Ми так і не побачили Палланци. Вітер нас підганяв, і ми проминули в темряві виступ, що закриває Палланцу з озера, так і не побачивши вогнів. Коли ж ми нарешті побачили набагато далі прибережні вогні, то вже була Інтра. Але довший час ми взагалі не бачили ні вогнів, ні берега, просуваючись невпинно далі в пітьмі на хвилях озера. Інколи човен здіймався вгору на хвилі, і я не потрапляв веслами у воду. Озеро було доволі бурхливе, але я гріб, не зупиняючись, аж поки ми раптом мало не наштовхнулися на скелястий мис, що виник біля нас, і хвилі вдарялися з розгону об нього, злітаючи високо вгору, а тоді падаючи вниз. Я наліг на праве весло, гальмуючи лівим, і нас віднесло від берега; мис невдовзі зник нам із виду, і ми далі пливли озером. 

— Ми вже перетнули озеро, — сказав я Кетрін. 

— А де ж тоді Палланца? 

— Ми її проскочили. 

— Як ти, дорогенький? 

— Нормально. 

— Я можу трохи повеслувати. 

— Ні, все нормально. 

— Бідна Ферґюсон, — сказала Кетрін. — Зранку прийде до готелю й побачить, що нас немає. 

— Це мене турбує менше, — сказав я, — ніж те, чи встигнемо ми дістатися швейцарського берега ще перед світанком, щоб нас не побачила митна варта. 

— А нам ще далеко? 

— Кілометрів тридцять звідси. 

Я гріб цілу ніч. Я так натер свої долоні, що ледве втримував ними весла. Кілька разів ми мало не врізалися в берег. Я тримався близько берега, щоб не втратити орієнтир і не змарнувати час. Інколи ми так близько підпливали, що могли бачити ряд дерев і прибережну дорогу з горами вдалині. Дощ перестав, і вітер гнав хмари, крізь які проглядав місяць, тож озираючись, я міг бачити довгий темний мис Кастаньоли, білі баранці на поверхні озера, а вдалині місяць над засніженими вершинами гір. Невдовзі місяць знову сховався за хмарами, гори й озеро зникли з очей, але стало значно світліше, ніж перед цим, і ми могли бачити берег. Я аж занадто добре його тепер бачив і відплив трохи далі, щоб човен не помітила раптом митна варта з дороги до Палланци. Коли знову вигулькнув місяць, ми змогли побачити білі вілли на схилах гір і білу дорогу, що проглядалася між дерев. Увесь цей час я веслував. 

Озеро стало ширшим, і ми побачили на тому березі біля підніжжя гір окремі вогники — мабуть, це було Луїно. Я побачив там клинчастий проміжок між горами й подумав, що це явно мало б бути Луїно. Якщо так, то ми йшли в гарному темпі. Я витягнув весла й ліг горілиць на лавку. Я вже страшенно втомився гребти. Мої руки, плечі і спина дуже боліли, а долоні були натерті. 

— Я могла б розгорнути парасолю, — сказала Кетрін. — Ми б тоді скористалися нею як вітрилом. 

— А ти б могла стернувати? 

— Думаю, що так. 

— Тоді візьми це весло, тримай його під пахвою близько до борту і керуй як стерном, а я триматиму парасолю.  

Я зайшов на корму й показав їй, як тримати весло. Тоді взяв величезну парасолю, що її нам дав швейцар, сів обличчям до носу човна й розгорнув її. Парасоля ляснула й напнулася. Я вхопив її за краї й сів на держак, зачепивши його за лавку. Вітер потужно напнув парасолю, і я відчув, як човен понесло вперед, а я щосили намагався втримати краї парасолі. Нас добряче тягло вперед. Човен стрімко линув озером. 

— Ой, як гарно помчали, — сказала Кетрін. 

Я нічого не бачив, крім шпиць парасолі. Парасоля тріпотіла й напиналась, і я відчував, як нас несе вперед. Я вперся ногами в днище й відхилився на лавці, аж раптом парасоля не витримала напруги; я відчув, як мене ляснуло по лобі шпицею, спробував схопити верх парасолі, що згиналася від вітру, але вона не витримала й вивернулась назовні, і замість напнутого вітрила я тепер сидів на держаку вивернутої й роздертої парасолі. Я відчепив держак від лавки, поклав парасолю на ніс човна, а сам пішов до Кетрін по весло. Вона реготала. Взяла мене за руку, заливаючись сміхом. 

— Що з тобою?  

Я взяв у неї весло. 

— Ти був такий кумедний, коли це все тримав. 

— Можу уявити. 

