Девід вийшов і, не озираючись, причинив за собою двері. Він почув, як Маріта щось тихо говорила, а Кетрін сміялася. Перейшовши кам'яними плитами до чільного входу готелю, він звернув погляд на море, звідки вже повівав легкий вітрець. На голубій морській гладіні чітко, неначе вигравіювані, вирізнялися обриси трьох французьких есмінців і крейсера, що рухались у бойовому порядку, виконуючи якийсь маневр. Кораблі були далеко в морі й з такої відстані мали вигляд пласких розпізнавальних силуетів на таблицях, але потім, наддавши ходу, почали змінювати порядок, і тоді стало видно білі смужки, що виникали спереду під бортами. Девід стояв і дивився, аж поки до нього підійшли жінки.
— Ну годі злоститися, прошу тебе,— мовила Кетрін.
Обидві були вдягнені по-пляжному, і Кетрін поставила на залізний стілець сумку з рушниками та халатами.
— Ти теж їдеш? — спитав її Девід.
— Якщо ти вже не сердишся на мене.
Він промовчав і став знову дивитися на маневри кораблів. Ось іще один есмінець круто повернув, виходячи із строю, і від його форштевня зав'юнилася назад біла смужка піни. Швидко обминаючи решту кораблів з флангу, він пустив дим, і за ним потягся, поширюючись на всі боки, великий чорний шлейф.
— То ж був усього лише жарт,— провадила Кетрін.— Згадай-но, як ми з тобою колись жартували. Хіба ще так!
— Що вони там роблять, Девіде? — спитала Маріта.
— По-моєму, це протичовнові маневри,— сказав Девід.— Можливо, вони діють спільно з підводними човнами. Це, певно, кораблі з Тулона.
— Вони були й у Сен-Максімі чи Сен-Рафаелі,— мовила Кетрін.— Я бачила їх там цими днями.
— Тепер, за димовою завісою, я вже й не доберу, що вони роблять,— сказав Девід.— Мабуть, там є ще кораблі, яких нам не видно.
— А онде й літаки,— озвалася Маріта.— Які гарні, правда ж?
То були малесенькі й зграбні гідроплани — трійка їх вихопилася з-за мису й пішла низько над водою.
— Коли ми жили тут на початку літа, на Поркероллі влаштували навчальні стрільби, ото був жах,— сказала Кетрін.— Аж шибки бряжчали. Як ти гадаєш, Девіде, вони скидатимуть глибинні бомби?
— Не знаю. Якщо там у них справжні підводні човни, то навряд.
— Можна й мені на пляж, ну можна, Девіде? — спитала Кетрін.— Ось я вже скоро поїду, тоді будете собі купатися вдвох скільки вам заманеться.
— Я ж запрошував і тебе,— відповів Девід.
— І то правда,— мовила Кетрін.— Запрошував. То їдьмо й будьмо друзями, і всім буде добре. А якщо ті пілоти підлетять ближче до берега, то побачать і нас у нашій бухточці й теж потішаться.
Гідроплани й справді пролетіли понад самим берегом. На той час Девід з Марітою запливли далеко в море, а Кетрін лежала й засмагала. Оглушливо ревнувши потужними моторами «рона», три ланки по три літаки пронеслися над бухточкою і зникли в напрямі Сен-Максіма.
Девід і Маріта припливли назад і сіли на пісок поруч із Кетрін.
— Вони на мене й не глянули,— сказала Кетрін.— Мабуть, дуже серйозні хлопці.
— А ти чого сподівалася? Що тебе фотографуватимуть з повітря? — спитав Девід.
Маріта, що майже не озивалася, відколи вони вирушили з готелю, і тепер мовчала.
— Ото сміху було, коли Девід ще жив зі мною по-справжньому,— звернулася до неї Кетрін.— Пригадую, як мені подобалося все те, що й йому. І тобі теж, Спадкоємице, треба навчитися поділяти його уподобання. Звісно, якщо вони в нього ще залишились.
— Залишились, Девіде? — спитала Маріта.
— Він розбазарив усе на оті свої оповідання,— сказала Кетрін.— А колись мав багато чого за душею. Та я думаю, Спадкоємице, тобі до вподоби те, що він тепер пише.
— Так, до вподоби,— відказала Маріта. Вона не дивилася на Девіда, а сиділа, втупивши погляд у море, проте він бачив її проясніле засмагле обличчя, мокре після купання волосся, принадну гладеньку шкіру й усе її гарне тіло.
— От і добре,— ліниво мовила Кетрін, так само ліниво зітхнула й знову лягла на халат, розісланий на ще теплому від сонця піску.— Бо це все, що тобі дістанеться. Колись він робив і чимало іншого, і все у нього чудово виходило. Цікаве було життя, а тепер йому в голові тільки Африка, отой його п'яничка батько та ще газетні вирізки. Його дорогоцінні вирізки. Він уже показував тобі ті вирізки, Спадкоємице?
