— Не треба складних питань, — сказала Кетрін. — Хоч я і його знаю… суцільні страждання. 

— Суцільні страждання, — сказав я. — Багато дір від цвяхів. 

— Бачиш, яка в тебе чудова дружина, — сказала Кетрін. — Зможу поговорити про мистецтво з твоїми митниками. 

— А ось він і йде, — сказав я. 

Худющий лейтенант з’явився з глибин митниці, тримаючи в руках наші паспорти. 

— Я мушу відправити вас у Локарно, — сказав він. — Можете найняти екіпаж, і з вами поїде солдат. 

— Гаразд, — сказав я. — А що з човном? 

— Човен конфісковано. Що у вас у валізках? 

Він переглянув обидві валізки і витяг пляшку з бренді. 

— Вип’єте зі мною? — спитав я. 

— Ні, дякую, — він випростався. — Скільки у вас грошей? 

— Дві з половиною тисячі лір. 

Це справило на нього добре враження.  

— А у вашої кузини? 

У Кетрін було тисячу двісті лір з гаком. Лейтенанта це також потішило. Він почав не так зверхньо ставитися до нас. 

— Якщо ви хочете займатися зимовим спортом, — сказав він, — їдьте найкраще у Венґен. Мій батько має у Венґені дуже гарний готель. Він цілий рік відкритий. 

— Чудово, — сказав я. — Як він називається? 

— Я запишу вам на картці.  

Він дуже ввічливо подав мені картку. 

— Солдат відпровадить вас до Локарно. Паспорти будуть у нього. На жаль, такі правила. Я майже не сумніваюся, що в Локарно вам дадуть візу або поліцейський дозвіл. 

Він віддав солдатові наші паспорти, і ми рушили з валізками у містечко наймати екіпаж.  

— Гей, — гукнув солдатові лейтенант. 

Тоді сказав йому щось місцевою німецькою говіркою. Солдат закинув гвинтівку за спину й узяв наші валізки. 

— Чудова країна, — сказав я Кетрін. 

— Така практична. 

— Дуже дякую, — сказав я лейтенантові. 

Він помахав рукою. 

— До ваших послуг! — сказав він. 

Ми рушили вслід за вартовим до містечка. 

Ми поїхали в Локарно екіпажем, і солдат сидів попереду біля візника. 

У Локарно все пройшло без ускладнень. Нас допитали, але ввічливо, адже в нас були паспорти і гроші. Не думаю, що вони повірили бодай одному моєму слову, та я й сам розумів наскільки безглузді мої пояснення, але все відбувалося, як під час формального судового розгляду. Ніхто не вимагав від вас розважливих доказів, достатньо було надати для видимості бодай якесь виправдання, а тоді триматися його без зайвих уточнень. Головне, що ми мали паспорти і збиралися витрачати тут гроші. Отож нам дали тимчасові візи. 

Таку візу могли скасувати у будь-який час. Куди б ми не поїхали, нам треба було скрізь реєструватися в поліції. 

Але ми могли б поїхати, куди завгодно? Так. Куди ми хотіли б поїхати? 

— Куди хочеш поїхати, Кет? 

— У Монтре. 

— Дуже гарне місце, — сказав службовець. — Думаю, вам там сподобається. 

— Локарно також дуже гарне місце, — сказав інший службовець. — Я певний, що вам дуже сподобається тут, у Локарно. Це дуже привабливе місце. 

— Ми хотіли б поїхати туди, де можна займатися зимовим спортом. 

— У Монтре немає зимового спорту. 

— Перепрошую, — сказав перший службовець. — Я родом з Монтре. Там абсолютно точно є місця для зимового спорту в районі залізниці Монтре-Оберланд-Берн. Цього ви не зможете заперечити. 

— Та я й не заперечую. Я тільки сказав, що в самому Монтре немає зимового спорту. 

— Сумнівне твердження, — сказав перший службовець. — Це дуже сумнівне твердження. 

— Я наполягаю на ньому. 

— А я піддаю сумніву це твердження. Я сам їздив на luge вулицями Монтре. І не раз, а багато разів. А luge — це безумовно зимовий вид спорту. 

Другий службовець обернувся до мене. 

— Ви мали на увазі luge, говорячи про зимовий спорт, сер? То я вам скажу, що тут, у Локарно, вам буде дуже зручно. Ви побачите, що тут здоровий клімат і мальовничі околиці. Вам тут дуже сподобається. 

— Джентльмен висловив бажання поїхати в Монтре. 

— А що таке luge? — запитав я. 

— Бачите, він навіть не чув ніколи про luge! 

