Санітари віддали честь і подякували.  

— Бувайте, — сказав я їм. — І дуже вам дякую. — Вони знову віддали честь і пішли. 

— Ці папери, — сказав я медсестрі. — Моя історія хвороби з описом поранення й лікування. 

Жінка взяла папери й розглянула крізь окуляри. Там були три складені аркуші.  

— Я не знаю, що з цим робити, — сказала вона. — Я не читаю по-італійськи. І нічого не можу робити без розпоряджень лікаря, — вона почала плакати й запхала папери в кишеню фартуха. — Ви американець? — запитала вона крізь сльози. 

— Так. Покладіть, будь ласка, папери на столик біля ліжка. 

У кімнаті було тьмяно і прохолодно. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але мені не було видно, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав симпатичне обличчя і здавався дуже добрим. 

— Ви можете йти, — сказав я йому. — Ви теж, — сказав я сестрі. — Як вас звати? 

— Місіс Вокер. 

— Можете йти, місіс Вокер. Я спробую заснути. 

Я залишився в кімнаті сам. Тут було прохолодно і не пахло лікарнею. Матрац був твердий і зручний, і я лежав, не рухаючись, майже не дихаючи, втішено відчуваючи, як потроху вщухає біль. За якийсь час мені захотілось попити води, я намацав біля ліжка дзвінок на шнурочку, подзвонив, але ніхто так і не прийшов. Тоді я заснув. Прокинувшись, я роззирнувся. Крізь віконниці пробивалося сонячне світло. Я бачив величеньку шафу, голі стіни і два стільці. Мої ноги в брудних бинтах були простягнуті на ліжку. Я намагався не рухати ними. Мене мучила спрага, тож я простяг руку до дзвінка й натиснув кнопку. Почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив іншу медсестру. Була молода і вродлива. 

— Доброго ранку, — сказав я. 

— Доброго ранку, — привіталася вона й підійшла до ліжка. — Нам так і не вдалося викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть пацієнта. А що з вами сталося? 

— Мене поранило. Коліна, ступні, і голову теж зачепило. 

— Як ваше прізвище? 

— Генрі. Фредерік Генрі. 

— Зараз я вмию вас. Але не можна перебинтовувати, поки не приїде лікар. 

— Чи є тут міс Барклі? 

— Ні. Такої тут немає. 

— А хто була та жінка, що розплакалась, коли мене привезли? 

Сестра засміялася.  

— Це місіс Вокер. Вона чергувала вночі й задрімала. Не думала, що когось привезуть. 

Так розмовляючи, вона мене роздягла, і коли на мені вже нічого не було, крім бинтів, почала обмивати, легенько і вправно. Це було дуже приємно. Голова моя теж була забинтована, але вона помила й там скраєчку. 

— Де вас поранило? 

— На Ізонцо, північніше Плави. 

— А де це? 

— На північ від Ґоріції. 

Я бачив, що всі ці назви для неї незнайомі. 

— Вам дуже болить? 

— Ні. Вже не дуже. 

Вона вклала мені до рота термометр. 

— Італійці ставлять під пахву, — сказав я. 

— Не розмовляйте. 

Коли вона витягла термометр, подивилася й одразу його струснула. 

— Яка температура? 

— Ви не повинні цього знати. 

— Але скажіть. 

— Майже нормальна. 

— У мене ніколи не буває жару. Хоча в ногах повно старого заліза. 

— Тобто? 

— Там повно осколків міни, старих гвинтів, пружин від матраца й іншого барахла. 

Вона похитала головою й усміхнулася. 

— Якби у ваших ногах були якісь сторонні предмети, почалося б запалення й підскочила б температура. 

— Ну, добре, — сказав я. — Побачимо, що з них витягнуть. 

Вона вийшла з кімнати й повернулася з тією літньою сестрою, що чергувала вночі. Разом вони перестелили постіль, залишаючи мене на ліжку. Це була нова і дуже приємна для мене процедура. 

— Хто цим усім завідує? 

— Міс Ван Кемпен. 

— І скільки тут медсестер? 

— Лише ми дві. 

— І більше не буде? 

— Ще мають приїхати. 

— І коли? 

— Не знаю. Ви щось занадто цікаві, як на хворого хлопця. 

— Я не хворий, — сказав я. — Я поранений. 

Вони закінчили перестеляти постіль, і тепер я лежав на чистому гладенькому простирадлі, накритий зверху ще одним. Місіс Вокер пішла і принесла піжамну куртку. Вони вбрали її на мене, і я відчув себе охайним і гарно вдягненим. 

