Тим часом наспів офіціант із кафе і страшенно вболівав за Девіда. Ступав обіч нього молом і примовляв:

— Стримуйте... Стримуйте... Тільки обережно, якомога обережніше. Хай вона знесилиться. Не давайте їй зірватись. Обережно... Обережніше... Обережніше...

Щоб стримувати рибину ще обережніше, молодикові лишалося тільки зайти за нею у воду, але це не мало сенсу, бо гирло каналу було надто глибоке. «От якби йти за нею берегом»,— подумав він. Але вони досягли вже самого кінця молу. Тепер уже більш як половина вудлища була під водою.

— Ви тільки тримайте її обережненько,— благав офіціант.— Тягне вона добряче.

Рибина занурювалась у глибочінь, тягла, смикала в різні боки, і довге бамбукове вудлище згиналося від її ваги та стрімкої потужної тяги. Потім вона рвучко зринула до поверхні й одразу ж знову пішла в глибочінь, і молодик відчув, що хоч рибина й досі начебто така сама дужа, проте її шалений опір уже трохи послаб, і тепер він спромігся обвести її навкруг кінця молу й повернути назад до гирла каналу.

— Тільки обережно,— не вгавав офіціант.— Ой, обережно. Бога ради, обережніше.

Ще двічі рибина поривалась у відкрите море, і двічі молодик завертав її назад і тепер помалу вів уподовж молу в напрямі кафе.

— Як вона? — спитав офіціант.

— Рибина добренна, але ми її здолали.

— Ой, не кажіть,— мовив офіціант.— Не кажіть так. Треба її знесилити. Знесилити... Знесилити...

— Поки що вона геть знесилила мені руку,— сказав молодик.

— Хочете, я візьму вудлище? — з надією в голосі спитав офіціант.

— Та ні, що ви.

— Тільки помалу, помалу, помалу... Обережно, обережно, обережно...— правив своєї офіціант.

Девід провів рибину повз терасу кафе й затяг у канал. Вона пливла попід самою поверхнею, але була ще при силі, і молодик міркував, чи їм удасться протягти її отак каналом через усе селище. Тепер до них приєдналося чимало інших людей, і, коли вони поминали готель, його дружина побачила їх з горішнього вікна й вигукнула:

— Ой, яка чудова рибина! Почекайте мене! Почекайте!

Згори їй було добре видно й рибину, що виблискувала у воді на всю свою довжину, й чоловіка із зігнутим мало не навпіл бамбуковим вудлищем, і юрбу людей, яка тяглася за ним. Коли вона спустилась і вибігла на берег каналу, процесія вже спинилася. Офіціант заліз у воду скраю каналу, а її чоловік помалу підтягував рибину до берега туди, де копичилися водорості. Тепер рибина була біля самої поверхні, і офіціант нахилився, обхопив її з обох боків, а тоді, застромивши великі пальці рук під зябра, разом з рибиною вибрався на берег каналу. Рибина була важка, і офіціант тримав її високо перед грудьми, так що голова її ховалась у нього під підборіддям, а хвіст бився об стегна.

Кілька чоловіків підійшли і ляскали Девіда по спині, обіймали за плечі, а якась жінка з рибного базару поцілувала його. Потім і дружина обняла його, поцілувала й спитала:

— Ти бачив, яка рибина?

Усі з'юрмилися навколо, щоб подивитися на рибину, яка вже лежала на узбіччі дороги, срібляста, мов лосось, із темним полиском воронованого металу на спині. То була прегарна, чудово збудована рибина з великими живими очима. Вона лежала й повільно, приречено дихала.

— Що це за риба?

— Морський окунь,— відказав її чоловік.— Місцеві ще кажуть на нього «вовк». Дуже гарна риба. А це чи не найбільша особина, яку я бачив.

Офіціант — його звали Андре — підійшов, обняв і поцілував Девіда, а тоді цмокнув і його дружину.

