— Радий вас бачити, — сказав я. 

Санітар за столом нашорошив вуха. 

— Посидимо тут чи підемо в сад? 

— Краще в сад. Там прохолодніше. 

Я рушив за нею до саду, а черговий санітар дивився нам услід. Коли ми вже вийшли на всипану гравієм доріжку, вона запитала:  

— Де ви були? 

— Я був на посту. 

— І не могли прислати мені записку? 

— Ні, — сказав я. — Не було причини. Я думав, що швидко повернуся. 

— Але ж треба було мене повідомити, любий. 

Ми звернули з доріжки й пішли під деревами. Я взяв її за руки, а тоді зупинився й поцілував. 

— Може, ми б кудись пішли? 

— Ні, — сказала вона. — Мусимо гуляти тут. Вас не було так довго. 

— Це тільки третій день. І я ж повернувся. 

Вона подивилася на мене.  

— І ви мене кохаєте? 

— Так. 

— Бо ви ж казали, що кохаєте мене, правда? 

— Так, — збрехав я. — Я вас кохаю. — Хоч я такого їй раніше не казав. 

— І зватимете мене Кетрін? 

— Кетрін.  

— Ми ще трохи пройшли і зупинилися під деревом. 

— Скажіть: «Я повернувся цієї ночі до Кетрін». 

— Я повернувся цієї ночі до Кетрін. 

— Ох, дорогенький, ти справді повернувся? 

— Так. 

— Я так тебе люблю, і це жахливо. Ти не залишиш мене? 

— Ні. Я завжди повертатимусь. 

— Ох, як я тебе люблю. Будь ласка, поклади знову туди свою руку. 

— Та я й не забирав її.  

Я повернув Кетрін, щоб, цілуючи, бачити обличчя, і зауважив, що в неї заплющені очі. Я їх поцілував. Подумав, що вона, мабуть, трохи божевільна. Нічого страшного. Мене це мало турбувало. Все одно це краще, ніж ходити щовечора в офіцерський бордель, де дівки вішаються тобі на шию, а тоді на знак приязні вбирають твій кашкет задом наперед у проміжках між подорожами вгору з твоїми побратимами. 

Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі і не збираюся в неї закохуватися. Це була просто гра, як бридж, тільки замість карт ти грав словами. Як і в бриджі, треба було вдавати, що граєш на гроші або інші ставки. Нікого не цікавило, що це були за ставки. Мене це задовольняло. 

— Було б добре кудись піти, — сказав я. 

Як і кожному чоловікові, мені було важко довго кохатись навстоячки. 

— Нема куди йти, — сказала вона. Хоч би де вона була перед тим, але тепер уже повернулася на грішну землю. 

— Можемо тут трохи посидіти. 

Ми сіли на пласку кам’яну лаву, а я тримав Кетрін Барклі за руку. Вона вже не дозволила себе обняти. 

— Ти дуже втомився? — спитала вона. 

— Ні. 

Вона опустила очі, розглядаючи траву. 

— Огидну затіяли ми гру, скажи? 

— Яку ще гру? 

— Не прикидайся дурником. 

— Я не прикидаюсь, справді. 

— Ти гарний хлопець, — сказала вона. — І знаєш, як у неї грати. Але це огидна гра. 

— Ти завжди читаєш чужі думки? 

— Не завжди. Але твої читаю. Тобі не треба вдавати, що ти мене кохаєш. На сьогодні вже досить. Про що б ти ще хотів поговорити? 

— Але я справді тебе кохаю. 

— Прошу тебе, не будемо брехати, якщо немає в цьому потреби. Спектакль був чудовий, і я отримала задоволення. Ти ж бачиш, що я не така вже й божевільна. Це тільки часом мене заносить. 

Я стиснув її руку.  

— Люба моя Кетрін. 

— Дуже кумедно це в тебе звучить… Кетрін. Завжди по-різному. Але ти дуже милий. Дуже добрий хлопець. 

— Це так і священник каже. 

— Так, ти дуже добрий. І будеш мене навідувати? 

— Звичайно. 

— І не потрібно казати, що ти мене кохаєш. Зараз це зайве, — вона підвелася й подала мені руку. — На добраніч. 

Я хотів її поцілувати. 

— Ні, — сказала вона. — Я страшенно втомлена. 

— То поцілуй мене, — попросив я. 

— Любий, я дуже втомлена. 

— Поцілуй. 

— Ти дуже цього хочеш? 

— Так. 

