— Вона спалила все,— мовив Девід.

— Ох Девіде,— зітхнула Маріта.

Невдовзі вони в'їхали до Канна, де вже засвітилися ліхтарі, і Девід зупинив машину під деревами перед тим кафе, де вони вперше зустрілися.

— Може, ти хотів би в якесь інше місце? — спитала Маріта.

— Мені байдуже,— відказав Девід.— Яка, в біса, різниця куди.

— Коли хочеш, можемо просто покататися,— запропонувала Маріта.

— Ні. Мені краще охолонути,— сказав він.— Я тільки хотів перевірити, перед тим як вона поїде, чи справна машина.

— Вона від'їжджає?

— Каже, що так.

Вони сиділи за столиком на терасі у мерехтливому затінку дерев. Офіціант приніс Маріті «Дядечка Пепе», а Девідові — віскі з «Перр'є».

— Хочеш, я поїду з нею? — спитала Маріта.

— Невже ти думаєш, що з нею може щось статися?

— Ні, Девіде. Я думаю, вона вже цілком досить накоїла.

— Та мабуть,— мовив Девід.— Попалила все, крім отих бісових записів до повісті. Там, де йдеться про неї.

— Повість теж виходить чудова,— сказала Маріта.

— Не треба мене підбадьорювати,— сказав Девід.— Я ж сам писав і її, і те, що вона спалила. Отож підносити мій бойовий дух ні до чого.

— Ти можеш написати ті оповідання наново.

— Ні,— відказав Девід.— Того, що написано добре, не відновиш. Щоразу як перечитуєш, то аж дивуєшся, що таке може бути. Не віриться, що ти сам це написав. Коли вже річ вийшла по-справжньому, повторити її не можна. Таке вдається тільки один раз. І в житті цього не так багато випадає.

— Не так багато чого?

— Справді добрих речей.

— Але ж ти можеш їх пригадати. Повинен пригадати.

— Цього не дано ні мені, ні тобі, нікому. Вони вже не мої. Тільки-но напишеш щось добре, як воно перестає належати тобі.

— Жорстоко вона з тобою повелася.

— Ні,— заперечив Девід.

— А що ж тоді?

— Поквапилась,— відказав Девід.— Усе це сталося тому, що вона просто поквапилась.

— Сподіваюсь, ти будеш такий же поблажливий і до мене.

— Ти тільки будь весь час поруч, щоб я не вбив її. Знаєш, до чого вона додумалася? Хоче заплатити мені за ті оповідання, щоб відшкодувати збитки.

— Не може бути.

— Саме так. Вона збирається доручити своїм адвокатам, щоб вони в якийсь фантастичний спосіб ухистились їх оцінити, наче то рухоме майно, а потім, мовляв, вона виплатить мені вдвічі більшу суму.

— Та ні, Девіде, не могла вона такого сказати.

— А проте сказала, цілком серйозно і помірковано. Лишається тільки з'ясувати окремі деталі. І головне, що ота подвійна винагорода, чи як там це назвати, має свідчити про її щедрість і страшенно тішить їй душу.

— Не можна відпускати її саму, Девіде.

— Я розумію.

— То що думаєш робити?

— Не знаю. Але посидьмо тут якусь часинку,— сказав Девід,— Поки що поспішати нікуди. Вона, мабуть, стомилася й лягла спати. Я й сам залюбки заснув би, разом з тобою, а вранці, щоб прокинутись і побачити, що все на місці, нічого не пропало, і знов узятися до роботи.

— Ми ще спатимемо разом, і одного ранку ти прокинешся, і сядеш до роботи, і тобі працюватиметься так само чудово, як сьогодні вранці.

— Ти страшенно мила,— сказав Девід.— Одначе ти вплуталася в добрячу халепу, потрапивши того вечора в це кафе, еге ж?

— Не намагайся поставити мене осторонь,— заперечила Маріта.— Я добре знаю, куди й навіщо я вплуталась.

— Авжеж,— погодився Девід.— Ми обоє знаємо. Хочеш випити ще?

— Якщо й ти хочеш,— відказала Маріта, а потім додала: — Тоді я не знала, що між вами точиться бій.

— Та й я не знав.

— Що тепер справді важливо для тебе, то це виграти час.

— Але не в Кетрін.

