— Налий у склянку коньяку. 

Ми цокнулися й випили. Рінальді підсміхнувся з мене. 

— Я тебе впою, витягну твою печінку й заміню її доброю італійською печіночкою, і знову зроблю тебе людиною. 

Я простягнув склянку, щоб він долив коньяку. Надворі вже було темно. Тримаючи склянку з коньяком, я підійшов до вікна й відчинив його. Дощ уже не падав. Надворі стало холодніше, а дерева були вповиті туманом. 

— Не виливай у вікно коньяк, — сказав Рінальді. — Не можеш пити, то дай мені. 

— Пішов ти знаєш куди, — сказав я. 

Я був радий знову бачити Рінальді. Він два роки поспіль глузував з мене, і мені це завжди подобалося. Ми чудово розуміли один одного. 

— Ти одружився? — запитав він з ліжка. 

Я стояв біля вікна, спершись на стіну. 

— Ще ні. 

— Закоханий? 

— Так. 

— У ту англійку? 

— Так. 

— Бідолашка. Вона тебе задовольняє? 

— Звичайно. 

— Я мав на увазі, чи задовольняє тебе на практиці? 

— Заткайся. 

— Мовчу. Побачиш, наскільки я делікатна людина. А в яких позах…? 

— Ріні, — сказав я. — Прошу тебе заткатися. Якщо хочеш бути моїм другом, заткай свою пельку. 

— Я не хочу твоїм другом бути, малий. Я вже твій друг. 

— Тоді заткай пельку. 

— Гаразд. 

Я підійшов до ліжка й сів біля Рінальді. Він тримав у руці склянку й дивився на підлогу. 

— Розумієш, як воно є, Ріні? 

— Ще й як. Я все своє життя наштовхуюся на святі й непорушні теми. Але з тобою такого майже не було. Мабуть, і в тебе вони з’явилися.  

Він не відводив очей від підлоги. 

— А в тебе таких немає? 

— Ні. 

— Жодної? 

— Ні. 

— То я можу щось таке сказати про твою матір, а тоді про твою сестру? 

— А тоді про твою сестру, — швидко сказав Рінальді. 

Ми розреготалися. 

— Старий супермен, — сказав я. 

— А може, я ревную, — сказав Рінальді. 

— Та де там. 

— Я не в цьому сенсі. Я мав на увазі інше. Ось у тебе є одружені друзі? 

— Так, — сказав я. 

— А в мене немає, — сказав Рінальді. — Якщо вони закохані одне в одного. 

— А чому? 

— Бо я їм тоді не подобаюся. 

— Чому? 

— Бо я той змій. Змій пізнання. 

— Ти все переплутав. То було яблуко пізнання. 

— Ні, то була змія, — він трохи розвеселився. 

— Краще тоді не зачіпати ці високі матерії, — сказав я. 

— Люблю я тебе, малий, — сказав він. — Придушуєш у зародку великого італійського мислителя. А я знаю багато такого, про що не можу сказати. Знаю більше за тебе. 

— Так. Це точно. 

— Але тобі легше житиметься. Навіть із муками сумління. 

— Не думаю. 

— О, так. Свята правда. Бо я тепер щасливий тільки тоді, коли працюю.  

Він знов опустив голову. 

— Це все минеться. 

— Ні. Мені подобаються лише дві речі: одна шкодить моїй роботі, а друга триває якихось пів години або п’ятнадцять хвилин. Іноді ще коротше. 

— Іноді набагато коротше. 

— А може, я вже здатний на більше, малий. Звідки тобі знати. Але є тільки ці дві речі й моя робота. 

— Ще будуть інші. 

— Ні. Не буде вже нічого. Ми маємо те, з чим народилися, й нічого більше не навчаємось. Ніколи не дістаємо нічого нового. Починаємо життя довершеними. Маєш радіти, що ти не латинського роду. 

— Не існує ніякого латинського роду. Це в тебе в голові «латинська» каша. Ти так пишаєшся своїми дефектами. 

Рінальді підвів голову і засміявся. 

— Ну, годі вже, малий. Я втомився так багато думати, — він здавався стомленим, ще коли прийшов. — Скоро вечеря. Я радий, що ти повернувся. Ти мій найкращий друг і бойовий побратим. 

— А коли вечеряють бойові побратими? — спитав я. 

— Та просто зараз. Вип’ємо ще заради твоєї печінки. 

— Ти як апостол Павло. 

— Не зовсім. Там ішлося про вино і шлунок. Трохи вина уживай заради шлунку твого. 

— Давай, що маєш там у пляшці, — сказав я. — Заради чого завгодно. 

