— Він добрий священник, — сказав майор. 

— Він добрий священник, — сказав Рінальді. — Та все одно священник. Я хочу, щоб у їдальні було, як за старих добрих часів. Хочу розвеселити Федеріко. Ідіть ви, пасторе, під три чорти! 

Я бачив, як майор поглянув на нього і зрозумів, що він напився. Його худе лице зблідло. Волосся здавалося ще чорнішим супроти білизни його чола. 

— Усе гаразд, Рінальдо, — сказав священник. — Усе гаразд. 

— Ідіть ви к чорту, — сказав Рінальді. — Усе хай пропаде до біса пропадом.  

Він відхилився на стільці. 

— Він мав напружені дні й перевтомився, — сказав мені майор. Тоді доїв м’ясо й підібрав з тарілки підливку куснем хліба. 

— Плювати я на все хотів, — сказав Рінальді, втупившись у стіл. — Пропадай воно пропадом. — Він обвів усіх за столом викличним і каламутним поглядом, обличчя його було бліде. 

— Гаразд, — сказав я. — Пропадай усе до біса пропадом. 

— Ні-ні, — сказав Рінальді. — Ти так не можеш. Так не можеш. Кажу тобі, що ні. Ти всохся, спорожнів, і більш нема нічого. Кажу тобі, нема нічого. Зовсім нічого, чорт забирай. Я знаю це, коли перестаю працювати. 

Священник похитав головою. Ординарець забрав зі столу таріль з-під м’яса. 

— А чого це ви їсте м’ясо? — Рінальді обернувся до священника. — Ви що, забули, що нині п’ятниця? 

— Нині четвер, — сказав священник. 

— Брехня. Сьогодні п’ятниця. Ви їсте плоть Господа нашого. Це Боже м’ясо. Я знаю. Це мертвий австріяк. Ось що ви їсте. 

— Це біле м’ясо, офіцерське, — згадав я старий жарт. 

Рінальді засміявся. Тоді наповнив свою склянку. 

— Не звертайте на мене уваги, — сказав він. — Я просто трохи схибнувся. 

— Вам варто піти у відпустку, — сказав священник. 

Майор докірливо похитав головою. Рінальді подивився на священника. 

— Думаєте, мені треба у відпустку? 

Майор знову похитав головою, дивлячись на священника. Рінальді теж на нього дивився. 

— Та як забажаєте, — сказав священник. — Не хочете, тоді не треба. 

— Ідіть ви під три чорти, — сказав Рінальді. — Усі хочуть мене позбутися. Щовечора силкуються мене позбутися. А я відбиваюся. Ну то й що, як я це маю. Усі це мають. Цілий світ. Спочатку, — почав він розтлумачувати лекторським тоном, — це малесенький прищик. Тоді ми помічаємо висипку на грудях. Тоді взагалі нічого не помічаємо. Покладаємо всю надію на ртуть. 

— Або на сальварсан, — додав тихенько майор. 

— Ртутний препарат, — сказав Рінальді. Він говорив це дуже піднесеним тоном. — Я знаю щось вартісніше. Добрий мій старий пасторе, — сказав він. — Ви цього ніколи не підхопите. А от малий підхопить. Це виробничий випадок. Просто нещасний виробничий випадок. 

Ординарець приніс солодке й каву. На десерт був хлібний пудинг з густою підливою. Лампа чаділа, й чорна кіптява осідала на склі. 

— Принесіть дві свічки й заберіть лампу, — сказав майор. 

Ординарець приніс на тарілочках дві запалені свічки, загасив лампу й забрав її. Рінальді затих. Здається, він нарешті вгамувався. Ми порозмовляли, а після кави всі вийшли в передпокій. 

— Можеш поговорити зі священником. Я мушу піти до міста, — сказав Рінальді. — На добраніч, пасторе. 

— На добраніч, Рінальдо, — сказав священник. 

— Побачимося, Фреді, — сказав Рінальді. 

— Так, — сказав я. — Не затримуйся.  

Він скривив міну й вийшов за двері. Майор стояв біля нас.  

— Він забагато працював і перевтомився, — сказав він. — А ще він думає, що в нього сифіліс. Я в це не вірю, хоча все може бути. Він сам себе лікує. На добраніч. Поїдете ще вдосвіта, Енріко? 

— Так. 

— Ну, то до побачення, — сказав він. — Удачі вам. Педуцці вас розбудить і поїде з вами. 

