Того вечора в офіцерській їдальні я сидів біля священника, і він раптом засмутився і навіть образився, що я так і не відвідав Абруццо. Він писав про мій приїзд батькові, і вони готувалися до зустрічі. Я й сам був засмучений і не міг зрозуміти, чому все ж таки не поїхав туди. Бо я ж хотів це зробити, і намагався тепер пояснити, як так сталося через ряд причин, і врешті-решт він зрозумів, що я дійсно хотів приїхати, і між нами все майже владналося. Я випив багато вина, а тоді ще пив каву з лікером «Стреґа» і пояснював напідпитку, що ми не завжди робимо те, що хотіли зробити; ніколи цього не робимо. 

Ми розмовляли вдвох, а інші про щось сперечалися. Я хотів поїхати в Абруццо. Але так і не побував у тому містечку, де замерзлі дороги стають твердими, як залізо, де повітря холодне й сухе, а сніг також сухий і сипкий, із заячими слідами, де селяни при зустрічі скидають шапки і називають вас «паном-господарем», де можна так гарно полювати. Я там не побував, а був я в закурених нічних кафе, де кімнати починали кружляти, і щоб зупинити їх, треба було дивитися на стіни, проводив п’яні ночі в ліжках, коли здавалося, що це вже все, що може бути, відчував химерне збудження, прокидаючись і не знаючи, хто лежить біля тебе, і світ у темряві здавався нереальним, і це так збуджувало, що ти волів би знову нічого не знати і нічим не перейматися вночі, знаючи, що це й усе, усе, усе й не треба взагалі турбуватися. Аж раптом переймаєшся турботою і засинаєш і прокидаєшся інколи зранку коли вже зникло те що було а все стає чітким і ясним і виразним і часом сперечаєшся про ціну. Іноді все приємно і гарно і тепло а тоді сніданок і обід. А іноді нічого приємного і радий опинитися на вулиці але завжди починається новий день а тоді нова ніч. Я намагався розповісти все про ніч і про різницю між ніччю і днем і про те що вночі значно краще хіба що день був дуже ясний і холодний але я не міг цього пояснити; ні тоді ні зараз. Але якщо з вами таке траплялося ви зрозумієте. З ним цього не траплялося але він розумів що я справді хотів поїхати в Абруццо але не поїхав та ми й далі залишалися друзями, і смаки в нас були досить подібні, але була між нами й різниця. Він завжди знав те, чого не знав я, і що, навіть пізнавши, я завжди міг забути. Але тоді я цього не знав, хоча дізнався про це пізніше. А ми всі тим часом сиділи в їдальні, вечеря скінчилася, хоч суперечки тривали й далі. Ми перестали розмовляти, і капітан заволав: — Священник сумує. Священнику сумно без дівчат. 

— Я не сумую, — сказав священник. 

— Священник сумує. Священник хоче, щоб австріяки перемогли, — не вгавав капітан. Усі прислухалися. Священник похитав головою. 

— Ні, — сказав він. 

— Священник хоче, щоб ми не починали наступ. Хіба не так? 

— Ні. Якщо йде війна, ми повинні наступати. 

— Повинні. І будемо! 

Священник кивнув. 

— Облиш його, — сказав майор. — Нормальна він людина. 

— Усе одно він тут нічим не зарадить, — сказав капітан. Ми всі підвелися й вийшли з-за столу. 

Уранці мене розбудила батарея в сусідньому саду, я побачив у вікні сонце і встав з ліжка. Підійшов до вікна і визирнув з нього. Посипані гравієм доріжки були вологі, а на траві виблискувала роса. Батарея ще двічі гахнула, струшуючи повітря, від чого бряжчали шибки й лопотіли поли моєї піжами. Я не бачив гармат, але снаряди явно летіли просто над нами. Приємного в цьому було мало, але добре хоч те, що гармати були не важкі. Дивлячись на сад, я почув гуркіт вантажівки, що виїжджала на дорогу. Я вбрався, зійшов донизу, випив трохи кави й рушив до гаража. 

Під довгим навісом там вишикувалися в ряд десять машин. Це були важкі тупоносі санітарні карети, пофарбовані в сірий колір і схожі на фургони для меблів. Біля однієї такої машини на дворі поралися механіки. Ще три карети були в горах, біля польових лазаретів. 

