Я крокував встеленою гравієм мокрою доріжкою, дивлячись на віллу поміж деревами. Усі вікна були зачинені, але двері відкриті. Я зайшов і застав там майора, що сидів за столом у голій кімнаті, на стінах якої висіли карти і віддруковані аркуші паперу. 

— Вітаю, — сказав він. — Як там ви?  

Він постарів і немовби всох. 

— Добре, — сказав я. — Як тут усе? 

— Скінчилося, — сказав він. — Поставте свої речі й сідайте. 

Я поклав рюкзак і сумки на підлогу, а кашкета зверху на рюкзак. Приніс від стіни ще одного стільця й сів біля столу. 

— Погане було літо, — сказав майор. — Набралися вже сили? 

— Так. 

— А нагороди отримали? 

— Так, усе отримав. Дуже вам дякую. 

— Дайте подивитись. 

Я відгорнув накидку, щоб він міг побачити дві стрічки. 

— А коробочки з медалями вам не дали? 

— Ні. Тільки посвідки. 

— Медалі прийдуть пізніше. Це триває якийсь час. 

— Що я тепер мушу робити? 

— Машини всі поїхали. На півночі в Капоретто — шість. Бували в Капоретто? 

— Так, — сказав я. 

Мені пригадалося це маленьке біле містечко з дзвіницею в долині. Чистеньке містечко з гарним фонтанчиком на площі. 

— Там багато роботи. Чимало хворих. Бої скінчилися. 

— А решта де? 

— Дві в горах, а чотири ще й далі на Баїнзіцці. Тоді ще два санітарні загони в Карсо, при третій армії. 

— То що я маю робити? 

— Якщо хочете, можете поїхати й перебрати на себе ті чотири машини, що на Баїнзіцці. Джіно там уже довго сидить. Ви ж так і не побачили, що там було? 

— Ні. 

— Дуже погані справи. Ми втратили три машини. 

— Про це я чув. 

— Ну, так, вам написав Рінальді. 

— А де Рінальді? 

— Тут у госпіталі. Мав нелегкі літо й осінь. 

— Вірю вам. 

— Було паскудно, — сказав майор. — Ви уявити собі не можете, наскільки паскудно. Я часто думав, як вам пощастило з тим вашим пораненням. 

— Це правда. 

— Наступного року буде ще гірше, — сказав майор. — Може, вони ще й зараз підуть у наступ. Погрожують наступом, хоч я в це не вірю. Занадто пізно. Ви бачили річку? 

— Так. Вона вже розлилася. 

— Не вірю, що вони кинуться в атаку тепер, коли почалися дощі. Скоро вже випаде сніг. А як там ваші землячки? Тут ще, крім вас, якісь американці з’являться? 

— Готують десятимільйонне військо. 

— Маю надію, що й нам щось перепаде. Але їх усіх перехоплять французи. Нам тут нічого не дістанеться. Ну, добре. Переночуйте нині тут, а завтра їдьте маленьким авто і змініть там Джіно. Я вишлю з вами когось, хто знає дорогу. Джіно вам усе розкаже. Там ще трохи обстрілюють, але в цілому вже все скінчилося. Вам буде цікаво побувати на Баїнзіцці. 

— Буду радий побачити. І вас радий бачити знову, Signor Maggiore. 

Він усміхнувся.  

— Дуже приємно почути це від вас. Мене вже дуже втомила ця війна. Якби я звідси поїхав, то вже навряд чи повернувся б. 

— Настільки тут погано? 

— Так. Не просто погано, а жахливо. Ідіть помийтесь і пошукайте свого друга Рінальді. 

Я взяв багаж і поніс його нагору. Самого Рінальді не було в кімнаті, але там лежали його речі, тож я сів на ліжко, розмотав обмотки і скинув з правої ноги черевик. Ліг на ліжку горілиць. Я був змучений, а права нога боліла. Було якось дурнувато лежати на ліжку в одному черевику, тому я сів, розшнурував другий черевик, жбурнув його на підлогу і знову ліг. Вікно було зачинене, й у кімнаті була задуха, але я був занадто втомлений, щоб підніматися й відчиняти його. Усі мої речі були в кутку кімнати. Надворі сутеніло. Я лежав на ліжку, думав про Кетрін і чекав Рінальді. Я не збирався забагато думати про Кетрін, хіба що вночі перед сном. Але тепер я був змучений і не мав чим зайнятися, тож лежав собі й думав про неї. Я й далі про неї думав, коли в кімнату зайшов Рінальді. Він зовсім не змінився. Можливо, тільки трохи схуд. 

— Ну, що, малий, — сказав він. 

