— Porta feriti! — закричав я, приклавши до рота долоні. — Заберіть поранених! — Я спробував підповзти до Пассіні, щоб накласти йому на ноги джгути, але не міг поворушутися. Зробив ще одну спробу, і мої ноги трохи зрушили з місця. Тепер я міг підтягуватися на ліктях. Пассіні вже зовсім затих. Я сів біля нього, розстебнув свій мундир і спробував розірвати поділ сорочки. Він не піддавався, тож я спробував перекусити край тканини зубами. Тут я згадав про його обмотки. Я мав на ногах вовняні шкарпетки, а Пассіні, як і решта водіїв, носив обмотки. Але ж тепер у нього була тільки одна нога. Я розмотав обмотку, але тоді побачив, що немає потреби накладати джгут, бо він уже мертвий. Я впевнився, що він і справді помер. Треба було ще розшукати трьох інших. Я спробував випростатися й сісти, а в моїй голові відразу немовби зрушилися важки, завдяки яким ляльки закривають очі, гупнувши мене зсередини в очні яблука. Ноги мої були мокрі й гарячі, та й черевики в мене були гарячі й мокрі. Я збагнув, що мене теж поранено, нахилився й поклав руку на коліно. Але коліна там не було. Я його намацав аж на гомілці. Витер руку об сорочку, і коли бліндаж знову поволі осяяло світлом, я поглянув на власну ногу й мене охопив жах. О, Господи, пробурмотів я, забери мене звідси. Але ж я знав, що десь мають бути ще троє. Усього водіїв було четверо. Пассіні загинув. А отже, залишалося троє. Хтось підхопив мене під руки, а ще хтось підніс угору ноги. 

— Є ще троє, — сказав я. — Один загинув. 

— Це я, Манера. Ми пішли по ноші, але так і не знайшли. Як ви, Tenente? 

— А де Ґордіні й Ґавуцці? 

— Ґордіні перев’язують у лазареті. Ґавуцці тримає вас за ноги. Держіть мене за шию, Tenente. Вас тяжко поранило? 

— У ногу. А що з Ґордіні? 

— Нормально. То була велика міна. 

— Пассіні загинув. 

— Так. Він мертвий. 

Поруч вибухнув снаряд, вони обидва припали до землі, випустивши мене з рук.  

— Вибачте, Tenente. Хапайте мене за шию. 

— І ви знову мене впустите? 

— Ми просто перелякалися. 

— Вас не поранило? 

— Та тільки трохи обидвох зачепило. 

— А Ґордіні може сісти за кермо? 

— Не думаю. 

Поки ми дісталися до польового лазарету, вони ще раз мене впустили. 

— Ви сучі діти, — вилаявся я. 

— Вибачте, Tenente, — сказав Манера. — Більше вас не впустимо. 

Біля лазарету в пітьмі лежало на землі чимало таких, як я. Туди заносили й виносили поранених. Я міг бачити всередині світло, коли відхиляли завісу, щоб занести когось або винести. Мертвих складали збоку. Лікарі мали закасані до плечей рукави, і були червоні, мов різники. Бракувало нош. Дехто з поранених галасував, але більшість лежала тихо. Вітерець шелестів листям у навісі над дверима до лазарету, і вночі ставало досить холодно. Постійно заходили санітари з ношами, ставили їх на землю, знімали поранених і знову йшли геть. Коли мене принесли під лазарет, Манера відразу покликав сержанта-фельдшера, і той перев’язав обидві мої ноги. Він сказав, що крові витекло небагато, бо рану забило землею. Мною займуться чимскорше. Фельдшер пішов назад. Манера сказав, що Ґордіні не зможе керувати машиною. Йому розтрощило плече й поранило голову. Він почував себе непогано, але плече в нього заніміло. Сидів тепер, притулившись до цегляної стіни. Манера й Ґавуцці завантажили поранених і поїхали. Були в порядку й могли сидіти за кермом. Приїхали трьома санітарними машинами англійці, по двоє в кожній машині. Одного з тих водіїв підвів до мене Ґордіні, що мав страшенно блідий і хворобливий вигляд. Англієць нахилився наді мною. 

— Вас тяжко поранило? — запитав він. Був височеньким чолов’ягою в окулярах зі сталевою оправою. 

— У ноги. 

— Маю надію, що нічого серйозного. Хочете сигарету? 

— Дякую. 

— Я чув, що ви втратили двох водіїв. 

— Так. Одного вбили, а другий — той, що вас покликав. 

— От не пощастило. Хочете, щоб ми взяли їхні машини? 

— Я, власне, хотів вас про це попросити. 

