— Я рада, що ти тут. На добраніч.

— На добраніч.

— Ти поцілуєш мене на сон грядущий?

— Ну звісно,— сказав Девід.

Він поцілував її, і то знову була Кетрін, така, як тоді, коли ото на час повернулась до нього.

— Пробач, що я знову так зірвалася.

— Не будемо ні про що говорити.

— Ти ненавидиш мене?

— Ні.

— Чи не могли б ми почати все спочатку, як я тоді надумала?

— Навряд.

— То чого ж ти тут?

— Тут моє місце.

— Це єдина причина?

— Я думав, може, тобі самотньо.

— Так воно й було.

— Всі ми самотні,— мовив Девід.

— Це жахливо, лежати разом у ліжку й бути самотніми.

— Ніякої ради на це немає,— сказав Девід.— Усі твої задуми й плани нічого не варті.

— Я ж нічого ще не встигла.

— Однаково всі вони безглузді. Мене вже аж нудить від усього цього безглуздя. Не тільки ж у тебе душа крається.

— Я знаю. Та, може, все-таки спробуймо ще раз? Я справді буду хороша. Я зможу. Я ж уже майже була.

— Обридло мені все це, Відьмо. Аж з душі верне.

— Ну спробуй ще раз, останній, задля мене й задля неї.

— Нічого з того не виходить, і все воно мені вже у печінках сидить.

— Вона казала, що ви гарно провели день і що ти був веселий і зовсім не пригнічений. Чом би не спробувати востаннє задля нас обох? Я так цього хочу.

— Ти багато чого так хочеш, а домігшись свого, враз про те забуваєш, і тобі на все начхати.

— Цього разу я просто повелася надто самовпевнено, а потім стала геть нестерпною. Ну прошу тебе, спробуймо ще раз!

— Давай-но спати, Відьмо, і облишмо цю розмову.

— Будь ласка, поцілуй мене ще,— попросила Кетрін.— Я спатиму, бо знаю, що ти поступишся. Ти ж завжди поступаєшся мені в усьому, тому що тобі й самому так хочеться.

— Ти рахуєшся тільки із своїми бажаннями, Відьмо.

— Неправда, Девіде. До того ж я — це і ти, і вона. Ось чому я так чинила. Я — це ми всі. Ти ж знаєш, правда?

— Спи, Відьмо.

— Я спатиму. Але спершу поцілуй мене, будь ласка, ще раз, щоб не було так самотньо.

А вранці він знову йшов тим далеким схилом гори. Тепер слон уже не простував неухильно вперед, а начебто бродив без певної мети, час від часу зупиняючись підживитися, і Девід розумів, що вони ось-ось заскочать його. Він намагався пригадати свої тодішні почуття. Любові до слона він тоді ще не почував. Про це він має пам'ятати. Почував тільки смуток, породжений втомою, і тепер розумів, що таке вік. Сам ще надто юний, він уже усвідомлював, як воно бути дуже старим. Йому бракувало Кібо, а думка про те, що Джума вбив товариша їхнього слона, відвертала його від Джуми, і слон ставав йому наче брат. Тоді він уже знав, як багато означала для нього та ніч, коли він побачив слона в місячному світлі й подався за ним разом з Кібо, а потім підступив так близько, що розглядів обидва величезні слонові бивні. Але йому й на думку не спадало, що нічого кращого вже ніколи не буде. Тепер він розумів, що вони уб'ють слона, але нічого вдіяти не міг. Він сам прирік слона на смерть, коли побіг назад до селища й розказав про нього батькові та Джумі. «Вони вбили б і мене з Кібо, якби ми мали слонову кістку»,— подумав він, але одразу ж збагнув, що це неправда. Може, слон шукає тепер місце, де він народився, і вони уб'ють його там. Це довершило б для них успіх полювання. Вони б залюбки зробили це й там, де Джума вбив його товариша. То була б неабияка потіха. Вони дуже раділи б. Богом прокляті вбивці товаришів.

Вони вже підійшли до краю буйної хащі, і до слона лишалося зовсім недалеко. Девід уловлював нюхом його дух, і всі троє чули, як слон обламує гілки й як вони потріскують. Батько поклав руку Девідові на плече, щоб той зупинився й почекав поодаль, а тоді витяг із кишені торбинку з попелом, набрав чималу пучку й підкинув у повітря. Попіл, падаючи, полетів у їхній бік, отож батько кивнув до Джуми й, пригнувшись, подався за ним у хащу. Девід дивився, як зникають серед рясної зелені їхні спини. А от чути нічого не чув: обидва йшли зовсім безгучно.

