— Це твоя права нога, — сказала вона, а тоді поклала знімок у конверт. — А це ліва. 

— Сховай їх, — сказав я. — І ходи до ліжка. 

— Не можу, — сказала вона. — Я тільки принесла їх на секундочку, щоб показати тобі. 

Вона пішла, а я й далі лежав. Було гаряче, і мені вже остогидло лежати в ліжку. Я послав швейцара по газети, всі, які будуть. 

Перш ніж він повернувся, до палати зайшли троє лікарів. Я вже зауважив, що всі бездарні лікарі мають тенденцію ходити гуртом і консультуватися одне з одним. Лікар, що не годен вирізати вам належним чином апендицит, порекомендує вам лікаря, який не здатний видалити як слід мигдалики. Оці троє й були такими лікарями. 

— А ось і наш молодий чоловік, — сказав госпітальний лікар з делікатними руками. 

— Як ся маєте? — сказав високий і худющий лікар-бородань. Третій лікар, що тримав у руках червоні конверти з рентгенівськими знімками, нічого не сказав. 

— Знімемо пов’язки? — запитав лікар-бородань. 

— Звичайно. Сестричко, прошу зняти пов’язки, — сказав міс Ґейдж госпітальний лікар. 

Міс Ґейдж розбинтувала мене. Я подивився на свої ноги. У польовому госпіталі вони нагадували не надто свіжий фарш для гамбургера. Тепер вони вкрилися струпом, коліно набрякло й побіліло, литка розм’якла, але принаймні вже не було гною. 

— Дуже чисто, — сказав госпітальний лікар. — Чисто й гарно. 

— Гм, — сказав лікар-бородань. 

Третій лікар зазирнув через плече госпітального лікаря. 

— Прошу порухати коліном, — сказав лікар-бородань. 

— Я не можу. 

— Перевіримо суглоби? — запитав лікар-бородань. Він мав на рукаві, крім трьох зірочок, ще й смужку. А отже, був у ранзі капітана. 

— Звичайно, — сказав госпітальний лікар. Двоє з них взяли мене обережно за праву ногу й зігнули її. 

— Боляче, — сказав я. 

— Так. Так. Ще трохи, колего. 

— Та годі вже. Більше не згинається, — сказав я. 

— Рухливість обмежена, — сказав капітан. Він випростався. — Прошу ще раз показати мені знімки, колего.  

Третій лікар подав йому один знімок.  

— Ні. Ліву ногу, будь ласка. 

— Це ліва нога, колего. 

— Маєте рацію. Я подивився під іншим кутом.  

Він повернув знімок. Тоді якийсь час розглядав другий знімок.  

— Бачите, колего? — він показав на один зі сторонніх предметів, сферичні обриси якого було чітко видно на світлі. Вони всі пильно придивилися до знімка. 

— Можу сказати тільки одне, — сказав бородатий капітан. — Це все питання часу. Три місяці, можливо, й пів року. 

— Адже має накопичитися синовіальна рідина. 

— Безумовно. Це все питання часу. Бо я не ризикну оперувати таке коліно, перш ніж утвориться оболонка довкола осколка. 

— Погоджуюся з вами, колего. 

— Півроку для чого? — запитав я. 

— Для того, щоб довкола осколка утворилася оболонка, після чого можна буде безпечно оперувати коліно. 

— Я не вірю, — сказав я. 

— Ви хочете зберегти коліно, молодий чоловіче? 

— Ні, — сказав я. 

— Що? 

— Нехай мені відріжуть ногу, — сказав я. — І причеплять до неї гак. 

— Як це? Який гак? 

— Це він жартує, — сказав госпітальний лікар. Він делікатно поплескав мене по плечу. — Він хоче зберегти своє коліно. Це дуже відважний молодий чоловік. За доблесть його представлено до срібної медалі. 

— Вітаю, — сказав капітан. Він потис мені руку. — Можу тільки сказати, що для вашої ж безпеки вам варто зачекати принаймні з пів року, перш ніж оперувати таке коліно. Можете, звичайно, й не поділяти моєї думки. 

— Дуже вам дякую, — сказав я. — Я високо ціную вашу думку. 

Капітан подивився на годинник. 

— Ми мусимо йти, — сказав він. — Усього вам найкращого. 

— І вам сердечно дякую й бажаю всього найкращого, — сказав я. Тоді потиснув руку третьому лікареві. — Capitano Varini… Tenente Enri, — і вони всі втрьох вийшли з палати. 

— Міс Ґейдж, — покликав я. Вона зайшла. — Попросіть, будь ласка, зайти на хвилинку нашого лікаря. 

Він зайшов, тримаючи в руках кашкет, і зупинився біля ліжка.  

— Ви хотіли мене бачити? 