— Ми подбаємо, щоб усе було з ними гаразд, а тоді повернемо на вашу віллу. Двісті шостий, так? 

— Так. 

— Чудова місцина. Бачив якось там вас. Кажуть, що ви американець. 

— Так. 

— А я англієць. 

— Та ну? 

— Чесно, англієць. А ви думали, що італієць? Хоч у нас тут було в одній частині кілька італійців. 

— Буде чудово, якщо ви візьмете наші машини, — сказав я. 

— Будемо з ними вкрай обережні, — сказав він і випростався. — Цей ваш приятель дуже хотів, щоб я вас побачив. — Він поплескав Ґордіні по плечу. Ґордіні зіщулився й усміхнувся. Англієць перейшов на італійську мову, якою володів вільно й досконало. — Ну, от і все залагодили. Я побачився з вашим Tenente. Ми візьмемо дві ваші машини. Можете вже не хвилюватися. — Він знову звернувся до мене. — Тепер треба вас якось витягти звідси. Піду побалакаю з начальством. Заберемо вас з собою. 

Він рушив до лазарету, обережно ступаючи поміж пораненими. Я бачив, як відхилилася завіса, блимнуло світло, і він зайшов усередину. 

— Він вас припильнує, Tenente, — запевнив Ґордіні. 

— А як ви, Франко? 

— У нормі. — Він присів біля мене. 

Невдовзі відхилилася заслона на вході до лазарету, і звідти вийшли двоє санітарів з ношами, а вслід за ними той високий англієць. Він підвів їх до мене. 

— Ось цей лейтенант-американець, — сказав він їм по-італійському. 

— Я можу зачекати, — мовив я. — Там є набагато важче поранені. Зі мною все гаразд. 

— Годі вам, — сказав він. — Не робіть з себе героя. — А тоді додав італійською: — Піднімайте, але обережно з ногами. Вони в нього дуже болять. А він законний син президента Вілсона.  

Мене підняли й занесли до польового лазарету. Там на всіх столах оперували поранених. Майор-коротун грізно зиркнув на нас. Упізнав мене й помахав щипцями. 

— Ça va bien? 

— Ça va. 

— Це я його приніс, — сказав італійською високий англієць. — Єдиний син американського посла. Нехай тут полежить, поки ви будете готові зайнятися ним. А тоді я заберу його першим рейсом. — Він нахилився до мене. — Я пошукаю асистента, щоб підготував ваші папери, так буде швидше.  

Він пригнувся в одвірку й вийшов. Майор розчепив щипці й кинув їх у таз. Я стежив очима за його руками. Він почав перев’язувати пораненого. Тоді санітари зняли того чоловіка зі столу. 

— Я займуся американським Tenente, — сказав один з лікарів-капітанів. Мене поклали на стіл. Він був твердий і слизький. Я відчував різкі запахи медикаментів і солодкуватий запах крові. З мене стягли штани, і капітан почав свою роботу, диктуючи водночас асистентові-сержанту: — Численні поверхневі поранення лівого й правого стегон, лівого й правого колін і правої ступні. Глибокі поранення правого коліна і ступні. Рвані рани на голові (він торкнувся зондом: — Болить? — Господи, так!) з імовірною тріщиною черепа. Поранений на бойовому посту. Це, щоб вас не віддали під трибунал за навмисне калічення, — пояснив він. — Хочете ковточок бренді? Як ви взагалі в це все влипли? Що ви збиралися робити? Вчинити самогубство? Протиправцеву вакцину, будь ласка, і позначте хрестиком обидві ноги. Дякую. Зараз трохи вичищу, промию і зроблю перев’язку. У вас чудово згортається кров. 

— А що завдало поранень? — асистент підвів голову від паперів. 

— Чим вас поранило? — запитав лікар-капітан. 

— Міною, — сказав я, не розплющуючи очей. 

— Ви певні? — сказав капітан, розтинаючи рану й завдаючи мені різкого болю 

Я, намагаючись лежати спокійно й відчуваючи, як сіпається мій живіт, коли його ріжуть скальпелем:  

— Та ніби так. 

Капітан (зацікавившись тим, що знайшов):  

— Осколки ворожої міни. Якщо хочете, я ще прозондую, хоч це не обов’язково. Зараз змащу антисептиком і… Що, пече? Це ще нічого порівняно з тим, що буде. Біль ще й не почався. Принесіть йому склянку бренді. Шок притуплює біль; але в цілому все добре, вам не треба нічим перейматися, аби тільки не було інфекції, але тепер це трапляється рідко. Як ваша голова?