Це дуже сподобалося другому службовцю. Він був просто втішений. 

— Luge, — сказав перший службовець, — це тобоґан. 

— Дозволю собі не погодитися, — похитав головою другий службовець. — Я знову мушу не погодитися. Тобоґан дуже відрізняється від luge. Тобоґан виготовляють у Канаді з пласких рейок. А luge — це звичайні санки на полозках. Точність понад усе. 

— А ми могли б поїздити на тобоґанах? — запитав я. 

— Звичайно, могли б, — сказав перший службовець. — Навіть дуже добре. У Монтре можна купити чудові канадські тобоґани. Їх продають брати Окс. Вони імпортують свої тобоґани. 

Другий службовець відвернувся.  

— Для їзди на тобоґані потрібна спеціальна траса, piste. Ви не зможете їздити тобоґаном по вулицях Монтре. А де ви тут зупиняєтесь? 

— Ми ще не знаємо, — сказав я. — Ми щойно приїхали з Бріссаґо. Екіпаж чекає на вулиці. 

— Ви не пошкодуєте, якщо поїдете в Монтре, — сказав перший службовець. — Там чудовий, приємний клімат. І зовсім близько місця для зимового спорту. 

— Якщо ви справді цікавитесь зимовим спортом, — сказав другий службовець, — я раджу вам поїхати в Енґадін або Мюррен. Я аж ніяк не можу погодитися з тим, що вам пропонують їхати заради зимового спорту в Монтре. 

— У Лез-Авані над Монтре чудові умови для будь-яких видів зимового спорту.  

Прихильник Монтре люто зиркнув на свого колегу. 

— Джентльмени, — сказав я, — боюся, ми мусимо вже йти. Моя кузина дуже втомлена. Мабуть, ми таки поїдемо в Монтре. 

— Мої вітання, — потис мені руку перший службовець. 

— Гадаю, ви ще пошкодуєте, що не залишилися в Локарно, — сказав другий службовець. — У будь-якому випадку в Монтре ви маєте зареєструватися в поліції. 

— З поліцією не буде жодних проблем, — запевнив мене перший службовець. — Ви побачите, що всі місцеві мешканці люб’язні і привітні. 

— Дуже вам дякуємо, — сказав я. — Ми дуже цінуємо всі ваші поради. 

— До побачення, — сказала Кетрін. — Дуже дякуємо вам обидвом. 

Вони провели нас до дверей і вклонилися, хоч шанувальник Локарно зробив це трохи стримано. Ми спустилися сходами й сіли в екіпаж. 

— О, Господи, дорогенький, — сказала Кетрін. — Невже ми не могли б утекти звідти раніше?  

Я дав візникові назву готелю, порекомендованого одним зі службовців. Він підібрав віжки. 

— Ти забув про військо, — сказала Кетрін. Солдат стояв біля екіпажа. Я дав йому десять лір.  

— Ще не маю швейцарських грошей, — сказав я. 

Він подякував, віддав честь і пішов. Екіпаж рушив з місця, і ми поїхали до готелю. 

— А чому ти вибрала Монтре? — спитав я Кетрін. — Ти справді хочеш поїхати туди? 

— Це перше місто, яке мені пригадалося, — сказала вона. — Воно непогане. Ми можемо поселитися десь у горах. 

— Хочеш спати? 

— Я вже засинаю. 

— Ми добре виспимось. Бідна моя Кет, нічка була довга й важка. 

— Мені було добре, — сказала Кетрін. — Особливо, коли ти зробив вітрило з парасолі. 

— Ти хоч розумієш, що ми вже у Швейцарії? 

— Ні, боюся, що прокинусь і виявиться, що це був сон. 

— Я теж. 

— Але ж це все насправді, дорогенький, так? Я не їду проводжати тебе десь у Мілані на stazione? 

— Маю надію, що ні. 

— Не кажи такого. Це мене лякає. Може, ми і справді їдемо на вокзал. 

— Я вже як п’яний і нічого не можу второпати, — сказав я. 

— Покажи мені руки. 

Я простягнув їй долоні. Вони були обдерті і вкриті пухирями. 

— Але немає рани в боці, — сказав я. 

— Не святотатствуй. 

Я був дуже втомлений, і мені паморочилось у голові. Уся моя ейфорія минула. Екіпаж їхав далі вулицею. 

— Бідні мої рученьки, — сказала Кетрін. 

— Не торкайся їх, — сказав я. — Господи, я вже не знаю, де ми. Куди ми їдемо, візник?  

Візник зупинив коня. 

— У готель «Метрополь». Ви що, не хочете туди?