Я на хвилинку замислився. 

— О котрій мають по мене прийти? 

— Зранку. Точної години не знаю. 

— Що б ви мені порадили? 

Він поклав капелюха в умивальник. Капелюх був дуже мокрий, і з нього капало на підлогу. 

— Якщо вам нема чого боятися, арешт не повинен зашкодити. Але завжди погано потрапити під арешт… особливо тепер. 

— Я й не хочу потрапити під арешт. 

— Тоді тікайте у Швейцарію. 

— Як? 

— У моєму човні. 

— Там буря, — сказав він. 

— Буря вже вщухла. Трохи ще штормить, але то вже не страшно. 

— І коли ж нам вирушати? 

— Просто зараз. По вас можуть прийти з самого ранку. 

— А що з нашими речами? 

— Спакуйте їх. Нехай ваша дама одягнеться. Речі я занесу. 

— А де ви будете? 

— Я почекаю тут. Не хочу, щоб хтось мене побачив у коридорі. 

Я прочинив двері, знову їх закрив і зайшов у спальню. Кетрін уже прокинулась. 

— Що сталося, дорогенький? 

— Усе гаразд, Кет, — сказав я. — Ти не хотіла б прямо зараз одягнутися й поплисти човном до Швейцарії? 

— А ти хотів би? 

— Ні, — сказав я. — Я волів би знову лягти в ліжко. 

— То що тоді сталося? 

— Бармен каже, що зранку мене мають заарештувати. 

— Цей бармен божевільний? 

— Ні. 

— Тоді поквапся, дорогенький, прошу тебе, мерщій одягайся й рушаймо.  

Вона сіла на край ліжка. Була ще й далі заспана.  

— Цей бармен там, у ванній? 

— Так. 

— Тоді я не буду вмиватися. Відвернися, будь ласка, дорогенький, я за хвилиночку вберуся. 

Я побачив її білу спину, коли вона скидала нічну сорочку, а тоді відвернувся, бо так вона захотіла. В неї вже почав рости животик з дитинкою, і вона не хотіла, щоб я її таку бачив. Я вдягався, слухаючи, як періщить по вікнах дощ. Я не мав багато речей для пакування. 

— У мене повно вільного місця у валізці, Кет, якщо тобі ще потрібно. 

— Я майже все спакувала, — сказала вона. — Дорогенький, я, мабуть, нічого не розумію, але чому той бармен сидить у ванній? 

— Тсс… він чекає, щоб занести вниз наші речі. 

— Як це люб’язно з його боку. 

— Він мій старий приятель, — сказав я. — Я колись навіть збирався вислати йому тютюн для люльки. 

Я визирнув крізь відчинене вікно у нічну пітьму. Озера я не побачив, тільки темряву й дощ, але вітер уже вщухав. 

— Я готова, дорогенький, — сказала Кетрін. 

— Добре.  

Я підійшов до дверей ванної.  

— Тут наші валізки, Еміліо, — сказав я. 

Бармен узяв дві валізки. 

— Це так люб’язно, що ви нам допомагаєте, — сказала Кетрін. 

— Та то пусте, пані, — сказав бармен. — Я радий вам допомогти, щоб і самому не вскочити в халепу. Послухайте, — сказав він мені. — Я занесу це чорним ходом до човна. А ви виходьте, ніби просто захотіли прогулятися. 

— Чудова ніч для прогулянки, — сказала Кетрін. 

— Це правда, ніч не найкраща. 

— Добре, що в мене є парасолька, — сказала Кетрін. 

Ми вийшли в коридор, а тоді спустилися широкими сходами, встеленими м’яким килимом. Унизу біля дверей сидів за столиком швейцар. 

Він здивувався, побачивши нас. 

— Ви що, йдете надвір, сер? — запитав він. 

— Так, — сказав я. — Хочемо побачити озеро під час бурі. 

— Ви не маєте парасольки, сер? 

— Ні, — сказав я. — Це пальто не промокає. 

Він недовірливо на нього глянув.  

— Я принесу вам парасольку, сер, — сказав він. 

Він пішов і повернувся з величезною парасолькою.  

— Трохи завелика, сер, — сказав він. 

Я дав йому десять лір.  

— О, ви такі люб’язні, сер. Дуже вам дякую, — сказав він. 

Тоді відчинив нам двері, і ми вийшли під дощ. Він усміхнувся Кетрін, і вона теж відповіла йому посмішкою.  

— Не ходіть там довго в таку негоду, — сказав він. — Ви будете цілком мокрі, сер і леді.  

Він був молодшим швейцаром, і його англійська була ще недосконала. 

— Ми будемо недовго, — сказав я. 