Я сів на ліжку. Він підійшов, сів поруч і обняв мене.  

— Любенький мій малий.  

Він ляснув мене по спині, а я взяв його за руки. 

— Любий малий, — сказав він. — Покажи-но мені коліно. 

— То ж треба скидати штани. 

— Ну, то скидай, малий. Ми ж друзі з тобою. Я хочу подивитися, що вони тобі зробили.  

Я встав, спустив бриджі і зняв пов’язку з коліна. Рінальді сів на підлогу й почав легенько згинати й розгинати мені ногу. Він провів пальцем по шраму, а тоді з’єднав великі пальці над колінною чашечкою і легенько погойдав ногу рештою пальців. 

— І більше не згинається? 

— Ні. 

— Це просто злочин, що тебе відправили назад. Твій суглоб ще добре не функціонує. 

— Було набагато гірше. Нога взагалі не розгиналася, була як дошка. 

Рінальді ще трохи її зігнув. Я дивився на його руки. То були гарні руки хірурга. Я глянув на його потилицю — лискуче волосся з рівненьким проділом. Він надто сильно зігнув мені ногу. 

— Ой! — сказав я. 

— Тобі потрібно пройти ще один курс механотерапії, — сказав Рінальді. 

— Але було ще гірше. 

— Я бачу, малий. Я на таких речах розуміюся краще за тебе. — Він підвівся з підлоги й сів на ліжко. — З самим коліном усе зробили добре. — Коліно його вже не цікавило. — Розказуй тепер про все інше. 

— Нема про що розказувати. Я мав спокійне життя. 

— Ти вже говориш так, немовби одружився, — сказав він. — Та що таке з тобою? 

— Нічого, — сказав я. — А що з тобою? 

— Війна мене добиває, — сказав Рінальді. — Я через неї впав у депресію. — Він склав руки на коліні. 

— Аж так, — сказав я. 

— А в чому річ? Невже я не можу мати людських емоцій? 

— Ні. Я бачу, тут тобі було весело. Розкажи мені. 

— Ціле літо й осінь роблю операції. Працюю безперервно. Один за всіх. Усе найскладніше залишають мені. Бог свідок, малий, що я стаю чудовим хірургом. 

— Це вже звучить краще. 

— Я просто не думаю. Справді, Бог мені свідок, я зовсім не думаю, а тільки оперую. 

— Ну, й добре. 

— Але тепер, малий, це все скінчилося. Я вже не оперую, і почуваю себе препаскудно. Ця війна жахлива, малий. Повір мені, це правда. Ну, а тепер розвесели мене. Ти привіз платівки? 

— Так. 

Вони були загорнуті в папір і лежали в картонній коробці в рюкзаку. Я був такий втомлений, що просто не мав сил їх витягнути звідти. 

— А ти себе добре почуваєш, малий? 

— Як у пеклі. 

— Жахлива ця війна, — сказав Рінальді. — Вставай-но. Зараз нап’ємося й піднімемо собі настрій. А тоді підемо й кинемо по паличці. І буде нам добре. 

— Я мав жовтяницю, — сказав я. — І не можу напиватися. 

— Ой, малий, яким ти повернувся до мене. Таким серйозним і з хворою печінкою. Кажу тобі, ця війна препаскудна. Чого ми взагалі в неї вляпалися. 

— Ми трохи вип’ємо. Напиватися не хочу, але трохи вип’ємо. 

Рінальді пішов до вмивальника з другого кінця кімнати й повернувся з двома склянками і пляшкою коньяку. 

— Австрійський коньячок, — сказав він. — Сім зірочок. Це все, що змогли захопити на Сан Ґабріеле. 

— А ти там був? 

— Ні. Я ніде не був. Весь час сидів тут і оперував. Дивись, малий, це та твоя стара склянка, з якою ти чистив зуби. Я її не викидав, бо вона нагадувала мені про тебе. 

— Нагадувала тобі чистити зуби. 

— Ні. Я ж маю свою. Я її зберігав, щоб нагадувала, як ти вранці намагався відчистити зуби від «Вілла-Росси», лаявся, ковтав аспірин і проклинав шльондр. Щоразу, коли я бачив цю склянку, я згадував, як ти силкувався відчистити свою совість зубною щіткою.  

Він підійшов до ліжка.  

— Поцілуй мене разочок і скажи, що ти зовсім не такий серйозний. 

— Я не збираюся тебе цілувати. Ти мавпа. 

— Я знаю, ти чемнесенький англосаксонський хлопчик. Знаю. Хлопчик з муками сумління, знаю. Нічого, почекаю, поки наш англосаксончик почне відчищатися зубною щіточкою від блудниць.