Їдьмо просто зараз і не вертаймося ніколи. Рим — чудове місто, сказав майор. Мати й батько народів, сказав я. Romа жіночого роду, сказав Рінальді. Не може бути батьком. А хто ж тоді батько, Святий Дух? Не богохульствуй. Я не богохульствую, я хочу мати інформацію. Ти впився, малий. А хто мене напоїв? Я напоїв, сказав майор. Напоїв, бо люблю вас і тому, що Америка вступила у війну. По саме нікуди, сказав я. Ти зранку їдеш, малий, сказав Рінальді. У Рим, сказав я. Ні, в Мілан. У Мілан, сказав майор, де «Кришталевий Палац», «Кова», Кампарі, Біффі, галерея. Щасливчик ви. У «Ґран Італію», сказав я, де позичу грошей у Джорджа. У «Ла Скалу», сказав Рінальді. Ходитимеш у «Ла Скалу». Щовечора, сказав я. Щовечора вам буде не по кишені, сказав майор. 

Дуже дорогі квиточки. Я випишу переказний вексель на свого діда, сказав я. Що? Переказний вексель. Він змусить його оплатити, або мене посадять. Містер Каннінґем у банку зробить це мені. Я живу з тих векселів. Як може дідусь запроторити у в’язницю внука-патріота, котрий віддає життя за Італію? Хай живе американський Гарібальді, сказав Рінальді. Слава векселям, сказав я. Не треба так кричати, сказав майор. Нас уже багато разів просили не кричати. Ви справді завтра їдете, Федеріко? Кажу ж вам, його везуть у американський госпіталь, сказав Рінальді. До чарівних медсестричок. Не те, що бородаті санітари у польовому госпіталі. Так-так, сказав майор, я знаю, що його везуть у американський госпіталь. Мені не заважають їхні бороди, сказав я. Кому подобається борода, нехай собі відрощує. А чому б вам не відпустити бороду, Signor Maggiore? Вона не влізе в протигаз. Та чого, влізе. Що завгодно влізе в протигаз. Я раз наблював у протигаз. Не галасуй, малий, сказав Рінальді. Ми всі знаємо, що ти був на фронті. Ой, як добре з тобою, малий, що я без тебе робитиму? Мусимо вже йти, сказав майор. Бо починаються сентименти. Чуєш, я маю для тебе несподіванку. Твоя англійка. Знаєш? Англійка, до якої ти бігав щовечора в їхній госпіталь? Вона також їде в Мілан. Вона і ще одна їдуть у американський госпіталь. Там ще немає медсестер з Америки. Я нині розмовляв з начальником їхнього riparto. У них тут на фронті забагато жінок. Декого відправляють назад. Як тобі це подобається, малий? Нормально. Так? Будеш жити у великому місті й обійматися зі своєю англійкою. І чого ж це мене не поранило? Може, ще поранить, сказав я. Мусимо йти, сказав майор. Ми тут п’ємо, кричимо й не даємо спокою Федеріко. Не йдіть. Ні, мусимо йти. До побачення. Щасти тобі. Усього доброго. Ciaou. Ciaou. Ciaou. Швидше повертайся, малий. Рінальді поцілував мене. Від тебе смердить лізолом. Бувай, малий. До побачення. Усього доброго. Майор поплескав мене по плечу. Вони навшпиньки вийшли геть. Я був п’яний як чіп, але відразу заснув. 

Наступного ранку ми вирушили до Мілана і прибули туди через дві доби. Подорож була жахлива. Перед Местре ми довго простояли на запасній колії, й дітлахи підбігали та зазирали всередину. Я вислав одного малого по пляшку коньяку, але він повернувся і сказав, що є тільки граппа. Я звелів йому купити граппу, і коли він прибіг, дав йому решту грошей, а тоді напився разом з моїм сусідом, і проспав зупинку у Віченці, після чого прокинувся й виблював просто на підлогу. Нічого страшного, бо сусід мій перед тим уже кілька разів блював на підлогу. Після цього я думав, що помру від спраги, тож на сортувальній станції у Вероні я гукнув солдата, що походжав повз вагони, і він приніс мені води. Я розбудив Жоржетті, того сусіда, з яким ми разом пили, й запропонував йому трохи води. Він попросив полити йому на плечі і знову заснув. Солдат відмовився брати монету, яку я йому давав, і приніс мені соковитий помаранч.  Я смоктав його, випльовуючи м’якуш, і дивився, як солдат походжає вздовж вантажного вагона навпроти, а тоді наш поїзд смикнувся й рушив далі. 