— Цю батарею колись обстрілюють? — запитав я в одного з механіків. 

— Ні, Signor Tenente. Вона захищена пагорбом. 

— І як ваші справи? 

— Непогано. Ця машина зламалася, але інші на ходу. — Він припинив роботу й усміхнувся. — Були у відпустці? 

— Так. 

Він витер руки об светр і вишкірився.  

— Добре провели час?  

Усі теж почали шкірити зуби. 

— Незле, — сказав я. — А що сталося з машиною? 

— Непотріб. Як не одне, то інше. 

— А що тепер? 

— Треба нові кільця. 

Я залишив їх біля машини, мотор якої був відкритий, а деталі розкидані на лавці, від чого вона мала спустошений і занедбаний вигляд. Зайшов під навіс і оглянув решту машин. Вони були доволі чисті, деякі щойно помиті, а деякі ще припорошені. Я пильно придивився до шин, шукаючи, чи немає там порізів або подряпин від каміння. Усе, здається, було в доброму стані. Не мало великого значення, пильнував я за цим усім чи ні. Я припускав, що стан машин, стабільність постачання, надійна евакуація хворих і поранених з польових лазаретів у горах до тимчасових медпунктів, а тоді розподіл їх по госпіталях, зазначених у їхніх документах, залежить великою мірою від мене. Але виглядало, що моя присутність була тут зовсім не обов’язковою. 

— Труднощі з доставкою запчастин виникали? — запитав я в сержанта-механіка. 

— Ні, Signor Tenente. 

— А де тепер заправка? 

— Там, де й була. 

— Добре, — сказав я, пішов назад до будинку і випив ще одну чашку кави в офіцерській їдальні. Кава була блідо-сіра й підсолоджена згущеним молоком. За вікном був чудовий весняний ранок. Я вже починав відчувати сухість у носі — надійна ознака того, що день буде спекотний. Я проінспектував гірські пости й повернувся в місто вже ближче до вечора. 

Поки мене не було, справи, здається, покращилися. Я чув, що невдовзі знову розпочнеться наступ. Дивізія, за яку ми відповідали, мала атакувати у верхів’ї річки, і майор сказав, що під час наступу я забезпечуватиму діяльність постів. Річку мали форсувати понад вузькою ущелиною, а тоді планувалося, що війська розсіються по схилу гори. Пости для машин треба було розташувати якомога ближче до річки, надійно їх замаскувавши. 

Звісно, що визначати ці місця мала піхота, але вважалося, що план розробляємо ми. Такі речі допомагали створити ілюзію участі у воєнних діях. 

Я був дуже брудний і вкритий порохом, тому піднявся до своєї кімнати, щоб помитися. Рінальді сидів на ліжку, тримаючи в руках англійську граматику Г’юґо. Був одягнений, мав на ногах чорні чоботи, а його волосся виблискувало. 

— Чудово, — сказав він, побачивши мене. — Підеш зі мною на зустріч з міс Барклі. 

— Ні. 

— Так. Прошу піти зі мною і допомогти мені справити на неї гарне враження. 

— Гаразд. Зачекай тільки, поки я приведу себе в порядок. 

— Помийся й ходи як є. 

Я помився, зачесав волосся, і ми вирушили. 

— Чекай-но, — сказав Рінальді. — Мабуть, нам варто випити. — Він відчинив свою скриньку й дістав з неї пляшку. 

— Тільки не «Стреґу», — сказав я. 

— Ні. Це граппа. 

— Гаразд. 

Він налив дві склянки, і ми цокнулися, виставивши вказівні пальці. Граппа була міцнюща. 

— Ще по одній? 

— Можна, — сказав я. 

Ми ще випили граппи, а тоді Рінальді сховав пляшку, і ми спустилися сходами вниз. На вулиці було спекотно, але сонце вже починало сідати, і нам було приємно. Англійський госпіталь розташувався у великій віллі, збудованій ще перед війною німцями. Міс Барклі була в саду. З нею була ще одна медсестра. Ми побачили крізь дерева їхні білі уніформи й попрямували до них. Рінальді хвацько віддав честь. Я теж козирнув, але стриманіше. 

— Доброго дня, — сказала міс Барклі. — Здається, ви не італієць? 

— Та ні. 

Рінальді розмовляв з іншою медсестрою. Вони сміялися. 

—  Якось дивно — служити в італійській армії.