— Так. Я не можу чекати пів року до операції. Заради Бога, лікарю, чи ви колись лежали пів року в ліжку? 

— Вам не доведеться весь час лежати. Спочатку треба буде вигріти рани під сонцем. Потім ви зможете ходити на милицях. 

— Отак пів року, і аж тоді операція? 

— Це найбезпечніший варіант. Довкола сторонніх предметів має утворитися оболонка, і ще має накопичитися синовіальна рідина. Після цього буде безпечно розрізати коліно. 

— І ви справді вважаєте, що мені потрібно так довго чекати? 

— Так найбезпечніше. 

— А хто той капітан? 

— Це дуже добрий міланський хірург. 

— Але він капітан, правда? 

— Так, але він дуже добрий хірург. 

— Я не хочу, щоб у моїй нозі копирсався якийсь капітан. Якби він був добрим хірургом, то вже отримав би чин майора. Я знаю ціну капітанам, лікарю. 

— Він чудовий хірург, і його слова для мене важливіші за думку будь-яких інших відомих мені хірургів. 

— А міг би мене оглянути інший хірург? 

— Звичайно, якщо бажаєте. Але я б на вашому місці прислухався до думки лікаря Варелли. 

— То чи могли б ви запросити до мене іншого хірурга? 

— Попрошу, щоб прийшов Валентіні. 

— А хто це? 

— Хірург з Ospedale Maggiore. 

— Добре. Дуже вдячний вам. Зрозумійте, лікарю, що я не можу пів року стирчати в ліжку. 

— Ви б не були в ліжку. Спочатку приймали б сонячні ванни. Тоді почали б робити легенькі вправи. А коли утворилася б оболонка, ми б вас прооперували. 

Лікар обмацав своїми делікатними пальцями кашкет, що його тримав у руці, й усміхнувся.  

— Ви так поспішаєте вернутися на фронт? 

— Чому б і ні? 

— Прекрасно, — сказав він. — Ви дуже шляхетний молодий чоловік, — він нахилився й дуже делікатно поцілував мене в чоло. — Я пошлю по Валентіні. Не тривожтесь і бережіть нерви. Будьте чемним хлопчиком. 

— Хочете випити? — запитав я. 

— Ні, дякую. Я не вживаю алкоголь. 

— Один разочок.  

Я подзвонив швейцару, щоб той приніс склянки. 

— Ні. Дякую вам. Мене там чекають. 

— Бувайте, — сказав я. 

— До побачення. 

Через дві години в палату зайшов лікар Валентіні. Він дуже квапився, а кінчики його вусів стирчали вгору. Він був у чині майора, мав засмагле обличчя й безперестанку сміявся. 

— І як це ви вскочили в таку паскудну халепу? — запитав він. — Дайте-но мені поглянути на знімки. Так. Так. Ось воно що. Я бачу, ви здорові, як бугай. А що то за красуня? Ваша дівчина? Я так і подумав. Паскудна ця війна, га? Тут боляче? Гарний ви хлопець. Будете в мене, як нова копійка. А тут болить? Ясно, що болить. Люблять ці лікарі вас мучити. І як вони вас лікували досі? Ця дівчина не розмовляє італійською? Мусить навчитися. Симпатичне дівчисько. Я можу її навчити. Сам ляжу в цей госпіталь. Ні, краще я прийматиму в неї пологи, безкоштовно. Вона це розуміє? Вона вам народить гарного хлопчика. Такого ж гарненького й білявого, як і вона сама. Добре. Все гаразд. Яка симпатична дівчина. Ану, запитайте, чи вона погодиться повечеряти зі мною. Та ні, я не заберу її від вас. Дякую. Дуже вам дякую, міс. Це все. 

— Все, що я хотів знати, — він поплескав мене по плечу. — Пов’язка не потрібна. 

— Вип’єте чарочку, лікар Валентіні? 

— Чарочку? Звичайно. Хоч десять чарочок. А де вони? 

— У шафі. Міс Барклі дістане пляшку. 

— За вас. За ваше здоров’я, міс. Але ж вона симпатична. Я принесу вам кращого коньячку, ніж цей.  

Він витер собі вуса. 

— А коли можна буде оперувати, як ви гадаєте? 

— Завтра зранку. Не раніше. Шлунок має бути порожній. Мусите себе прочистити. Я залишу інструкції тій старій пані внизу. До зустрічі. Побачимося завтра. Я принесу вам кращий коньячок. А вам тут зовсім непогано. До побачення. До завтра. Добре виспіться. Я прийду зранку.  

Він помахав мені з порога, його вуса відстовбурчилися, а на смаглявому обличчі сяяла посмішка. На рукаві в нього була зірочка в чотирикутнику, адже він був майором.