Ранесенько ми прибули в Мілан, і нас вивантажили на товарній станції. Санітарна карета відвезла мене до американського госпіталю. Лежачи в машині на ношах, я не міг визначити, які райони міста минаємо, та коли вже ноші витягли, я побачив ринок і відчинену винарню, де підмітала дівчина. Вулицю поливали, і скрізь пахло ранковою свіжістю. Санітари поклали ноші на землю й зайшли всередину. Повернулися разом зі швейцаром. Той мав сиві вуса, був у форменному кашкеті й сорочці. Ноші не влазили в ліфт, і вони сперечалися, чи краще зняти мене з нош і завезти вгору ліфтом, чи нести ноші сходами. Я прислухався до їхньої суперечки. Вирішили везти ліфтом. Мене підняли з нош.  

— Не кваптеся, — сказав я. — Обережно. 

У ліфті було тісно, і коли мої ноги зігнулися, я відчув гострий біль.  

— Випростайте мені ноги, — сказав я. 

— Не можемо, Signor Tenente. Тут нема місця. — Той, хто це казав, підтримував мене рукою, а я обхопив його за шию. Його віддих смердів сумішшю часнику й червоного вина. 

— Не шарпай там, — сказав другий санітар. 

— А хто шарпає, сучий сину! 

— Кажу, не шарпай, — повторив санітар, що тримав мені ноги. 

Я бачив, як зачинилися дверцята ліфта, затраснулася решітка, і швейцар натиснув кнопку четвертого поверху. Він мав стурбований вигляд. Ліфт поволі поповз угору. 

— Тяжко? — запитав я санітара, що відгонив часником. 

— Нічого, — сказав він. Його обличчя спітніло, і він лише кректав. 

Ліфт поволі їхав угору, а тоді зупинився. Санітар, що тримав мені ноги, відчинив дверцята й вийшов назовні. Ми опинилися на сходовому майданчику. Там було кілька дверей з мідними ручками. Той, що тримав мої ноги, натиснув кнопку дзвінка. Ми чули, як задзеленчало за дверима. Ніхто не вийшов. Тоді піднявся сходами швейцар. 

— Де вони всі? — запитали санітари. 

— Не знаю, — сказав швейцар. — Вони сплять унизу. 

— Знайдіть когось. 

Швейцар подзвонив, тоді постукав, а тоді відчинив двері й зайшов. 

Повернувся з якоюсь літньою жінкою в окулярах. Мала розкуйовджене волосся, що мало не падало їй на очі, і була вбрана в форму медсестри. 

— Я не розумію, — сказала вона. — Не розумію по-італійському. 

— Я розмовляю англійською, — сказав я. — Їм треба, щоб мене десь поклали. 

— Палати не готові. Ми ще нікого не чекали.  

Вона поправила волосся й короткозоро примружилась на мене. 

— Покажіть їм будь-яку кімнату, де можна мене покласти. 

— Я не знаю, — сказала вона. — Ми ж не чекали пацієнтів. Я не можу просто взяти й покласти вас у будь-яку кімнату. 

— Покладіть де завгодно, — сказав я. А тоді звернувся італійською до швейцара: — Знайдіть якусь порожню кімнату. 

— Всі порожні, — сказав швейцар. — Ви тут перший пацієнт.  

Він тримав у руках кашкет і дивився на підстаркувату медсестру. 

— Заради Христа, та покладіть мене нарешті в якусь кімнату. — Біль у зігнутих ногах ставав дедалі нестерпніший і я відчував, як він пронизує наскрізь кістку. Швейцар знову зайшов усередину, сивоволоса жінка рушила слідом, а тоді він квапливо повернувся.  

— Ходіть за мною, — сказав він. Мене понесли довгим коридором до кімнати зі спущеними шторами, де пахло новими меблями. Там стояло ліжко й велика дзеркальна шафа. Мене поклали на це ліжко. 

— Не можу дати простирадла, — сказала жінка. — Вони всі під замком. 

Я нічого їй не сказав.  

— У мене в кишені гроші, — сказав я швейцару. — В отій, що застебнута на ґудзик.  

Швейцар витягнув гроші. Двоє санітарів стояли біля ліжка, тримаючи в руках кашкети.  

— Дайте кожному по п’ять лір і п’ять візьміть собі. Мої папери в другій кишені. Можете віддати їх сестрі.