Ми спустилися стежкою, ховаючись під гігантською парасолею, проминули темний мокрий сад, перейшли дорогу й опинилися на оточеній трельяжами алеї, що тяглася берегом озера. Вітер тепер віяв до озера. 

То був холодний і мокрий листопадовий вітер, і я знав, що в горах падає сніг. Ми пройшли повз човни, припнуті ланцюгами на схилах набережної, до того місця, де мав бути барменів човен. Вода здавалася аж чорною супроти каменю. Бармен вийшов до нас з-за дерев. 

— Валізки у човні, — сказав він. 

— Я хотів би заплатити вам за човен, — сказав я. 

— А скільки у вас грошей? 

— Не дуже багато. 

— Тоді пришлете гроші пізніше. Це нормально. 

— І скільки? 

— Скільки захочете. 

— Скажіть мені, скільки. 

— Якщо доберетеся, пришліть мені п’ятсот франків. Це вам буде по кишені, головне, щоб ви доплили. 

— Гаразд. 

— Ось тут бутерброди. — Він подав мені пакунок. — Усе, що було в барі. Я все сюди поклав. А ще є пляшка бренді і пляшка вина. 

Я сховав це все у валізку. 

— Але за це я хотів би заплатити. 

— Гаразд, дайте мені п’ятдесят лір. 

Я дав йому гроші. 

— Бренді добрий, — сказав він. — Можете не боятися почастувати ним свою даму. Нехай вона вже сідає в човен.  

Він притримав човен, що розгойдувався на хвилях попід кам’яною стіною, і я допоміг Кетрін залізти. Вона сіла на кормі й загорнулася в пелерину. 

— Знаєте, куди прямувати? 

— Угору по озеру. 

— А як далеко? 

— Повз Луїно. 

— Повз Луїно, Каннеро, Каннобіо, Транцано. Ви ще не будете в Швейцарії, аж поки не дістанетесь до Бріссаґо. Мусите проминути Монте-Тамаро. 

— Котра зараз година? — спитала Кетрін. 

— Ще тільки одинадцята, — сказав я. 

— Якщо гребти без зупинок, зможете дістатися туди на сьому ранку. 

— Це так далеко? 

— Тридцять п’ять кілометрів. 

— На що нам орієнтуватися? В такий дощ придався би компас. 

— Не треба. Веслуйте до Ізола-Белли. Тоді обминете Ізола-Мадре й далі прямуйте за вітром. Вітер вас приведе до Палланци. Побачите там вогні. Далі тримайтесь берега. 

— А що, як вітер зміниться? 

— Ні, — сказав він. — Цей вітер не зміниться ще три дні. Він дме прямо з Маттароне. Тут є бляшанка, щоб вичерпувати воду. 

— Дозвольте мені заплатити хоч трохи за човен тепер. 

— Ні, я волію ризикнути. Якщо допливете, тоді й розрахуєтесь цілком. 

— Гаразд. 

— Не думаю, що ви потонете. 

— Це добре. 

— Пливіть за вітром угору озером. 

— Гаразд.  

Я зайшов у човен. 

— Чи ви залишили гроші за номер? 

— Так. У кімнаті в конверті. 

— Гаразд. Удачі вам, Tenente. 

— І вам удачі. Ми вам дуже-дуже вдячні. 

— Не будете аж такі вдячні, якщо потонете. 

— Що він сказав? — запитала Кетрін. 

— Сказав, хай нам щастить. 

— І вам хай щастить, — сказала Кетрін. — Дуже вам дякуємо. 

— Готові? 

— Так. 

Він нахилився й відштовхнув човна. Я занурив у воду весла, а тоді махнув йому рукою. Бармен застережливо помахав у відповідь. Я бачив вогні готелю, а тоді наліг на весла і гріб, аж поки вони зникли з виду. Хвилі здіймалися, мов на морі, але ми йшли за вітром. 

Я гріб у темряві так, щоб вітер дув мені в обличчя. Дощ вщух, лише інколи налітаючи раптовими поривами. Було дуже темно, і вітер був холодний. Я бачив Кетрін на кормі, але не міг розгледіти воду, куди я занурював весла. Весла були довгі і без ремінців, тому постійно вислизали зі своїх гнізд. Я тягнув їх на себе, підіймав, нахилявся вперед, занурював у воду і знову витягав, намагаючись гребти якомога плавніше. Витягаючи з води, я не розвертав пласко весла, бо ми йшли за вітром. Я знав, що натру пухирі на долонях, і хотів тільки, щоб це сталося якомога пізніше. Човен був легкий і плинно ковзав озером. Я гріб далі й далі темною водою. Нічого не бачив і тільки сподівався, що ми невдовзі проминемо Палланцу.