— Не зовсім так. Та й ви навіть не італієць. Ви іноземець. Але ви ближчий до офіцерів, ніж до рядових. 

— А в чому різниця? 

— Мені не легко пояснити. Є люди, яких тягне воювати. У цій країні таких багато. А є люди, які не хочуть воювати. 

— Але ті перші їх примушують. 

— Так. 

— І я їм допомагаю. 

— Ви іноземець. І патріот. 

— А ті, що не хочуть воювати? Можуть вони спинити війну? 

— Я не знаю. 

Він знову подивився у вікно. Я стежив за його обличчям. 

— Чи хоч колись вони могли її спинити? 

— Вони недостатньо об’єднані, щоб щось зупиняти, а коли й об’єднуються, то їх зраджують вожді. 

— Тоді це безнадійно? 

— Нема нічого безнадійного. Хоч іноді я й сам втрачаю надію. Завжди намагаюся не втрачати надію, але інколи не можу. 

— Може, війна таки скінчиться. 

— Хочу в це вірити. 

— І що ви тоді зробите? 

— Можливо, повернуся в Абруццо. 

Його смагляве обличчя раптом засвітилося радістю. 

— Ви так любите Абруццо? 

— Так, дуже люблю. 

— То вам слід туди поїхати. 

— Я був би найщасливішим. Якби міг там жити, любити Бога і служити Йому. 

— І бути шанованим, — сказав я. 

— Так, і бути шанованим. Чому б ні? 

— Нема причин. Ви мусите бути шанованим. 

— Річ не в тому. Просто в моїх краях само собою зрозуміло, що людина може любити Бога. З неї ніхто не глузуватиме. 

— Я розумію. 

Він глянув на мене й усміхнувся. 

— Ви розумієте, але Бога не любите. 

— Ні. 

— Зовсім Його не любите? — запитав він. 

— Інколи я Його боюсь уночі. 

— Вам треба Його полюбити. 

— Я мало кого люблю. 

— Ні, — сказав він. — Ви любите. Але ті ночі, про які ви розповідали. Це не любов. Це тільки пристрасть і хіть. Коли ви любите, то хочете зробити щось добре. Хочете пожертвувати собою. Хочете служити. 

— Я так не люблю. 

— Ви ще полюбите. Я знаю. І будете тоді щасливі. 

— Я й так щасливий. Завжди був щасливий. 

— Це зовсім інше. Не можете про це знати, аж поки воно не станеться. 

— Ну, — сказав я. — То я вам розкажу, якщо колись це станеться. 

— Я тут засидівся й забагато наговорив.  

Він явно цим занепокоївся. 

— Ні. Ще не йдіть. А що тоді з любов’ю до жінок? Якби я справді полюбив якусь жінку, я б також це звідав? 

— Я цього не знаю. Ніколи не любив жінку. 

— А свою матір? 

— Так, свою матір я мав би любити. 

— А Бога ви любили завжди? 

— Відколи був маленьким хлопцем. 

— Ну, — сказав я. Не знав, що до цього додати. — Ви ще й досі молодик, — сказав я. 

— Молодик, — сказав він. — Але називайте мене отцем. 

— З чемності. 

Він усміхнувся. 

— Я справді мушу йти, — сказав він. — Вам ще щось від мене потрібно? — запитав він з надією. 

— Ні. Тільки поговорити. 

— Я передам від вас вітання всім у їдальні. 

— Дякую вам за такі гарні дарунки. 

— Дурнички. 

— Приходьте ще до мене. 

— Добре. До побачення, — він поплескав мене по руці. 

— Бувайте, — сказав я місцевою говіркою. 

— Ciaou, — повторив він. 

У кімнаті було темно, а санітар, який сидів у ногах біля ліжка, підвівся й вийшов разом зі священником. Мені він дуже подобався, і я мав надію, що колись він зможе таки повернутися в Абруццо. У офіцерській їдальні з ним жахливо поводилися, і хоч він сприймав це з гідністю, я уявляв, як добре було б йому в себе вдома. Він розповідав мені, що в Капракотті в річечці поза містом водиться форель. А вночі там було заборонено грати на флейті. Коли юнаки співають серенади, їм тільки на флейті не можна грати. Я спитав чому. Бо дівчатам шкідливо слухати вночі флейту. Усі селяни називають вас «паном-господарем» і при зустрічі скидають шапки. Його батько щодня полював і зупинявся перекусити в селянських хатах. Там це вважали за честь. Іноземець має право полювати тільки тоді, коли надасть свідоцтво про те, що ніколи не був під арештом. На Ґран-Сассо-д’Італія водяться ведмеді, але то вже далеченько звідти. Симпатичне містечко Аквіла. Літні ночі прохолодні, а весна в Абруццо найчарівніша в цілій Італії. А восени дуже приємно полювати у каштанових гаях. Там чудове птаство, відгодоване на виноградниках, і вам ніколи не треба дбати про харчі, бо місцеві селяни вважатимуть за честь, якщо ви пообідаєте з ними разом в їхній хаті. 