— Ви неймовірно люб’язні зі мною, — сказав я. Сестра, яку звали міс Ґейдж, захихотіла. — Чи міг би я попити водички? — запитав я. 

— Звичайно. А потім поснідаєте. 

— Я не хочу снідати. А чи не могли б ви, будь ласка, відчинити віконниці? 

У кімнаті було тьмяно, а коли відчинили віконниці, її залило яскравим сонячним світлом, і я міг бачити балкон, а за ним черепичні дахи й димарі будинків. А понад дахами я бачив білі хмарини і неймовірно синє небо. 

— Не знаєте, коли приїдуть інші сестри? 

— А що таке? Хіба ми погано вами опікуємось? 

— Ви дуже люб’язні. 

— Хочете скористатися судном? 

— Спробую. 

Вони допомогли мені, підняли, але нічого не вийшло. Пізніше я лежав собі й дивився крізь відчинені двері на балкон. 

— А коли прийде лікар? 

— Коли повернеться. Ми вже дзвонили на озеро Комо, щоб викликати його. 

— А що, інших лікарів немає? 

— Він наш госпітальний лікар. 

Міс Ґейдж принесла глечик з водою і склянку. Я випив три склянки, а тоді вони мене залишили, я трохи дивився у вікно, а потім заснув. Пізніше трохи пообідав, а пополудні до мене прийшла завідувачка, міс Ван Кемпен. Я не сподобався їй, а вона мені. Була невисока на зріст, занадто прискіплива й зарозуміла. Ставила багато питань, явно вважаючи мою службу в італійців ганебною. 

— Чи можете ви давати мені до їжі вино? 

— Тільки за лікарським приписом. 

— То я не можу пити, поки він не прийшов? 

— Це виключено. 

— Гадаєте, що він колись з’явиться? 

— Ми йому дзвонили на озеро Комо. 

Вона вийшла, а тоді повернулася міс Ґейдж. 

— Чому ви так грубо повелися з міс Ван Кемпен? — запитала вона, вправно виконавши якусь процедуру. 

— Я цього не хотів. Але вона така пихата. 

— Вона сказала, що ви були зухвалий і грубий. 

— Неправда. Але що це за госпіталь без лікаря? 

— Він має приїхати. Йому вже дзвонили на озеро Комо. 

— А що він там робить? Купається? 

— Ні. У нього там клініка. 

— Чому тоді не візьмуть іншого лікаря? 

— Тихенько. Тихо. Будьте чемним хлопчиком, і він приїде. 

Я послав по швейцара, і коли він прийшов, попросив італійською, щоб купив мені у винарні пляшчину «Чінзано», флягу к’янті й вечірні газети. Він пішов і приніс загорнуті в газети пляшки, тоді розгорнув їх, відкоркував на моє прохання і поставив вино й вермут під ліжко. Мене залишили самого, тож я лежав собі в ліжку й переглядав газети, читаючи новини з фронту, списки загиблих офіцерів і отриманих ними нагород, а тоді дістав з-під ліжка пляшку «Чінзано», поставив собі на живіт, відчуваючи холодне скло, і попивав маленькими ковточками, після чого знову притискав дно пляшки до живота, від чого там залишалися круглі відбитки, і дивився, як темніє небо над міськими дахами. Кружляли ластівки, і я дивився на них і на дрімлюг, що літали понад дахами, і попивав «Чінзано». Міс Ґейдж принесла мені ег-ног у склянці. Коли вона зайшла, я сховав пляшку з вермутом за ліжко. 

— Міс Ван Кемпен додала сюди трохи хересу, — сказала вона. — Не треба їй грубіянити. Вона вже немолода, а завідувати госпіталем — це велика відповідальність. Місіс Вокер уже застара, і з неї мало користі. 

— Вона чудова жінка, — сказав я. — Подякуйте їй від мене. 

— Я зараз принесу вам вечерю. 

— Не кваптеся, — сказав я. — Я не голодний. 

Коли вона принесла тацю й поставила на столик біля ліжка, я їй подякував і з’їв трохи вечері. Надворі вже стало зовсім темно, і я бачив, як по небу снували промені прожекторів. Дивлячись на них, я й заснув. Я міцно спав, прокинувшись тільки одного разу, переляканий і спітнілий, після чого знову заснув, намагаючись не повертатися в той кошмарний сон. Знову прокинувся ще вдосвіта, слухав, як співають півні, і не міг більше спати, аж поки почало розвиднятися. Я відчував утому, і коли вже цілком розвиднілося, я знову заснув.