Я сподівався, що на вокзалі будуть носії з готелів, але нікого не було. Сезон давно закінчився, і ніхто не зустрічав поїзд. Я вийшов з вагона зі своєю валізкою, що належала, власне, Сімові й була дуже легенька, бо там нічого не було, крім двох сорочок, і зупинився під вокзальним навісом, ховаючись від дощу, аж поки від’їхав поїзд. Тоді я знайшов на вокзалі якогось чоловіка й запитав, чи не знає він, які готелі відкриті. Був відкритий «Ґранд-готель Борромейські острови» і ще декілька малих готельчиків, що не зачинялися цілий рік. З валізкою в руці я рушив під дощем до «Ґранд-отелю». Побачив на вулиці екіпаж і помахав візникові. Краще було прибути туди в екіпажі. Ми підкотили до під’їзду цього великого готелю, і назустріч вийшов дуже ввічливий портьє з парасолею в руках. 

Я найняв гарний номер. Він був великий, світлий, з видом на озеро. Озеро було встелене хмарами, але під сонцем воно б мало чудово виглядати. Я сказав, що очікую свою дружину. У номері стояло велике двоспальне ліжко, letto matrimoniale, з атласним покривалом. Готель був просто шикарний. Я пройшов довгим коридором, спустився широченними сходами, проминув кілька кімнат і зайшов у бар. Я був знайомий з барменом, тож сів на високому стільці й почав частуватися соленим мигдалем і картопляними чіпсами. Мартіні було прохолодне і приємно освіжало. 

— Що ви тут робите в borghese, в цивільному? — спитав бармен, приготувавши мені ще одне мартіні. 

— Я у відпустці. Відпустці для одужання. 

— Тут нікого немає. Навіть не знаю, чому не закриють готель. 

— Рибалили? 

— Піймав кілька розкішних екземплярів. У цю пору року тут чудово ловиться з човна на наживку. 

— Чи ви отримали тютюн, який я вам послав? 

— Так. А ви моєї листівки не отримали? 

Я засміявся. Я так і не зміг роздобути той тютюн. Він шукав американський тютюн для люльок, але мої родичі більше його мені не присилали або його десь конфісковували. У будь-якому випадку, я так його й не отримав. 

— Я ще дістану його десь, — сказав я. — Скажіть, а чи не бачили ви в місті двох англійок? Вони приїхали сюди позавчора. 

— Тут у готелі їх немає. 

— Вони медсестри. 

— Я бачив двох сестер. Хвилиночку, я зараз довідаюся, де вони. 

— Одна з них моя дружина, — сказав я. — Я приїхав зустрітися з нею. 

— А друга моя дружина. 

— Та я не жартую. 

— Вибачте за мій ідіотський жарт, — сказав він. — Я вас не зрозумів.  

Він вийшов, і його не було досить довго. Я їв оливки, солений мигдаль і картопляні чіпси, дивлячись у дзеркалі за баром на власне відображення в цивільному одязі. Бармен нарешті повернувся.  

— Вони зупинилися в маленькому готельчику біля вокзалу, — сказав він. 

— Чи є у вас якісь бутерброди? 

— Я подзвоню, щоб принесли. Розумієте, в нас тут нічого немає, бо готель порожній. 

— Що, справді, цілком порожній? 

— Ні. Кілька осіб ще є. 

Принесли бутерброди, я з’їв зо три штуки й випив ще пару мартіні. Ще ніколи не куштував чогось свіжішого і прохолоднішого. Я просто відчув себе цивілізованою людиною. Я забагато споживав червоного вина, хліба, сиру, поганої кави і граппи. Я сидів на високому стільці, око мені милували червоне дерево, латунь і дзеркала, і я ні про що не думав. Бармен почав мене розпитувати. 

— Не говоріть про війну, — сказав я. 

Війна була десь далеко. Може, її взагалі не було. Тут не було війни. Тут я збагнув, що для мене вона скінчилася. Але я ще не відчував, що вона скінчилася насправді. Я почував себе хлопцем, який прогулює школу, але й далі думає про те, що там діється певної години. 

Кетрін і Гелен Ферґюсон якраз вечеряли, коли я прийшов до їхнього готелю. Стоячи у вестибюлі, я побачив їх за столом. Кетрін сиділа спиною до мене, і я бачив її волосся, щоку, прегарну шию і плечі. Ферґюсон щось їй говорила. Вона замовкла, коли зайшов я. 

— О, Господи, — сказала вона. 

— Привіт, — сказав я. 

— Ой, це ти! — сказала Кетрін. 

Її обличчя засяяло. Вона не могла повірити своєму щастю. Я поцілував її. Кетрін зашарілася, а я сів за їхній стіл. 