— Ні, Кетрін,— відповіла Маріта.
— То покаже,— не вгавала Кетрін.— Одного разу в Гро-дю-Руа він спробував прилучити до них і мене, але я швидко дала йому відкоша. Їх там у нього сотні, і майже всі з фотографіями, причому фото скрізь те саме. Їй-богу, це ще гірше, ніж тягати за собою непристойні листівки. Я думаю, він перечитує їх наодинці із собою і зраджує мене з ними. Мабуть, просто в кошик для сміття. Без кошика він жити не може. Сам казав колись, що то найпотрібніша письменникові річ...
— Ходім поплаваємо, Кетрін,— урвала її Маріта.— Чогось мені холоднувато стало.
— Атож, кошик для письменника — вкрай необхідна річ,— не вгавала Кетрін.— Я вже не раз думала була, чи не придбати йому якийсь справді видатний кошик, щоб був гідний його. Але ж він ніколи не викидає нічого з того, що пише. А пише в отих сміховинних дитячих зшиточках, і ні сторіночки в кошик. Тільки щось там викреслює, а потім приписує впоперек збоку. Вся його творчість — це справжня облуда. Не кажучи вже про те, що він ліпить орфографічні й граматичні помилки. Ти не знала, Маріто, що він спотикається на граматиці?
— Бідолашний Девід,— мовила Маріта.
— Ну, а з французькою справи, звісно, ще гірші,— провадила Кетрін.— Ти ж не бачила, як він намагається писати по-французькому. У розмові він ще може замилити очі отим своїм кумедним жаргоном. Але, по суті, він просто неписьменний.
— Чистий жах,— докинув Девід.
— Я так пишалася ним,— правила своєї Кетрін,— а потім виявилось, що він нездатен написати без помилок звичайнісінької записки. Правда, тепер ти сама зможеш писати за нього по-французькому.
— Ta gueule[33],— весело мовив Девід.
— Оцим він і бере,— сказала Кетрін.— Солоними жаргонними слівцями, що здебільшого вийшли з ужитку ще до того, як він їх завчив. Його французька дуже барвиста, але писати нею він не годен. Він справді неписьменний, Маріто, і ти сама в цьому пересвідчишся. А який у нього страхітливий почерк! Ні писати, ні говорити, як належить пристойній людині, він жодною мовою не вміє. А надто своєю рідною.
— Бідолашний Девід,— повторила Маріта.
— Я не можу сказати, що віддала йому найкращі літа свого життя, бо живу з ним тільки від нинішнього березня, але що найкращі місяці — то це точно. Так чи так, а в ці місяці я найбільше тішилася життям, і він мені, звісно, в цьому допомагав. Шкода, що все воно скінчилося цілковитим розчаруванням, але нічого не вдієш, коли виявляється, що твій чоловік не вміє грамотно писати та ще й віддається таємному сороміцькому гріху над сміттєвим кошиком, повним вирізок зі штемпелем агентства «Ромейке» чи як його там. Будь-яка жінка на моєму місці занепала б духом, і я чесно заявляю, що не хочу далі з цим миритися.
— То взяла б ті вирізки й спалила,— сказав Девід.— Це був би найрозумніший вихід із становища. Ну, а тепер не хочеш піти поплавати, Відьмо?
Кетрін лукаво поглянула на нього.
— Як ти здогадався, що я це зробила? — спитала вона.
— Що ти зробила?
— Спалила вирізки.
— Невже, Кетрін? — запитала Маріта.
— А таки спалила,— сказала Кетрін.
Девід устав і подивився на неї. Йому аж у грудях похололо. Так наче зайшов за поворот гірської дороги, а далі дороги немає, попереду — прірва. Маріта й собі підвелась. А Кетрін дивилася на них, і обличчя її було спокійне і вдумливе.
— Ходім поплаваємо,— запропонувала Маріта.— Запливем аж до кінця мису, а тоді назад.
— Я рада, що ти нарешті виявила люб'язність,— сказала Кетрін.— А то я вже давно хочу у воду. Стає таки справді холоднувато. Ми забуваємо, що вже вересень.
Розділ двадцять шостий
Вони одяглися ще на березі, і Девід, узявши сумку з пляжними речами, перший рушив крутою стежкою туди, де серед сосон їх чекала стара «ізотта». Жінки сіли позаду, Девід — за кермо, і в м'якому надвечірньому світлі вони поїхали назад до готелю. Дорогою Кетрін поводилася спокійно, і всі, хто траплявся назустріч, напевне, приймали їх за звичайнісіньку собі компанію, що повертається з післяполудневого відпочинку на одному з безлюдних естерельських пляжів. Коли вони залишили машину на під'їзній дорозі, військових кораблів уже не було видно, і море за соснами лежало тихе й голубе. Вечір видався такий самий ясний і гарний, як і ранок.