— Я знаю, що доброго тут мало, але треба воювати до кінця. 

— Кінця не буде. Війна не має кінця. 

— Ні, має. 

Пассіні похитав головою. 

— Війну не виграють перемогою. Що буде, як ми захопимо Сан Ґабріеле? А тоді ще й візьмемо Карсо, Монфальконе і Трієст? І що тоді? Ви бачили сьогодні всі ті гори вдалині? Гадаєте, що й їх ми зможемо захопити? Хіба що самі австріяки складуть зброю. Хтось мусить це зробити. Чому б не перестати воювати нам? Якщо вони і прийдуть до Італії, то скоро втомляться й заберуться геть. Вони мають свою країну. Але ж ні, обов’язково треба воювати. 

— Ви справжній оратор. 

— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селюки. Ми механіки. Хоч навіть селяни не такі дурні, щоб вірити у війну. Усі її ненавидять. 

— Країною правлять ідіоти, які нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Ось чому ми зараз воюємо. 

— Вони ще й наживаються на цій війні. 

— Але не всі, — сказав Пассіні. — Більшість із них занадто тупі. Затіяли це все просто так. З власної дурості. 

— Тримаймо язики за зубами, — сказав Манера. — Занадто розпатякалися, навіть як на Tenente. 

— Йому це подобається, — сказав Пассіні. — Ми ще навернемо його на нашу віру. 

— Але зараз нам краще помовчати, — сказав Манера. 

— То нам дадуть щось їсти, Tenente? — спитав Ґавуцці. 

— Піду дізнаюся, — сказав я. 

Ґордіні встав і вийшов разом зі мною. 

— Щось треба зробити, Tenente? Чим я можу допомогти? — З них чотирьох він був найтихіший. 

— Ходімо зі мною, якщо хочете, — сказав я, — а там буде видно. 

Надворі було темно, а понад горами снували довгі промені прожекторів. Тут на фронті використовували великі прожектори, встановлені на вантажівках, і нерідко, проїжджаючи вночі біля позицій, можна було побачити край дороги таку вантажівку, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу. Ми проминули цегельню й зупинилися біля головного лазарету. Знадвору вхід захищав невеличкий навіс з зеленого гілля, і нічний вітерець шурхотів у темряві висохлим під сонцем листям. Усередині світилося. Майор розмовляв по телефону, сидячи на ящику. Один з лікарів, капітан, сказав, що наступ відклали на годину. Він запропонував мені склянку коньяку. Я оглянув дощані столи, інструменти, що виблискували від світла, тази й закупорені корками бутлі. Ґордіні стояв у мене за спиною. Майор підвівся від телефону. 

— Зараз починається, — повідомив він. — Вирішили таки не відкладати. 

Я визирнув назовні і бачив у пітьмі, як понад горами позаду нас снували промені австрійських прожекторів. Якийсь час ще панувала тиша, а тоді з усіх гармат позаду відкрили вогонь. 

— Савойя, — сказав майор. 

— А що чути з їжею, майоре? — запитав я. 

Він мене не почув. Я повторив запитання. 

— Ще не привезли. 

Почувся свист, і у дворі цегельні вибухнув великий снаряд. Тоді ще один, і крізь гуркіт від вибуху було чутно, як розлітаються навсібіч уламки цегли і грудки землі. 

— А що у вас є з харчів? 

— Є трохи спагеті, pasta asciuta, — сказав майор. 

— Давайте, що маєте. 

Майор сказав щось ординарцеві, той зник десь у закутку, а тоді повернувся з металевою мискою, в якій були холодні варені спагеті. Я передав її Ґордіні. 

— А маєте трохи сиру? 

Майор неохоче буркнув щось ординарцеві, і той знову зник у глибині, повернувшись із чверткою кружала білого сиру. 

— Дуже вам дякую, — сказав я. 

— Я б радив вам перечекати тут. 

Надворі біля входу щось поклали на землю. Один з двох чоловіків, які це принесли, зазирнув усередину. 

— Заносьте його сюди, — розпорядився майор. — Що з вами таке? Хочете, щоб ми самі по нього вийшли? 

Двоє санітарів підхопили пораненого під руки й за ноги і занесли в лазарет. 

— Розріжте мундир, — звелів майор. 

Він тримав пінцет з куском марлі. Обидва капітани скинули шинелі.  

— Можете йти, — сказав майор двом санітарам. 

— Ходімо теж, — звернувся я до Ґордіні. 

— Я б радив вам перечекати, поки скінчиться обстріл, — зронив через плече майор. 

— Люди голодні, — сказав я. 

— Тоді, як знаєте. 