— З вами щось сталося, — сказала Ферґюсон. — Що ви тут робите? Ви вже вечеряли? 

— Ні.  

Підійшла дівчина, що подавала вечерю, і я звелів їй принести тарілку для мене. Кетрін не відводила від мене очей, що світилися щастям. 

— А чого це ви в цивільному? — спитала Ферґюсон. 

— Я потрапив у кабінет міністрів. 

— Ви потрапили в якусь халепу. 

— Не журіться, Ферґі. Будьте хоч трішки веселішою. 

— Я не можу веселитися, коли бачу вас. Я знаю, що ви накоїли з цією дівчиною. Мені аж ніяк не весело дивитися на вас. 

Кетрін усміхнулася мені й торкнулася мене ногою під столом. 

— Ніхто зі мною нічого не накоїв, Ферґі. Це все мої проблеми. 

— Терпіти його не можу, — сказала Ферґюсон. — Він нічого не зробив, лише занапастив тебе своїми підступними італійськими витівками. Американці ще гірші за італійців. 

— Ну, так, шотландці дуже високоморальні, — сказала Кетрін. 

— Я не це мала на увазі. Я про його італійську підступність. 

— Хіба я підступний, Ферґі? 

— Так. І навіть ще гірше. Ви справжня гадюка. Гадюка в італійській формі, з накидкою на шиї. 

— Я ж зараз не в італійській формі. 

— Це тільки черговий приклад вашої підступності. Ціле літо крутили роман, нагородили дівчину дитиною, а тепер збираєтеся вислизнути крадькома. 

Я всміхнувся Кетрін, а вона всміхнулася мені. 

— Ми обоє вислизнемо крадькома, — сказала вона. 

— Два чоботи пара, — сказала Ферґюсон. — Мені за тебе соромно, Кетрін Барклі. Не маєш ні стиду, ні честі, і ти така ж підступна, як і він. 

— Перестань, Ферґі, — сказала Кетрін, поплескавши її по руці. — Не осуджуй мене. Ти ж знаєш, що ми любимо одна одну. 

— Забери свою руку, — сказала Ферґюсон. Її обличчя розчервонілося. — Усе було б інакше, якби ти мала хоч трошки сорому. Але ти вже бозна на якому місяці вагітності, і думаєш, що все це жарти, і усміхаєшся від вуха до вуха, бо повернувся твій спокусник. Не маєш ні стиду, ні совісті.  

Вона почала плакати. Кетрін підійшла до неї і пригорнула. Вона стояла, заспокоюючи Ферґюсон, а я не помічав, щоб її фігура зазнала якихось змін. 

— Плювати я хотіла, — ридала Ферґюсон. — Але це все просто жахіття. 

— Годі вже, Ферґі, годі, — втішала її Кетрін. — Я буду присоромлена. Не плач, Ферґі. Не плач, любесенька Ферґі. 

— Я не плачу, — ридала Ферґюсон. — Я зовсім не плачу. Просто як згадаю, в яку жахливу халепу ти потрапила. — Вона зиркнула на мене. — Я вас ненавиджу, — сказала вона. — Що б вона не казала, я вас ненавиджу. Ви брудний підступний американський італієць.  

Її очі й ніс почервоніли від плачу. 

Кетрін усміхнулася мені. 

— Не шкірся до нього, коли обіймаєш мене. 

— Будь розважливою, Ферґі. 

— Знаю, — ридала Ферґюсон. — Не звертайте на мене уваги, ви обоє. Я така засмучена. І нерозважлива. Я знаю це. Я хочу, щоб ви обоє були щасливі. 

— Ми щасливі, — сказала Кетрін. — Моя солоденька Ферґі. 

Ферґюсон знову заплакала.  

— Я не хочу, щоб ви були щасливі так, як зараз. Чому ви не одружитесь? Ви ж не маєте іншої дружини, правда? 

— Ні, — сказав я. 

Кетрін засміялася. 

— Це зовсім не смішно, — сказала Ферґюсон. — Багато хто з них має інших дружин. 

— Ми одружимося, Ферґі, — сказала Кетрін, — якщо це тебе втішить. 

— Це не для моєї втіхи. Ви самі маєте цього бажати. 

— Ми були дуже зайняті. 

— Так, я знаю. Зайняті тим, що плодили дітей.  

Я думав, що вона знову заплаче, але вона натомість розгнівалася.  

— Ти, мабуть, сьогодні підеш з ним? 

— Так, — сказала Кетрін. — Якщо він цього хоче. 

— А я? 

— Ти що, боїшся бути тут сама? 

— Так, боюся. 

— Тоді я залишуся з тобою. 

— Ні, йди з ним. Забирайся відразу. Я вже не можу вас двох бачити. 

— Треба ж доїсти вечерю.