Він стояв нерухомо й слухав, як годується слон. Дух його вчувався так само виразно, як і тієї місячної ночі, коли Девід підкрався до слона дуже близько й побачив його дивовижні бивні. Потім запала тиша, і він уже не чув духу слона. А тоді розлігся пронизливий зойк, гримнув постріл з рушниці 0,303 і одразу ж за ним, мов луною, двічі бабахнула батькова двостволка калібру 0,450; потім почувся шум, тріск і поступово став віддалятись, і тоді Девід кинувся в зарості й побачив переляканого Джуму із закривавленим обличчям та блідого й лютого батька.

— Він напав на Джуму й збив його з ніг,— сказав батько.— Джума поцілив йому в голову.

— А ти куди поцілив?

— Куди, розтуди його, зміг, туди й поцілив,— відказав батько.— Тепер рушаймо по розтакому кривавому сліду.

Крові було багато. Одна ясно-червона цівка забризкала стовбури, листя й ліани на висоті Девідової голови, сліди другої, темнішої, забрудненої недотравленою їжею, виднілися набагато нижче.

— Прострелені легені й черево,— сказав батько.— Ми знайдемо його мертвого чи нездатного рухатись... я так сподіваюся, хай йому чорт,— додав він.

Вони знайшли його нерухомого, заціпенілого від болю й розпачу. Він прогнавсь напролом крізь хащу, де годувався, перетнув клапоть рідколісся, і там Девідові з батьком довелося бігти по залитій кров'ю стежині. Потім слон знову заглибився в хащу, і раптом Девід побачив його попереду: він стояв, сірий і величезний, прихилившись до стовбура дерева. Спершу Девідові було видно його тільки ззаду, а тоді батько вихопився наперед, він подавсь за ним, і вони обійшли слона, неначе то був корабель на якорі, і Девід бачив, як по боках у нього тече кров. Потім батько звів рушницю й вистрілив, і слон важко, повільно повернув обтяжену величезними бивнями голову й подивився на них із Девідом, а коли батько пальнув з другого ствола, хитнувся, мов підрубане дерево, і з шумом поваливсь у їхній бік. Але він був ще живий. Просто як ото стояв, так і впав з перебитою лопаткою. Лежав нерухомо, але око його жило й дивилося на Девіда. Вії в слона були напрочуд довгі, і Девід зроду не бачив нічого живішого за те око.

— Стрельни йому у вухо з триста третьої,— сказав батько.— Ну ж бо.

— Стріляй сам,— відказав Девід.

Тим часом до них пришкандибав закривавлений Джума; ліве око йому затуляв здертий з лоба клапоть шкіри, біля перенісся видно було оголену кістку, з розірваного вуха капотіла кров. Не кажучи й слова, він забрав у Девіда рушницю, приставив дуло до самого вушного отвору слона й двічі вистрілив, люто клацаючи затвором. За першим пострілом око слона широко розкрилось, а тоді почало скляніти, і з вуха двома яскравими струминками на зморшкуватій сірій шкірі потекла кров. Ця кров була не такого кольору, як раніше, і Девід подумав: треба це запам'ятати,— і таки запам'ятав, але воно ніколи не стало йому в пригоді. Тепер слон утратив усю свою гідність, велич і красу й перетворився на величезну купу сірих зморщок.

— Ми таки запопали його, Деві, і все завдяки тобі,— сказав батько.— Тепер треба розпалити вогнище, і я приведу до ладу Джуму. Йди сюди, бісове одоробло. Ті бивні вже нікуди не втечуть.

Джума підійшов, вискаливши зуби й несучи в руці голий слонячий хвіст. Вони з батьком брудно пожартували з цього приводу, а тоді батько швидко заговорив по-суахілі. Чи далеко вода? Куди треба йти по носіїв, щоб винести звідси бивні? Як він, Джума, себе почуває, клятий свинячий бахуряка? Що в нього зламано?

Діставши відповіді на свої запитання, батько звернувся до Девіда:

— Ми з тобою підемо назад, туди, де покинули речові мішки, коли подалися в хащу за слоном. Тим часом Джума назбирає палива й розкладе багаття. Медична сумка у мене в мішку. Нам треба повернутися сюди ще завидна. Зараження крові боятись нема чого. Це не те, що рани від кігтів. Ходімо.