— За твою дівчину, — сказав Рінальді. Він підняв угору склянку. 

— Гаразд. 

— Ніколи не скажу про неї нічого непристойного. 

— Не перенапружуйся. 

Він випив коньяк.  

— Я очистився, — сказав він. — Я тепер як ти, малий. Також знайду собі англійку. Фактично, я перший познайомився з твоєю дівчиною, але вона для мене трохи зависока. Високу дівчину в сестри, — процитував він. 

— Твої думки стали чисті й незаймані, — сказав я. 

— Правда ж? Тому то мене й називають Рінальді Чистіссімо. 

— Рінальді Брудніссімо. 

— Ходімо, малий, пішли вечеряти, поки мої думки ще чисті. 

Я вмився, зачесався, і ми рушили донизу сходами. Рінальді вже був п’яненький. У їдальні виявилося, що вечеря ще не зовсім готова. 

— Я піду по пляшку, — сказав Рінальді. 

Він знову піднявся сходами. Я сів за стіл, а він приніс пляшку й налив нам обидвом по пів склянки коньяку. 

— Забагато, — сказав я, підняв угору склянку і подивився крізь неї на лампу, що стояла на столі. 

— На порожній шлунок нормально. Чудова річ. Цілком випалює шлунок. Гіршого для тебе не придумати. 

— Гаразд. 

— Щоденне самознищення, — сказав Рінальді. — Руйнує шлунок і викликає тремтіння рук. Якраз те, що потрібно хірургові. 

— То ти це рекомендуєш? 

— Щиро. Не вживаю нічого іншого. Пий до дна, малий, і шукай лікарняну палату. 

Я випив пів склянки. У коридорі пролунав голос ординарця:  

— Суп! Суп готовий! 

Зайшов майор, кивнув нам і сів за стіл. Здавався тепер якимось коротуном. 

— І що, нікого більше? — спитав він. 

Ординарець поставив перед ним супницю, і він налив собі повну тарілку. 

— Нікого, — сказав Рінальді. — Хіба що прийде священник. Якби він знав, що тут Федеріко, прийшов би обов’язково. 

— А де він? — запитав я. 

— У триста сьомому, — сказав майор. 

Він жадібно поглинав суп. Тоді витер рота, особливо ретельно обтираючи закручені вгору сиві вуса.  

— Думаю, він прийде. Я дзвонив їм і просив переказати йому, що ви приїхали. 

— Мені якось бракує тут звичного галасу, — сказав я. 

— Так, тепер у їдальні тихо, — сказав майор. 

— Я тут галасуватиму, — сказав Рінальді. 

— Випийте трохи вина, Енріко, — сказав майор. 

Він наповнив мою склянку. Подали спагеті, і ми зосередилися на їжі. Священник прийшов, коли ми вже доїдали. Був такий, як і завжди, маленький, смаглявий і зграбний. Я підвівся, і ми обмінялися потисками рук. Він поклав мені руку на плече. 

— Я відразу прийшов, коли дізнався, — сказав він. 

— Сідайте, — сказав майор. — Ви запізнилися. 

— Доброго вечора, пасторе, — сказав Рінальді, вживши англійське слово. Цю звичку перейняли від капітана, що трохи розмовляв англійською і постійно зачіпав священника.  

— Доброго вечора, Рінальдо, — сказав священник. 

Ординарець приніс йому суп, але він сказав, що воліє почати зі спагеті. 

— То як ви? — спитав він мене. 

— Нормально, — сказав я. — А що чути у вас? 

— Випийте вина, пасторе, — сказав Рінальді. — Трохи вина ужийте заради шлунку свого. Це з апостола Павла, якщо знаєте. 

— Так, я знаю, — ввічливо сказав священник. 

Рінальді наповнив йому склянку. 

— Той апостол Павло, — сказав Рінальді. — Наробив же він лиха.  

Священник поглянув на нього й усміхнувся. Я бачив, що глузування вже не справляло на нього враження. 

— Той апостол Павло, — сказав Рінальді. — Сам був пияк і бабій, а коли йому забракло пороху, сказав, що все це гріх. Коли вже сам став ні на що не здатний, почав напучувати нас, тих, хто й досі повний сил. Хіба не так, Федеріко? 

Майор усміхнувся. Ми вже їли тушковане м’ясо. 

— Я вечорами не дискутую про святих, — сказав я. Священник подивився на мене й усміхнувся. 

— Дивіться, він уже перекинувся до табору священника, — сказав Рінальді. — Де ви пропали, добрі старі насмішники? Де Кавальканті? Де Брунді? Де Чезаре? Невже тепер я сам маю глузувати з священника без жодної підтримки?