Минув якийсь час, і я заснув. 

Палата була подовгаста, з вікнами праворуч і дверима в кінці, що вели до перев’язочної. Той ряд ліжок, де лежав я, стояв навпроти вікон, а другий, попід вікнами, навпроти стіни. Лежачи на лівому боці, можна було бачити двері перев’язочної. У кінці палати були ще одні двері, через які інколи заходили люди. Якщо хтось мав помирати, його ліжко огороджували ширмою, щоб ніхто цього не бачив, і з-під ширми виднілися тільки черевики й обмотки лікарів та санітарів, а інколи наприкінці долинав шепіт. Тоді з-за ширми виходив священник, після чого туди заходили санітари й виносили накритого ковдрою небіжчика, несли його проходом поміж ліжками, а хтось складав і забирав геть ширму. 

Того ранку відповідальний за нашу палату майор запитав, чи зміг би я завтра вирушити в дорогу. Я відповів, що зміг би. Він сказав, що в такому разі мене відправлять з самого ранку. Сказав, що мені краще переїхати тепер, поки не стало занадто спекотно. 

Коли тебе піднімали з ліжка, щоб нести до перев’язочної, можна було визирнути у вікно й побачити в саду нові могили. За дверима, що вели в садок, сидів солдат, який майстрував хрести й писав на них прізвища, чини й назви полків тих, хто був там похований. А ще він виконував різні доручення поранених і у вільний час зробив мені запальничку з порожньої гільзи від австрійської гвинтівки. Лікарі були дуже приємні і добре знали свою справу. Вони хотіли перевезти мене в Мілан, бо там були кращі рентгенівські апарати, а після операції до мене могли застосувати механотерапію. Я теж волів би опинитися в Мілані. А лікарі намагалися чимшвидше нас усіх звідси виписати й відправити в тил, бо їм будуть потрібні вільні ліжка, коли почнеться наступ. 

Останнього вечора напередодні мого від’їзду з польового госпіталю мене відвідав Рінальді разом із майором з офіцерської їдальні. Вони сказали, що мене повезуть у щойно відкритий у Мілані американський госпіталь. З Америки мали прислати декілька санітарних загонів, і цей госпіталь мав обслуговувати їх та всіх інших американців, що служать у Італії. Таких було чимало в Червоному Хресті. Штати оголосили війну Німеччині, але не Австрії. 

Італійці були переконані, що Америка оголосить війну й Австрії теж, і були дуже втішені приїздом будь-яких американців, хоч би й з Червоного Хреста. Запитували в мене, чи не думаю я, що президент Вілсон оголосить війну Австрії, і я казав, що це все справа кількох днів. Я не знав, чим нам завинила Австрія, але за логікою речей, якщо ми вже оголосили війну Німеччині, то мали б оголосити й Австрії. Мене ще питали, чи ми оголосимо війну Туреччині. Я казав, що сумніваюся в цьому. Turkey англійською — це й Туреччина, й індик, якого ми їмо на День Подяки, тож я сказав, що турки — наша національна гордість, але цей жарт було важко витлумачити італійською, й усі так спантеличено й підозріло на мене глянули, що я сказав так, мабуть, ми оголосимо війну й Туреччині. А Болгарії? Ми вже хильнули по кілька склянок бренді, і я сказав, що так, авжеж, спочатку Болгарії, а тоді ще й Японії. Але ж Японія, сказали вони, союзниця Англії. Не можна довіряти триклятим англійцям. Японці зазіхають на Гаваї, сказав я. А де ті Гаваї? У Тихому океані. А чого японці на них зазіхають? Та вони й не дуже зазіхають, сказав я. Це все пусті балачки. Японці — це чудова маленька нація, що полюбляє танці й легенькі вина. Як і французи, сказав майор. Ми заберемо у французів Ніццу й Савойю. А ще заберемо Корсику й усе Адріатичне узбережжя, сказав Рінальді. Італія поверне собі велич Риму, сказав майор. Мені Рим не подобається, сказав я. Там гаряче й повно бліх. Ти що, не любиш Рим? Так, я люблю Рим. Рим — це мати всіх народів. Ніколи не забуду, як Ромул смоктав Тибр. Що? Нічого. Поїхали всі в Рим.