— Ти ж зрозумів, у чому суть, правда? — Це мав би бути дуже кумедний жарт, якщо тільки його правильно второпати. 

Мені налили ще вина, і я розповів анекдот про англійського рядового, якого поставили під душ. Тоді майор розповів смішну історію про одинадцятьох чехословаків і угорського капрала. Я випив ще і розказав жарт про жокея, котрий знайшов пенні. Майор сказав, що знає подібний італійський анекдот про герцогиню, котрій не спалося вночі. Священник пішов, а я ще розповів жарт про мандрівного торговця, котрий прибув до Мадрида о п’ятій ранку, коли там дув містраль. Майор сказав, що чув, ніби я вмію добряче випивати. Я заперечив це. Майор не погодився і почав присягатися Бахусом, що ми зараз перевіримо, чи це правда. До чого тут Бахус, сказав я. Не треба Бахуса. Ні, треба, наполягав він. Я маю змагатися з Філліпо-Вінченца Бассі, хто вип’є більше склянок і кухлів. Бассі сказав, що це несправедливо, бо він уже випив більше за мене. А я сказав, що це підла брехня, і Бахус чи не Бахус, але Філліпо-Вінченца Бассі чи Бассі-Філліпо Вінченца не випив за цілий вечір жодної краплі, і взагалі — як його насправді звати? А він запитав, як звати мене: Фредеріко Енріко чи Енріко Фредеріко? А я сказав, що нехай тоді переможе кращий, а Бахуса під три чорти, і майор почав наливати нам у кухлі червоне вино. Випивши пів кухля, я зрозумів, що більше не хочу. Я пригадав, куди збирався йти. 

— Бассі переміг, — сказав я. — Він кращий за мене пияк. Я мушу йти. 

— Він справді мусить, — підтримав мене Рінальді. — У нього побачення. Я це знаю. 

— Я мушу йти. 

— Іншим разом, — сказав Бассі. — Іншим разом, коли відчуватимеш силу.  

— Він поплескав мене по плечу. На столі горіли свічки. Усі офіцери були дуже веселі. — На добраніч, джентльмени, — попрощався я. 

Рінальді вийшов разом зі мною. Ми спинилися на галявинці за дверима, і він сказав:  

— Тобі краще не йти туди п’яному. 

— Я зовсім не п’яний, Ріні. Справді. 

— Може, пожуй трохи кавових зернят. 

— Дурниці. 

— Я зараз тобі дістану, малий. А ти тут походи взад-уперед. — Він повернувся зі жменькою смажених кавових зернят. — Пожуй трохи, малий, і хай береже тебе Бог. 

— Бахус, — сказав я. 

— Я тебе проведу. 

— Зі мною все гаразд. 

Ми йшли удвох містечком, і я жував зернята. Біля брами в алею, що вела до вілли з англійцями, Рінальді попрощався зі мною. 

— На добраніч, — сказав йому я. — А ти не хочеш зайти? 

Рінальді похитав головою.  

— Ні, — сказав він. — Я люблю простіші втіхи. 

— Дякую за кавові зернята. 

— Дурниці, малий. Пусте. 

Я попрямував алеєю. Обабіч неї чітко вирізнялися на тлі неба обриси кипарисів. Я озирнувся й помахав Рінальді, що стояв і дивився мені вслід. 

У приймальні вілли я сів, очікуючи, коли вийде Кетрін Барклі. Хтось наближався коридором. Я підвівся, але це не була Кетрін. Це була міс Ферґюсон. 

— Вітаю, — сказала вона. — Кетрін просила мене переказати, що вона, на жаль, не зможе вас нині побачити. 

— Дуже шкода. Маю надію, вона не занедужала. 

— Почуває себе не найкраще. 

— Ви перекажете їй, що мені дуже жаль? 

— Так, перекажу. 

— Гадаєте, що мені варто прийти до неї завтра? 

— Так, варто. 

— Дуже вам дякую, — сказав я. — На добраніч. 

Я вийшов надвір і раптом відчув себе самотньо й незатишно. Я легковажно поставився до побачення з Кетрін, забагато хильнув і мало не забув про зустріч, але коли не зміг її побачити, відчув самотність і порожнечу. 

Наступного дня ми довідалися, що цієї ночі вище по річці почнеться наступ, і нам треба вислати туди чотири машини. Ніхто не знав жодних подробиць, хоч усі демонстрували позитивний настрій і стратегічні пізнання. Я їхав першою машиною, і коли ми проминали в’їзд до англійського госпіталю, я звелів водієві зупинитися. Інші авто теж пригальмували. Я вийшов і наказав тим водіям їхати далі й зачекати нас біля роздоріжжя на Кормонс, якщо ми не наздоженемо їх раніше. Тоді я швиденько покрокував алеєю, а в приймальній залі попросив викликати міс Барклі. 

— Вона на чергуванні. 

— Чи міг би я лише на хвилинку з нею зустрітися? 

Вислали санітара, і той повернувся разом із нею. 

— Я заскочив, щоб дізнатися, чи вам краще. Мені сказали, що ви чергуєте, тож я попросив вас покликати. 

— Зі мною все добре, — сказала вона. — Вчора, мабуть, мене розморила спека. 

