— Ліккідувати?

— Пробач. Після того я не можу вимовити це слово.

— З абсентом жартувати не слід.

— Зате він дає мені змогу легше дивитись на деякі речі.

— А ніщо інше не дає?

Девід закінчив готувати для неї абсент, зробивши його досить міцним.

— Ну, рушай,— мовив він.— Не чекай мене.

Кетрін потягла добрячий ковток, а тоді він узяв її склянку, відпив з неї і сказав:

— Дякую, мем. Це додає снаги чоловікові.

— То зроби й собі, ти, колекціонер вирізок.

— Що ти сказала? — перепитав Девід.

— Нічого.

Але слова були сказані, і він промовив до неї:

— Годі вже торочити про ті вирізки.

— А це чому? — спитала Кетрін, нахиляючись до нього й говорячи надто голосно.— Чому це годі? Тому, що ти сьогодні зранку писав? Думаєш, я вийшла за тебе заміж, бо ти письменник? Та западися ти зі своїми вирізками!

— Гаразд,— мовив Девід.— Може, ти докажеш мені решту, коли ми будемо самі?

— Можеш не сумніватися, ще й як докажу,— не вгавала вона.

— Не сумніваюся.

— Отож-бо. Будь певен, що докажу.

Девід підвівся, ступив до вішалки, зняв з гачка свій плащ і, не озираючись, вийшов за двері.

Залишившись сама за столиком, Кетрін підняла свою склянку, зосереджено покуштувала абсент, а тоді й далі куштувала такими самими маленькими ковточками.

Двері розчинились, увійшов Девід і наблизився до столика. Він був уже в плащі й насунутому на очі кепі.

— Ключі від машини у тебе?

— Так,— відповіла вона.

— Можна мені їх узяти?

Кетрін віддала йому ключі, але сказала при цьому:

— Не роби дурниць, Девіде. В усьому винен дощ і те, що ти був тут сьогодні єдиний, хто надумав працювати. Сядь.

— Ти цього хочеш?

— Прошу тебе,— мовила вона.

Девід сів. «Ти поводишся безглуздо,— подумав він.— Підхоплюєшся, йдеш геть, посилаєш її під три чорти, хочеш узяти машину й поїхати світ за очі, а тоді вертаєшся, мусиш просити в неї ключі й зрештою знову сідаєш, як найпослідущий тюхтій». Він узяв свою склянку й випив те, що там було. Питво однаково смакувало добре.

— Ти обідати думаєш? — запитав він.

— Кажи де, і я піду з тобою. Ти ж іще кохаєш мене чи ні?

— Не задавай дурних запитань.

— Гидко, що ми отак посварилися,— мовила Кетрін.

— І то вперше.

— Це я винна, що прохопилася про вирізки.

— Не згадуймо більше про ті трикляті вирізки.

— Через них же все зчинилося.

— Бо ти думала про них, поки сиділа тут і пила. Ото сп'яну й ляпнула.

— Ти так кажеш, наче я впилася до нестями,— заперечила вона.— Це жахливо. Насправді я просто невдало пожартувала.

— Вони весь час не йшли тобі з голови, тим-то й навернулися на язик.

— Ну гаразд,— сказала Кетрін.— Я думала, ми вже закінчили.

— То чого ж ти знов і знов до цього вертаєшся?

— Не треба було нам пити це зілля.

— Атож. Звісно, що не треба. Особливо мені. Але тобі це, певне ж, було потрібне. Думаєш, воно йде тобі на користь?

— Ми що — ніяк не можемо спинитися? — запитав Девід.

— Щодо мене, то я хоч зараз. Усе це мені осоружне.

— Оце єдине бісове слово в мові, якого я терпіти не можу.

— Добре тобі, що це єдине таке слово в мові.

— К бісу,— сказав він.— Обідай сама.

— Ні. Не хочу. Ми пообідаємо разом і поводитимемось по-людському.

— Гаразд.

— Пробач мені. То справді був жарт, і він виявився недоречним. Повір, Девіде, ото і все.

Коли Девід Берн прокинувся, відплив уже відкотився з пляжу, сонце яскраво освітлювало жовтий пісок, і море було ясно-синє. Пагорби стояли зелені й наче свіжовмиті, а гори очистилися від хмар. Кетрін ще спала, і Девід подивився, як вона рівно дихає і як сонячне проміння пестить її обличчя, й подумав: «Дивно, що вона не прокидається — адже сонце світить їй просто на повіки».

Прийнявши душ, почистивши зуби й поголившись, він відчув голод і бажання негайно поснідати, але натомість надяг шорти й светр, дістав свій зошит, олівці та стругачку і сів за стіл біля вікна, що дивилося на гирло річки, за яким була Іспанія. Тоді заходився писати й забув і про Кетрін, і про те, що бачив за вікном, і писалось йому легко, наче само собою, як було завжди, коли випадала вдатна година. Слова лягали точно, і все темне й похмуре лише ледь виднілося, як ото видніються погідної днини легенькі брижики над підводною скелею.