— Тільки тому, що в неї зовсім інші виміри часу. Час її панічно лякає. Ось ти сказав, що все сьогодні сталося тільки з її поспіху. Це не зовсім так, але в цьому є сенс. А ти вже давно чудово даєш собі раду з часом.

Вони ще довго сиділи в кафе, нарешті Девід підкликав офіціанта й заплатив за випите, залишивши щедрі чайові. Він запустив мотор, увімкнув фари і вже натискав на зчеплення, коли це раптом у його свідомості знову зринуло те, що сталося. Зринуло так ясно й чітко, як і тієї миті, коли він уперше заглянув у бочку для сміття й побачив там розворушений старим мітлищем попіл. Він обережно намацував фарами дорогу з тихого й безлюдного вечірнього містечка і, поминувши порт, виїхав на шосе. Маріта прихилилась до його плеча, і Девід почув, як вона промовила:

— Я все розумію, Девіде. Мені воно теж болить.

— Не давай.

— Я рада, що болить. Нічого тут не вдієш, але ми щось та вдіємо.

— От і добре.

— Ні, таки вдіємо. Toi et moi[34].

Коли Девід і Маріта, повернувшись до готелю, зайшли у велику вітальню, в дверях кухні з'явилася господиня. В руці у неї був якийсь лист.

— Мадам поїхала поїздом до Біарріца,— сказала вона.— Залишила для мосьє оцього листа.

— Коли вона виїхала звідси? — запитав Девід.

— Одразу ж після того, як поїхали ви й мадам,— відказала пані Ороль.— А спершу послала хлопця на станцію по квиток у wagon-lit[35].

Девід узявся читати листа.

— Що вам подати на вечерю? — спитала господиня.— Холодне курча з салатом? А для початку — омлет. Є й ягнятинка, якщо мосьє забажає. Що йому більше до смаку, мадам?..

Поки Маріта й пані Ороль розмовляли про вечерю, Девід прочитав листа. Тоді поклав його в кишеню й повернувся до господині:

— Вона була спокійна, коли від'їжджала?

— Я б не сказала, мосьє.

— Вона повернеться,— мовив Девід.

— Ну звісно, мосьє.

— Ми добре піклуватимемося про неї.

— Звісно, мосьє.

Пані Ороль, пораючись коло омлету, пустила сльозу, і Девід обняв і поцілував її.

— Ви йдіть собі, побалакайте з мадам,— сказала вона,— а я тим часом накрию на стіл. Ороль з племінником подалися до міста пограти в белот[36] і погомоніти про політику.

— Я сама накрию,— озвалася Маріта.— Девіде, відкоркуй, будь ласка, вино. Як ти думаєш, чи не випити нам пляшку «Лансона»?..

Девід зачинив дверці льодовні і, тримаючи холодну пляшку в одній руці, другою зняв із шийки сріблясту обгортку, розкрутив дротяне кільце, а тоді почав помалу обертати корок між великим і вказівним пальцями, відчуваючи гострий край металевого кружальця на корку й приємну вагу та холод довгастої обтічної пляшки. Обережно вийнявши корок, він налив три повні келихи. Господиня відійшла від плити, і всі троє піднесли келихи. Девід не знав, за що б випити, і сказав перше, що спало на думку:

— À nous et à la liberté[37].

Вони випили, потім мадам подала омлет, і всі троє знову випили, цього разу вже без тосту.

— Поїж, Девіде, прошу тебе,— сказала Маріта.

— Гаразд,— мовив він, відпив ще вина і повільно з'їв трохи омлету.

— Ну ще хоч трішечки,— сказала Маріта.— Тобі треба поїсти.

Мадам поглянула на неї і легенько похитала головою.

— Від того, що ви не їстимете, нікому краще не буде,— мовила вона до Девіда.

— Та вже ж,— озвавсь Девід і став повільно й ретельно жувати, запиваючи їжу шампанським, і щоразу, як він доливав у келих вина, воно знов і знов оживало.

— Де вона залишила машину? — спитав він.

— На станції,— відказала мадам.— З нею їздив хлопець. Він привіз ключі від машини. Я поклала їх у вашій кімнаті.

— Вагон був не переповнений?

— Ні. Хлопець провів її в купе. Пасажирів було обмаль. Так що місце вона має.

— То непоганий поїзд,— мовив Девід.

— З'їжте шматок курчати,— сказала мадам,— і випийте ще вина. Відкоркуйте свіжу пляшку. Вашій жінці теж хочеться пити.