— Не гнівайся, дорогенький. Але це було неймовірно кумедно. Ти ніби став ширший на двадцять футів, і з такою пристрастю стискав краї парасолі…  

Вона аж захлинулася від сміху. 

— Я буду гребти. 

— Перепочинь і випий щось. Ніч просто розкішна, і ми вже подолали велику відстань. 

— Я мушу поставити човна поперек хвиль. 

— Я дістану тобі щось випити. А тоді трошки відпочинь, дорогенький. 

Я підняв угору весла, і нас потихеньку несло далі. Кетрін відчинила валізку. Тоді подала мені пляшку бренді. Я відкоркував її складаним ножиком і відпив чималий ковток. Бренді розлився по тілу м’якою гарячою хвилею, і я відчув тепло й бадьорість.  

— Гарне бренді, — сказав я. 

Місяць знову сховався, але мені було видно берег. 

Попереду я помітив щось подібне на косу, що виступала далеко в озеро. 

— Ти не замерзла, Кет? 

— Усе чудово. Ноги трохи затерпли. 

— Вичерпай з дна воду і зможеш їх опустити вниз. 

Я знову гріб, прислухаючись до кочетів і шарудіння бляшаного черпака під сидінням на кормі. 

— Можеш подати мені черпак? — сказав я. — Я хочу пити. 

— Він страшенно брудний. 

— Нічого. Я його сполосну. 

Я почув, як Кетрін сама сполоснула черпак за бортом. Тоді подала його мені, наповнивши водою. Я відчував жагу після бренді, а вода була крижана, така холодна, що мені аж занили зуби. Я поглянув на берег. Ми наближалися до тієї довгої коси. У затоці попереду світили вогники. 

— Дякую, — сказав я, повертаючи бляшаний черпак. 

— Прошу дуже, — сказала Кетрін. — Води тут багато. 

— Не хочеш щось перекусити? 

— Ні. Але невдовзі зголоднію. Тоді і поїмо. 

— Гаразд. 

Те, що здавалося косою попереду, виявилося високим довгим мисом. Щоб оминути його, я вигріб трохи далі в озеро. Воно тут було вже значно вужчим. Знову визирнув місяць, і guardia di finanza могла б помітити чорну цятку нашого човна, якби стежила за озером. 

— Як ти себе почуваєш, Кет? — запитав я. 

— Я в порядку. Де ми тепер? 

— Мені здається, що залишилось не більше восьми миль. 

— Це ще ж так довго гребти, бідолашко ти моя. Ти ще живий? 

— Так. Усе гаразд. Натер долоні, це й усе. 

Ми далі просувалися озером. Між горами на правому березі було видно улоговину й пологе узбережжя, де, на мою думку, мало лежати Каннобіо. Я тримався далі від берега, бо саме там найбільше загрожувала небезпека нарватися на варту. На другому березі вдалині височіла гора з вершиною у вигляді купола. Я втомився. Гребти залишалося не так уже й багато, але коли бракує сил, то й така відстань здається величезною. Я знав, що мушу проминути цю гору, а тоді ще подолати принаймні п’ять миль, поки ми опинимося у швейцарських водах. Місяць уже опустився до виднокраю, та перше ніж він остаточно зайшов, небо знову захмарилось, і стало дуже темно. Я й далі тримався подалі від берега, трохи веслував і трохи відпочивав, виставляючи весла лопатями проти вітру. 

— Дай мені трошки погребти, — сказала Кетрін. 

— Не думаю, що тобі можна. 

— Дурниці. Це навіть корисно мені. А то я зовсім тут закоцюбну. 

— Може, не варто, Кет. 

— Дурниці. Вагітній жінці навіть корисно веслувати в помірному темпі. 

— Гаразд, але тоді веслуй помірковано. Я піду на корму, а ти тоді сядеш на моє місце. Тримайся за обидва планшири на бортах, коли йтимеш. 

Я сів на кормі, піднявши комір пальта, й дивився, як гребе Кетрін. Вона дуже вправно це робила, хоч весла були задовгі, тож їй доводилося нелегко. Я відчинив валізку, з’їв пару бутербродів і запив їх бренді. Мені враз полегшало, і я зробив ще один ковток. 

— Скажи, коли втомишся, — сказав я. 

А тоді трохи згодом:  

— Дивись, щоб весло не вдарило тебе в животик. 

— Якби і вдарило, — сказала Кетрін поміж гребками, — життя стало б значно простіше. 

Я ще ковтнув бренді. 

— Як веслується? 

— Добре. 

— Скажи, коли втомишся. 

— Добре. 

Я ще ковтнув бренді, а тоді вхопився за планшири човна і рушив допереду.