— До побачення, Signor Maggiore. 

— До побачення. Кажуть про можливий австрійський наступ, але я не вірю, що це станеться. Маю надію, що ні. Але в будьякому разі це буде не тут. Джіно вам усе розповість. Телефони тепер працюють надійно. 

— Я регулярно дзвонитиму. 

— Прошу не забувати. На добраніч. Не дозволяйте Рінальді так напиватися бренді. 

— Я спробую. 

— На добраніч, священнику. 

— На добраніч, Signor Maggiore. 

Він пішов до свого кабінету. 

Я підійшов до дверей і визирнув з них. Дощ перестав, але надворі висів туман. 

— Може, піднімемось нагору? — спитав я священника. 

— Хіба що ненадовго. 

— Ходімо. 

Ми піднялися сходами й зайшли в мою кімнату. Я ліг на ліжко Рінальді. Священник сів на мою постіль, застелену ординарцем. У кімнаті було темно. 

— Ну, — сказав він, — то як ви себе почуваєте насправді? 

— Нормально. Сьогодні трохи втомлений. 

— Я теж, хоч сам не знаю чому. 

— А що чути з війною? 

— Думаю, що скоро закінчиться. Не знаю чому, просто так відчуваю. 

— А як ви це відчуваєте? 

— Бачили, яким став наш майор? Трохи лагідніший? Тепер так з багатьма. 

— Я й сам таке відчуваю, — сказав я. 

— Літо було жахливе, — сказав священник. 

Він тепер здавався впевненішим, ніж перед тим, як я поїхав звідси. — Ви не повірите, що відбувалося. Для цього треба було б там побувати й бачити все на власні очі. Цього літа багато хто збагнув, що таке війна. Навіть ті офіцери, про яких я думав, що вони не здатні це усвідомити. 

— І що буде далі? — я провів рукою по ковдрі. 

— Я не знаю, але не думаю, що так може довго тривати. 

— А що станеться? 

— Припинять воювати. 

— Хто? 

— Обидві сторони. 

— Хотів би надіятися, — сказав я. 

— Ви в це не вірите? 

— Я не вірю, що обидві армії складуть зброю водночас. 

— Мабуть, що ні. Це були б надмірні сподівання. Але коли я бачу, як міняються люди, я просто не думаю, що таке може довго тривати. 

— А хто перемагав цього літа? 

— Ніхто. 

— Австрійці перемагали, — сказав я. — Вони не віддали Сан Ґабріеле. Це їхня перемога. Вони не перестануть воювати. 

— Можуть і перестати, якщо відчують те саме, що й ми. Вони теж через усе це перейшли. 

— Ніхто ще не складав зброю після перемог. 

— Ви мене засмучуєте. 

— Говорю тільки те, що думаю. 

— То ви гадаєте, що це триватиме безконечно? І нічого не станеться? 

— Не знаю. Просто не думаю, що австріяки після своїх перемог зупиняться. Лише поразка робить з нас християн. 

— Австрійці й так християни, за винятком боснійців. 

— Йдеться не про конфесію в буквальному сенсі. Йдеться про Господа нашого. 

Він нічого не сказав. 

— Ми всі тепер лагідніші, бо нас побито. Яким би став Господь наш, якби Петро врятував його тоді в Саду? 

— Він був би такий самий. 

— Я так не думаю, — сказав я. 

— Ви мене засмучуєте, — сказав він. — Я вірю й молюся за те, що має щось статися. Я відчував, що це вже близько. 

— Щось може статися, — сказав я. — Але тільки з нами. Якби вони почували себе так, як ми, було б добре. Але вони нас побили. І почувають себе зовсім інакше. 

— Багато солдатів завжди себе почували, як ми. І не тому, що їх побито. 

— Їх було побито від самого початку. Тоді, коли їх відірвали від землі й відправили у військо. Ось звідки в селянина його мудрість, бо він зазнав поразки вже від самого початку. Дайте йому владу й побачите, який він мудрий. 

Він нічого не сказав. Був замислений. 

— Тепер я й сам зажурився, — сказав я. — Тому я й не хочу ніколи про це думати. Не думаю, а от починаю говорити, і слова приходять самі, без зайвих роздумів. 

— Я мав на щось надію. 

— На поразку? 

— Ні. На щось більше. 

— Нема нічого більшого. Хіба що перемога. Хоч це, можливо, ще гірше. 

— Я довго сподівався на перемогу.