— Цього я не розумію.

— Спробуй. Ти ж раніше завжди розумів. Усе розумів. Хіба не так?

— Так. Раніше.

— Усе почалося з нас, і, коли я з цим покінчу, залишимось тільки ми. Я ж нікого більше не кохаю.

— Не роби цього.

— Не можу. Ще відтоді, як я ходила до школи, від мене тільки цього й хотіли. А я ніколи не йшла на це. Але тепер не можу.

Він промовчав.

— Будь ласка, зрозумій, як воно є.

Він нічого не сказав.

— До того ж вона закохана в тебе, то ти можеш тим часом пожити з нею і в такий спосіб стерти все.

— Ти не тямиш, що говориш, Відьмо.

— Я знаю,— сказала вона.— Все, мовчу.

— Поспи трохи,— порадив Девід.— Полеж тихенько поруч, і ми обоє заснемо.

— Я так тебе кохаю,— промовила вона.— І ти моя справжня пара, я так їй і сказала. Може, я їй забагато про тебе розказала, але вона ні про що інше й розмовляти не хоче. Ну, тепер я заспокоїлась, то піду вже.

— Не треба. Не ходи.

— Треба,— сказала вона.— Ти почекай мене. Я скоро прийду.

Коли вона повернулася до кімнати, Девіда там не було. Вона довго стояла й дивилася на ліжко, а тоді підійшла до дверей ванної, розчинила їх і поглянула у велике дзеркало. Обличчя її було немов застигле, і, коли вона зміряла себе поглядом з голови до ніг, воно лишилося таким самим безвиразним. Коли вона ввійшла до ванної і зачинила за собою двері, надворі вже стояли сутінки.

Девід повернувся з Канна, коли вже зовсім смерклось і вітер майже вщух. Він залишив машину там, де й завжди, і попростував стежкою на світло, що лилося з будинку в двір і садок. З дверей вийшла Маріта й рушила до нього.

— Кетрін у жахливому стані,— сказала вона.— Прошу вас, будьте до неї добрим.

— Під три чорти вас обох,— буркнув Девід.

— Мене — будь ласка. Але її — ні. Не можна так, Девіде.

— Не треба мене повчати, що мені можна, а чого не можна.

— То ви не хочете подбати про неї?

— Не маю особливого бажання.

— А я хочу.

— Ще б вам не хотіти.

— Не будьте дурнем,— мовила вона.— Ви ж розумний чоловік. Кажу ж вам, це серйозно.

— Де вона?

— Там, чекає на вас.

Девід увійшов у двері. Кетрін сиділа в порожній вітальні біля бару.

— Привіт,— озвалася вона.— Дзеркало ще не привезли.

— Привіт, Відьмо,— сказав він.— Пробач, я припізнився.

Його вразив її тьмяний, мов неживий, погляд і безбарвний голос.

— Я думала, ти зовсім поїхав,— промовила вона.

— Хіба ж ти не бачила, що я нічого з собою не взяв?

— Я не дивилася. Ти міг поїхати й без нічого.

— Міг,— сказав Девід.— Та я просто з'їздив до містечка.

— Он як,— мовила вона і втупила очі в стіну.

— Вітер ущухає,— сказав Девід.— Завтра буде гарний день.

— Мені байдуже, що буде завтра.

— Я певен, що ні.

— Байдуже. І не вмовляй мене.

— Я тебе не вмовляю,— сказав він.— Ти щось випила?

— Ні.

— Зараз я приготую.

— Це нічого не допоможе.

— Не кажи. Ми — це ще ми.— Він робив мартіні, і Кетрін байдужно спостерігала, як він змішує напої, а потім наповнює склянки.

— Вкинь маслину,— мовила вона.

Він дав їй у руки склянку, підняв свою і торкнувся нею її склянки.

— За нас.

Вона вилила свій мартіні на стойку бару й дивилась, як він розпливається по дереву. Тоді підібрала маслину й поклала в рот.

— Нема ніяких нас,— сказала безвиразно.— Більш нема.

Девід дістав з кишені носовика, витер стойку і зробив ще один мартіні.

— Усе це — лайно,— мовила Кетрін.

Девід подав їй склянку, вона подивилась на неї і вилила питво на стойку. Девід знову витер бар і викрутив носовика. Потім випив свій мартіні й приготував ще два.

— Цей ти вже вип'єш,— сказав він.— Ну ж бо, пий.

— Ну ж бо, пий,— повторила вона. Тоді взяла склянку й сказала: — За тебе й за твій богом проклятий носовик.