Попрацювавши якийсь час, він знов поглянув на Кетрін: вона ще спала, і тепер уста її всміхались, а прямокутник сонячного світла з відчиненого вікна падав на все її засмагле до коричневого тіло, захоплюючи й темне обличчя, й рудувато-русяве волосся на білому тлі зібганого простирадла та незайманої подушки. «Замовляти сніданок сюди вже пізно,— подумав він.— Залишу їй записку й спущуся до кафе, вип'ю кави з вершками й що-небудь з'їм». Та поки він прибирав зі столу роботу, Кетрін прокинулась і, коли він уже зачиняв валізу, підійшла до нього ззаду, обняла, поцілувала в потилицю й промовила:

— А ось і твоя ледача гола жіночка.

— Чого ти прокинулась?

Не знаю. Але скажи мені, куди ти йдеш, і я за п'ять хвилин буду там.

Піду до кафе поснідати.

— Іди, я прийду туди. Ти працював?

— Еге ж.

— Ну молодець. Після всього, що було вчора... Я рада за тебе. Поцілуй мене і поглянь на нас у дзеркало на дверях ванної.

Девід поцілував її, і вони обоє подивились у велике дзеркало, що відбивало їх на повен зріст.

— Як добре почуваєш себе без зайвого одягу,— мовила вона.— Шануйся і не вскоч у якусь халепу по дорозі до кафе. Замов і мені oeuf au jambon[5]. І не треба мене чекати. Я й так винна, що ти досі не поснідав.

У кафе він узяв місцеву ранкову газету й учорашні паризькі, замовив каву з молоком та шматок байонської шинки, засмаженої з великим і навдивовижу свіжим яйцем, що його, перш ніж колупнути жовток, трохи приперчив і помастив гірчицею. А що Кетрін усе не з'являлась і її яєчня холола, то він з'їв і її й підчистив тарілку шматочком свіжоспеченого хліба.

— А ось і мадам,— сказав офіціант.— Зараз принесу для неї гарячу страву.

Вона надягла спідницю, кашеміровий светр та перлове намисто, а волосся після душу тільки витерла рушником і ще вологе зачесала назад, так що воно було темніше, ніж звичайно, і не так контрастувало з її неймовірно засмаглим обличчям.

— Такий гарний сьогодні день,— сказала вона.— Пробач, що змусила тебе чекати.

— Куди це ти так убралася?

— До Біарріца. Надумала податися туди. Хочеш зі мною?

— Ти ж зібралась їхати сама.

— Так,— підтвердила вона.— Але запрошую і тебе.

Девід усе не сідав, і вона сказала:

— А звідти привезу тобі сюрприз.

— Ні, не треба.

— Треба. І він тобі сподобається.

— Тоді я поїду з тобою і не дам тобі вчинити якусь химеру.

— Ні. Краще буде, як я зроблю це сама. Повернуся десь пополудні. Отож обідай без мене.

Девід прочитав газети, а тоді пройшовся містечком, шукаючи будиночків, що їх здавали б унайми, чи таких місць, де зручно було б оселитись, і дійшов висновку, що район нової забудови приємний, але одноманітний. Йому подобався краєвид за бухтою, і саме гирло річки з іспанського боку, і старовинні сірі кам'яниці Фуентеррабіа́, і сліпучо-білі будиночки навколо, і темні з голубим відтінком гори. Було дивно, що так швидко минула негода, і він подумав, що гроза, яка пройшла над Біскайською затокою, тільки зачепила містечко північним краєм. Біскайя, або по-тутешньому Віскайя, була баскська провінція, що розкинулась далі по узбережжю ген за Сан-Себастьяном. І гори, які він бачив над дахами прикордонного містечка Іруна, були вже у провінції Гіпускоа, і за ними лежала Наварра. «А нам тут що робити? — подумав він.— І з якого дива ти розгулюєш по цьому приморському курортному містечку серед новонасаджених магнолій та бісових мімоз, виглядаючи на облудних баскських віллах таблички «Здається внайми»? Чи ти сьогодні зранку так перепрацювався, що тобі потьмарилось у голові, чи просто не прийшов до тями після вчорашнього? Та ти ж і не працював по-справжньому. А слід би поквапитись, бо час збігає надто швидко, і ти сам збігаєш разом з ним, отож і не зчуєшся, як виб'є твоя година. А може, й уже вибила. Ну гаразд. Не починай. Досить того, що ти про це пам'ятаєш». І він ішов далі містечком, зіркіший після цього припливу роздратування і вмиротворений пригаслою красою дня.