— Тепер нелегко перейти кордон, але немає нічого неможливого. 

— Я нікуди не збираюся їхати. 

— Можете залишатися тут, скільки завгодно. Побачите, що я за людина. 

— Мушу ще десь піти, але запам’ятаю адресу, щоб повернутися. 

Він похитав головою.  

— Ви не повернетесь, коли таке говорите. Я думав, що ви потрапили у справжню халепу. 

— Ніде я не потрапив. Але варто мати адресу друга. 

Я поклав на стійку десять лір за каву. 

— Випийте зі мною граппи, — сказав я. 

— Це не обов’язково. 

— Випийте. 

Він налив дві скляночки. 

— Пам’ятайте, — сказав він. — Для вас тут відкриті двері. Дивіться, щоб вас ніхто не ошукав. Тут вам буде безпечно. 

— Я в цьому певний. 

— Справді? 

— Так. 

Він посерйознішав.  

— Тоді дозвольте сказати вам одну річ. Не ходіть тут у цьому мундирі. 

— Чому? 

— На рукавах занадто добре видно, де були зірочки. Матерія там іншого кольору. 

Я нічого не сказав. 

— Якщо не маєте документів, я можу їх вам дати. 

— Які документи? 

— Відпускні посвідчення. 

— Мені нічого не потрібно. Я маю документи. 

— Гаразд, — сказав він. — Але якщо будуть потрібні, я зможу дістати все, що забажаєте. 

— І скільки такі папери коштують? 

— Залежно які. Ціна поміркована. 

— Зараз мені нічого не треба. 

Він знизав плечима. 

— У мене все гаразд, — сказав я. 

Коли я виходив, він сказав:  

— Не забудьте, що я ваш друг. 

— Не забуду. 

— Ми ще побачимося, — сказав він. 

— Добре, — сказав я. 

Я тримався подалі від вокзалу, де була військова поліція, і зупинив екіпаж неподалік від маленького парку. Дав візникові адресу госпіталю. 

Там я зайшов у сторожку швейцара. Мене обняла його дружина. Він потис мені руку. 

— Ви повернулися. Живий і здоровий. 

— Так. 

— Чи ви вже снідали? 

— Так. 

— То як ви, Tenente? Як ви? — спитала дружина. 

— Добре. 

— Може, поснідаєте з нами? 

— Ні, дякую. Скажіть, а міс Барклі зараз у госпіталі? 

— Міс Барклі? 

— Англійка, медсестра. 

— Його дівчина, — сказала дружина. 

Вона поплескала мене по руці й усміхнулася. 

— Ні, — сказав швейцар. — Її тут немає. 

У мене впало серце.  

— Ви певні? Ота висока молода білява англійка? 

— Я певний. Вона поїхала у Стрезу. 

— Коли вона поїхала? 

— Два дні тому з тою іншою англійкою. 

— Добре, — сказав я. — Зробіть мені одну ласку. Не кажіть нікому, що бачили мене. Це дуже важливо. 

— Я не скажу нікому, — сказав швейцар. Я простягнув йому десять лір. Він відштовхнув банкноту. 

— Обіцяю, що не скажу нікому, — сказав він. — Грошей не треба. 

— Що б ми ще могли для вас зробити, Signor Tenente? — спитала його дружина. 

— Тільки це, — сказав я. 

— Ми будемо німі як риби, — сказав швейцар. — Але ви дасте знати, якщо потрібно буде щось від мене? 

— Так, — сказав я. — До побачення. Ми ще зустрінемось. 

Вони стояли в дверях, дивлячись мені вслід. 

Я сів у екіпаж і дав візникові адресу Сіммонса, одного з тих моїх знайомих, що навчався співу. 

Сіммонс жив досить далеко, в іншому кінці міста, біля Порта Маджента. Коли я до нього зайшов, він ще й досі лежав сонний у ліжку. 

— Ви встаєте страшенно рано, Генрі, — сказав він. 

— Я приїхав першим поїздом. 

— Що то за історія з тим відступом? Ви були на фронті? Хочете сигарету? Вони там на столі, в коробці.  

Це була велика кімната з ліжком під стіною, роялем у другому кінці, комодом і столом. Я сів на стілець біля ліжка. Сіммонс підклав собі під спину подушку, сів і закурив. 

— Я в скрутному становищі, Сіме, — сказав я. 

— Я теж, — сказав він. — У мене завжди скрута. Ви не закурите? 

— Ні, — сказав я. — Що треба для того, щоб поїхати в Швейцарію? 