Ми вийшли на двір цегельні й побігли. Біля самого берега річки вибухнув снаряд. Другого ми й не чули, аж поки нас ударило вибуховою хвилею. Ми розпласталися на землі, і після спалаху, гуркоту і смороду почули свист осколків і грюкіт обваленої цегли. Ґордіні схопився на ноги й побіг до бліндажа. Я кинувся за ним, тримаючи в руках присипаний цегляним пилом сир. У бліндажі троє водіїв сиділи попід стіною і курили. 

— Тримайте, патріоти, — сказав я. 

— Як там машини? — поцікавився Манера. 

— В порядку. 

— Налякалися, Tenente? 

— Ще й як, чорти б його побрали, — сказав я. 

Я дістав ножа, розкрив його, витер лезо і зрізав із сиру верхній брудний шар. Ґавуцці подав мені миску зі спагеті. 

— Ви перший, Tenente. 

— Ні, — заперечив я. — Поставте на землю. Будемо їсти разом. 

— У нас нема виделок. 

— Ну, й чорт з ними, — сказав я англійською. 

Я покраяв сир на шматочки й поклав їх на спагеті. 

— Сідайте ближче, — сказав я.  

Вони присунулися й чекали. Я схопив спагеті пальцями й почав піднімати вгору. Вони злиплися у грудку. 

— Вище тягніть, Tenente. 

Я підняв руку ще вище, і спагеті почали відліплюватися. Я засмоктав їх ротом, відкушуючи кінці, почав жувати, тоді взяв шматочок сиру, прожував і запив вином. Вино мало металевий присмак іржі. Я віддав флягу Пассіні. 

— Гидота, — сказав він. — Задовго було у флязі. Вона лежала в машині. 

Усі їли, нахилившись підборіддями над мискою, закидаючи голови й засмоктуючи кінці спагеті. Я знову напхав їх повен рот, відкусив шматок сиру і запив усе вином. Надворі щось гупнуло так, що аж здригнулася земля. 

— Чотиристадвадцятка або міномет, minnerwerfer, — сказав Ґавуцці. 

— У горах немає чотиристадвадцяток, — сказав я. 

— Там є великі шкодівські гармати. Я бачив вирви. 

— То тристап’ятиміліметрові. 

Ми далі собі їли. Щось бухикнуло й зачмихало, мов паровоз, що починає їхати, а тоді земля знову струснулася від вибуху. 

— Щось наш бліндаж не дуже глибокий, — сказав Пассіні. 

— То був таки великий міномет. 

— Так точно. 

Я надкусив шмат сиру і ковтнув вина. Крізь гуркіт обстрілу я знову почув бухикання, тоді оте «чух-чух-чух-чух», аж раптом так спалахнуло, немовби розчахнулася льотка доменної печі і з неї шугонуло з ревом полум’я, спочатку біле, а тоді червоне і стрімке, мов вихор. Я спробував дихнути, але не зміг і відчув, що вислизаю з власного тіла — все далі, далі й далі, підхоплений цим вихором. Це сталося стрімко, і я збагнув, що помер, і що помилково думати, ніби вмираєш і все. Я так собі линув, але тоді відчув, що мене втягує назад. Я знову вдихнув і повернувся. Земля була розрита, а перед моєю головою стирчала розколота дерев’яна балка. Моя голова тіпалася, і я почув чийсь крик. Здається, хтось верещав. Я спробував поворушитися, але не зміг. Чув за рікою і вздовж неї стрілянину з кулеметів і рушниць. Тоді щось гучно шубовснуло, і я побачив, як злетіли й вибухли в повітрі освітлювальні снаряди, випромінюючи біле сяйво, бачив, як шугають у небо ракети, чув вибухи бомб, і все це однієї миті, аж тут зовсім близько біля мене пролунав стогін: — Mama Mia! Oh, mama Mia! — Я почав вигинатися, поки не вивільнив ноги, тоді перевернувся й помацав його. То був Пассіні, і коли я до нього доторкнувся, він закричав. Він лежав ногами до мене, і в темряві, яку прорізували спалахи, я побачив, що обидві вони були розчавлені вище колін. Одну цілком відірвало, а друга трималась на сухожилках і роздертій холоші, і цей обрубок смикався й шарпався, немовби сам по собі. Пассіні закусив собі руку і стогнав: — Oh mama mia, mama Mia, — а тоді: — Dio te salve, Maria. Dio te salve, Maria. О Господи Ісусе пристреліть мене Бога ради пристреліть мене mama mia mama Mia о пречиста діво Маріє вбий мене. Зупини це. Зупини. Зупини. О Господи Ісусе пресвята Маріє зупиніть це. Ой-ой-ой-ой! — а тоді вже задихаючись: — Mama mama mia. — Тоді він замовк, кусаючи руку, тільки обрубок і далі смикався.