Вона за одним духом вихилила питво і тепер тримала склянку в руці й дивилася на неї, і Девід не мав сумніву, що зараз вона пожбурить ту склянку йому межи очі. Нарешті Кетрін поставила склянку, вийняла звідти маслину, повільно з'їла її і віддала Девідові кісточку.

— Напівкоштовний камінь,— мовила вона.— Сховай до кишені. Я б випила ще, якщо ти зробиш.

— Але цього разу пий помалу.

— Ой, та все уже минулося,— сказала Кетрін.— Ти, мабуть, і не добачаєш різниці. Я певна, таке трапляється з кожним.

— Тобі вже краще?

— Куди краще, правда. Просто щось втрачаєш, і його вже нема, ото й тільки. А все, що ми втрачаємо,— це все, що ми мали. Зате натомість набуваємо чогось нового. І ніяких проблем, еге ж?

— Їсти хочеш?

— Ні. Але я певна: все буде гаразд. Ти ж сам казав, хіба ні?

— Звісно, що буде гаразд.

— На жаль, я не можу пригадати, що ж саме ми втратили. Але це не має значення, правда? Ти сам казав, що ні.

— Не має.

— То й не будемо журитися. Все уже минуло, хоч би що воно там було.

— Мабуть, щось таки було, ми просто забули,— сказав Девід.— Згодом пригадаємо.

— Я знаю, щось я скоїла. Та воно вже позаду.

— От і добре.

— Так чи так, а ніхто в цьому не винен.

— Не треба шукати винних.

— Я вже знаю, що́ воно було,— всміхнулася Кетрін.— Але я тебе не зрадила. Справді, Девіде. Як би я змогла? Я просто не змогла б. Ти ж знаєш. Як ти міг таке сказати? Чому ти таке сказав?

— Ні, ти не зрадила.

— Звісно, що ні. Але дуже жаль, що ти таке сказав.

— Я не казав такого, Відьмо.

— Хтось сказав. А я не зрадила. Я тільки зробила те, що мала зробити. Де Маріта?

— Мабуть, у своїй кімнаті.

— Я рада, що все те минулося. І тепер, коли ти взяв свої слова назад, мені вже зовсім добре. А ще краще було б, якби це ти таке скоїв і я мала б нагоду взяти свої слова назад. Тепер ми знову ми, правда ж? Я нічого не занапастила.

— Ні.

Вона знов усміхнулась.

— От і добре. Я піду приведу її. Ти не проти? Вона так турбувалася за мене, поки ти не повернувся.

— Он як?

— Я надто розбазікалася,— похопилась Кетрін.— Це завжди, як вип'ю, стаю надміру балакуча. А вона дуже славна, Девіде, ти просто не знаєш її. Вона була страшенно добра до мене.

— Та ну її під три чорти.

— Ні. Ти ж узяв свої слова назад. Пригадуєш? Я не хочу, щоб усе те почалося спочатку. Невже ти хочеш? Усе ж знову піде шкереберть. Повір мені.

— Ну гаразд, приведи її. Вона буде рада побачити, що тобі вже добре.

— Та звісно, а ти постарайся, щоб і їй було добре.

— Аякже. А їй що — погано?

— Було погано тоді, коли й мені. Коли я зрозуміла, що зрадила тебе. Такого ж ніколи ще не було, сам знаєш. От ти піди й приведи її, Девіде. Тоді їй зразу полегшає на душі. А втім, ні, не турбуйся, я сама.

Кетрін вийшла за двері, і Девід провів її поглядом. Її рухи були тепер не такі механічні, та й голос трохи ожив. А коли вона повернулася, на устах її була усмішка і голос звучав уже майже зовсім природно.

— Зараз іде,— сказала Кетрін.— Вона дуже мила, Девіде. Я страшенно рада, що привезла її сюди.

Дівчина ввійшла до кімнати, і Девід сказав:

— Ми на вас чекаємо.

Вона позирнула на нього й відвела очі. Тоді знов поглянула на Девіда й, тримаючись дуже рівно, промовила:

— Пробачте, що змусила вас чекати.

— Вигляд у вас чудовий,— зауважив Девід, і то була щира правда, але в очах дівчини лежав такий сум, якого він ніколи ще не бачив.

— Зроби їй випити, Девіде. Я вже двічі хильнула,— пояснила Кетрін дівчині.

— Я рада, що тобі краще,— мовила та.

— Це завдяки Девідові,— пояснила Кетрін.— Я все-все йому розказала, і він мене зрозумів. Він не бачить у цьому нічого поганого, правда.

Дівчина подивилася на Девіда, і він помітив, як вона прикусила верхню губу, й зрозумів те, що сказали йому її очі.