають крутити, жайворонки бачать і злітаються, а італійці їх стріляють. 

— Геніальний винахід, — сказала Кетрін. — Маю надію, дорогенький, що в Америці ви не стріляєте по жайворонках? 

— Щоб дуже, то ні. 

Ми перейшли вулицю й рушили далі другим боком. 

— Мені тепер краще, — сказала Кетрін. — Бо спочатку я жахливо себе почувала. 

— Коли ми разом, нам завжди добре. 

— Ми завжди будемо разом. 

— Так, хоча я від’їжджаю сьогодні опівночі. 

— Не думай про це, дорогенький. 

Ми крокували вулицею. В тумані світло ліхтарів стало жовтавим. 

— Ти не втомився? — спитала Кетрін. 

— А ти? 

— Я ні. Приємно так прогулюватися. 

— Тільки щоб не задовго. 

— Ні. 

Ми звернули в бічний неосвітлений провулочок і рушили ним далі. Я зупинився й поцілував Кетрін. Цілуючи, я відчув на плечі її руку. Вона обгорнулася моєю накидкою, і тепер вона вкривала нас обох. Ми стояли у провулку, притулившись до високого муру.