Ми поцілувалися, і вона раптово відштовхнула мене.  

— Ні. На добраніч, любий, прошу тебе.  

— Я провів її до дверей і дивився, як вона зайшла у вестибюль. Мені подобалося стежити за нею. Вона пішла далі коридором. А я рушив додому. Ніч була гаряча, і в горах теж було спекотно. Я бачив спалахи на Сан Ґабріеле. 

Я зупинився перед «Вілла-Росса». Віконниці були зачинені, але зсередини ще й досі долинав галас. 

Хтось там співав. Я подався додому. Коли я роздягався, в кімнату зайшов Рінальді. 

— Ага! — вигукнув він. — Не все йде добре. Щось наш малий збентежений. 

— Де ти був? 

— У «Вілла-Росса». Високоморальна забава, малий. Співали хором. А ти де був? 

— Провідував англійок. 

— Дякувати Богу, що я не зв’язався з тими англійками. 

Наступного дня, повертаючись з першого гірського посту, я зупинив машину біля smistimento — евакуаційного пункту, де хворих і поранених розподіляли за їхніми документами, скеровуючи до різних госпіталів. Я був за кермом, тож залишився в авто, а водій пішов відмітити документи. День був спекотний, небо яскраво-блакитне, а дорога біла від куряви. Я сидів на високому сидінні фіата і ні про що не думав. Дорогою проходив полк, і я дивився, як вони минають. Чоловіки були розморені й зіпрілі. Дехто був у сталевих касках, але в більшості вони звисали з ранців. Майже всі каски були завеликі й налазили солдатам аж на вуха. Усі офіцери теж були в касках — але ці пасували краще. Це був один з полків бригади «Базиліката». Я розпізнав їх за смугастими червоно-білими петлицями. Услід за полком пленталися відсталі — ті, що не годні були марширувати в ногу зі своїми взводами. Були спітнілі, запорошені й потомлені. Дехто мав просто жахливий вигляд. Останнім за ними шкандибав якийсь солдатик. Він ішов, накульгуючи. Тоді спинився і сів при дорозі. Я вийшов з машини і наблизився до нього. 

— Що трапилося? 

Він зиркнув на мене, а тоді підвівся. 

— Я вже йду. 

— А що непокоїть? 

— Та що… війна. 

— А що з ногою? 

— З ногою нічого. У мене грижа. 

— А чому ви не на транспорті? — здивувався я. — Чому не їдете в госпіталь? 

— Не пускають. Лейтенант сказав, що я навмисне скинув бандаж. 

— Дайте-но помацати. 

— Грижа вже вилізла. 

— З якого боку? 

— Ось тут. 

Я її обмацав. 

— Ану кашляніть, — сказав я. 

— Боюся, щоб не стало гірше. Вона й так уже вдвічі більша, ніж зранку. 

— Сідайте в машину, — сказав я. — Скоро принесуть папери на цих поранених, і я тоді відвезу вас до ваших медпрацівників. 

— Він скаже, що я це зробив навмисне. 

— Нічого вам не зроблять, — сказав я. — Це ж не рана. А грижа у вас була й раніше, правда? 

— Але я загубив бандаж. 

— Вас відправлять у госпіталь. 

— А тут я не міг би залишитися, лейтенанте? 

— Ні, бо я ж не маю на вас документів. 

З дверей вийшов водій з паперами на поранених, яких ми везли. 

— Чотирьох у сто п’ятий. Двох у сто тридцять другий, — сказав він. Це були госпіталі на тому боці річки. 

— Сідайте за кермо, — сказав я. Тоді допоміг солдатику з грижею вмоститися біля нас на сидінні. 

— Ви говорите англійською? — спитав він. 

— Авжеж. 

— І що ви скажете про цю кляту війну? 

— Гидота. 

— Точно, гидота. О, Господи, яка ж це гидота. 

— Бували у Штатах? 

— Звісно. У Піттсбурзі. Я знав, що ви американець. 

— А хіба я погано розмовляю по-італійськи? 

— Я все одно здогадався, що ви американець. 

— Ще один американець, — сказав італійською водій, зиркнувши на солдатика з грижею. 

— Чуєте, лейтенанте. Вам що, обов’язково доставляти мене в полк? 

— Так. 

— Бо наш головний лікар знав про мою грижу. Я викинув геть той клятий бандаж, щоб мені стало гірше й не довелося знову йти на передову. 

— Розумію. 

— То чи не могли б ви завезти мене в якесь інше місце?