— Я мушу їхати. 

— Вийду з вами на хвилинку. 

— З тобою справді все добре? — запитав я надворі. 

— Так, дорогенький. Ти прийдеш сьогодні? 

— Ні. Мушу їхати до Плави, там має бути весело. 

— Весело? 

— Нічого серйозного. 

— Але ж ти повернешся? 

— Завтра. 

Вона розстібнула і зняла щось зі своєї шиї. А тоді поклала мені в руку.  

— Це святий Антоній, — пояснила вона. — І приходь завтра ввечері. 

— А хіба ти католичка? 

— Ні. Але кажуть, що святий Антоній оберігає. 

— Я припильную його заради тебе. Прощавай. 

— Ні, — сказала вона. — Не треба прощатися. 

— Гаразд. 

— Будь чемним хлопчиком і бережи себе. Ні, тут не можна цілуватися. Не треба. 

— Гаразд. 

Я озирнувся й побачив її на сходах. Вона помахала рукою, а я послав їй повітряний цілунок. Вона знову помахала, а я вийшов з алеї, вмостився на сидінні санітарної машини, і ми рушили далі. Святий Антоній був у маленькому білому медальйончику. Я відкрив медальйончик і поклав образок на долоню. 

— Святий Антоній? — запитав водій. 

— Так. 

— І в мене такий є.  

Він забрав праву руку з керма, розстебнув ґудзик мундира й витяг з-під сорочки образок. 

— Бачите? 

Я поклав свого святого Антонія назад у медальйончик, згорнув тоненький золотий ланцюжок і запхав це все в нагрудну кишеню. 

— А ви його не носите? 

— Ні. 

— Краще носити. Бо він для цього. 

— Гаразд, — погодився я. 

Я розстебнув замочок золотого ланцюжка, надів ланцюжок на шию і знову заклацнув замочок. Святий повис назовні мого мундира, тож я розщіпнув комір і сховав образок під сорочку. Дорогою весь час відчував у себе на грудях цей металевий медальйончик. А згодом забув про нього. Після поранення я вже його й не бачив. Хтось, мабуть, забрав його в одному з польових лазаретів. 

Перетнувши міст, ми набрали швидкість і невдовзі побачили на дорозі попереду куряву від решти машин. А після повороту побачили ті три машини, що видавалися здаля маленькими, і з-під коліс яких здіймалася курява, зависаючи понад деревами. Ми їх наздогнали, а тоді випередили й завернули на дорогу, що піднімалася вгору між пагорбами. Їхати в колоні не аж так погано, коли ти в першій машині, тож я вигідно вмостився на сидінні й розглядав краєвиди. Ми їхали підгір’ями понад берегом річки, а коли дорога почала підніматися вгору, на півночі вигулькнули високі гори, вершини яких ще й досі були встелені снігом. Я озирнувся й побачив три інші машини, що поволі повзли вгору, здіймаючи за собою хмари куряви. Ми проминули довгеньку валку нав’ючених мулів, яких супроводили погоничі в червоних фесках. То були стрільці-берсальєри. 

Після цього каравану мулів дорога була вже порожня, і ми піднімалися з пагорба на пагорб, а тоді, переваливши через подовгастий виступ гори, почали спускатися в річкову долину. Дорога була обсаджена деревами, і праворуч за ними я бачив річку — чисту, стрімку й неглибоку. Річка обміліла й текла вузенькими протоками між смугами піску й гальки, інколи розтікаючись лискучим покровом по встеленому галькою дну. Ближче до берега виднілися глибокі затони з синьою, мов небо, водою. Бачив я над річкою арки кам’яних мостиків, до яких вели стежки від дороги, а ще ми проминали кам’яні сільські будиночки з грушевими деревами, що нависали, мов канделябри, над південними стінами будинків, і низенькі кам’яні мури на полях. Дорога довго стелилася долиною, а тоді ми повернули і знову стали підніматися вгору. Стрімка дорога петляла каштановими гаями, аж урешті стала рівнішою і пішла далі гірським хребтом. Крізь дерева я міг бачити далеко внизу іскристу під сонцем змійку ріки, що розділяла дві армії. Ми тепер їхали новою й нерівною військовою дорогою, що стелилася гребенем гори, і я бачив на півночі два гірських пасма, темно-зелені до лінії вічних снігів, а тоді білі й мальовничі під сонцем. Пізніше, коли дорога почала підніматися хребтом угору, я побачив третє пасмо гір — височенних, засніжених і білих, наче крейда, схили яких були поорані чудернацькими борознами-зморшками, а за цими горами видніли вдалині ще й інші, хоч не було певності, справді їх бачиш чи це просто марево. Це все були австрійські гори, ми таких і близько не мали. Попереду дорога робила дугу й завертала праворуч, і дивлячись униз, я бачив, як стрімко вона спускається між дерев. Дорогою просувалися війська, вантажівки й мули, нав’ючені гірськими гарматами, а коли ми почали спускатися, тримаючись самого краю, я побачив далеко внизу річку, шпали й рейки залізниці, що йшла вздовж берега, а тоді перетинала річку старим мостом, і там за річкою, попід горою, я бачив руїни будинків містечка, яке ми мали взяти.