— Вам? Вас не випустять з країни італійці. 

— Так. Я це знаю. А що швейцарці? Що зроблять вони? 

— Вони вас інтернують. 

— Я знаю. А що це означає на практиці? 

— Нічого. Все дуже просто. Може їхати, куди завгодно. Треба тільки, здається, сповіщати про себе чи щось такого. А що сталося? Тікаєте від поліції? 

— Поки що нічого певного. 

— Не хочете, то не кажіть. Хоча було б цікаво почути. Бо тут нічого не діється. Я з тріском провалився у П’яченці. 

— Страшенно прикро це чути. 

— Ну, так, велике фіаско. Хоч я співав добре. Спробую ще раз тут, у театрі «Ліріко». 

— Хотів би я прийти туди. 

— Ви неймовірно люб’язні. Але ваші справи не дуже кепські, чи як? 

— Не знаю. 

— Не кажіть, як не хочете. А як сталося, що ви не на тому клятому фронті? 

— Думаю, що з мене вже цього досить. 

— Молодчинка. Я завжди знав, що ви розумний хлопець. То чим я міг би допомогти? 

— Ви й так страшенно зайняті. 

— І зовсім ні, мій любий Генрі. Анітрохи. Був би радий прислужитися. 

— Ми з вами майже однакового розміру. Чи ви не могли б купити мені комплект цивільного вбрання? Я залишив свій одяг у Римі. 

— Ви ж дійсно там жили, так? Паскудне місто. Як ви взагалі могли там жити? 

— Хотів стати архітектором. 

— Невідповідне для цього місце. Одежу не купуйте. Я дам вам усе, що захочете. Я так вас виряджу, що матимете величезний успіх. Ідіть туди, в гардеробну. Там є шафа. Беріть усе, що забажаєте. Вам не треба нічого купувати, мій любий приятелю. 

— Я б радше все ж таки купив, Сіме. 

— Мій любий приятелю, мені легше поділитися з вами одягом, ніж іти й купувати його. А чи є у вас паспорт? Без паспорта ви далеко не заїдете. 

— Так. Я й досі маю свій паспорт. 

— Тоді вбирайтеся, мій любий приятелю, і гайда в стареньку Гельвецію. 

— Не все так просто. Спочатку я мушу поїхати в Стрезу. 

— Ідеальний варіант, мій любий приятелю. Берете човника і пливете на той бік. Якби я не збирався співати, гайнув би з вами. І гайну таки. 

— Могли б там навчитися йодлювати по-тірольському. 

— І це я навчуся, мій любий приятелю. Я ж таки вмію співати. Як це не дивно. 

— Звісно що вмієте, можу закластися. 

Він відхилився на ліжку з сигаретою в зубах. 

— Тільки не робіть зависокі ставки. Хоч я таки вмію співати. Хтось може думати, що це до біса кумедно, але я вмію. Я люблю співати. Послухайте. 

Він заревів «Африкану», шия його напружилася, на ній випнулися жили.  

— Я вмію співати, — сказав він. — Подобається це комусь чи ні. 

Я визирнув у вікно.  

— Піду й відпущу екіпаж. 

— Повертайтесь, мій любий приятелю, і ми поснідаємо.  

Він піднявся з ліжка, випростався, набрав повні груди повітря і почав робити фіззарядку. Я спустився вниз і розрахувався з візником. 

У цивільному одязі я сам собі здавався маскарадним блазнем. Я так довго носив військову форму, в якій почував себе підтягненим, що тепер мені цього бракувало. Штани були заширокі й обвислі. Я купив у Мілані квиток до Стрези. Також купив собі нового капелюха. Мені не підійшов Сімовий капелюх, але решта його вбрання пасувала добре. Одяг пропах тютюном, і коли я сидів у купе, дивлячись у вікно, ніяк не міг позбутися відчуття, що мій новий капелюх аж занадто новий, а костюм дуже старий. Настрій у мене був сумний, як і мокрі Ломбардські краєвиди за вікном. Зі мною в купе були якісь авіатори, що явно були невисокої думки про мене. Уникали дивитись на мене, усім своїм виглядом підкреслюючи презирливе ставлення до цивільної особи мого віку. Це мене не ображало. Раніше я б і сам почав їх ображати і затіяв би бійку. Вони зійшли в Ґалларате, і я був радий залишитися на самоті. У мене була газета, але я її не читав, бо не хотів читати про війну. Мав намір забути цю війну. Я уклав сепаратний мир. Мені було до бісу самотньо, і я зрадів, коли поїзд прибув до Стрези.