— Мадам, без цього не обійтися,— сказав він.— Аж ніяк не обійтися. Ще ніхто ніколи не виловлював такої рибини на звичайну вудку.

— Треба її зважити,— мовив Девід.

І ось вони знову в кафе. Коли рибину зважили, Девід прибрав своє рибальське причандалля й умився, а рибина лежала тепер на брусі льоду, що його довозили автофургоном з Німа, щоб заморожувати вилов макрелі. Рибина заважила трохи більш як п'ятнадцять фунтів. Вона й на льоду була така сама срібляста й гарна, але темна смуга на спині вже посіріла. Тільки очі й тепер були як живі.

До гавані вже поверталися рибальські човни, і жінки вивантажували з них голубувато-зелену сріблясту макрель, ставили важкі коші на голову й несли до льодовні. Вилов того дня вдався на славу, і всі в містечку були заклопотані й раді.

— Що ми робитимемо з такою величезною рибиною? — спитала дружина.

— Вони хочуть понести її на базар і продати,— відказав чоловік.— Такої великої тут не зготуєш, а розрізати її на частини вони вважають за блюзнірство. Може, вона поїде просто в Париж. І скінчить своє існування в котромусь із великих ресторанів. Або її купить якийсь багатій.

— Вона була така гарна у воді,— сказала дружина.— І коли Андре тримав її перед себе. Я аж очам своїм не повірила, як побачила її з вікна, і всю оту юрбу, що сунула за тобою.

— На обід нам подадуть таку саму рибу, але невелику. Вона дуже смачна. Невелику добре смажити на рашпері з маслом і зеленню. На смак вона така, як наші смугасті окуні.

— Я страшенно рада, що ти зловив цю рибину,— сказала молода жінка.— Яка втіха — отакі прості розваги, правда ж?

Вони сіли обідати вже добре зголоднілі й залюбки пили холодне біле вино і їли салат із селери, молоду редиску й домашні мариновані грибочки з великої скляної банки. Окунь був засмажений на рашпері, і на його сріблястих боках лишилися ґратчасті відбитки, а розтоплене масло розпливалося по нагрітому тарелі. Поруч лежав порізаний кружальцями лимон, щоб присмачувати рибу його соком, і свіжий, щойно з пекарні, хліб; а вино приємно холодило язик після гарячої смаженої картоплі. То було добре — легке, сухе й приємне на смак — біле вино нікому не відомої марки, і місцевий ресторан недарма пишався ним.

— Ми з тобою не дуже говіркі за столом,— зауважила молода жінка.— Тобі не нудно зі мною, любий?

Чоловік засміявся.

— Не смійся з мене, Девіде.

— Я не сміюся. Ні, мені не нудно. Я б радо милувався тобою, якби ти навіть ніколи й словом не озивалась.

Він налив дружині ще келишок вина, а тоді наповнив свій.

— Я маю для тебе один сюрприз. Я не казала тобі, ні? — мовила вона.

— Що за сюрприз?

— О, дуже простий і водночас дуже хитрий.

— Ну кажи.

— Ні. Може, він тобі сподобається, а може, ти й злякаєшся.

— Звучить небезпечно.

— А це таки небезпечно,— сказала вона.— Тільки не питай мене ні про що. Можна, я вже піду нагору, до нашої кімнати?

Молодик заплатив за обід і допив вино, що лишилось у пляшці. Потім і собі подався нагору. Дружинин одяг лежав згорнутий на одному з таких, як на картині Ван-Гога, стільців, а сама вона чекала в ліжку під простирадлом. Волосся її розсипалося на подушці, очі сміялись, і, коли Девід підняв простирадло, вона промовила:

— Привіт, любий. Гарно пообідав?..

Потім вони лежали поряд, і голова її спочивала в нього на плечі; обоє були мляві й щасливі, і він відчував, як вона повертає голову з боку в бік і треться об його щоку. Шкіра її була шовковиста на дотик, ледь зашерхла від сонця та солоної води. Підвівши голову, так що волосся впало їй на обличчя й трохи залоскотало йому щоку, вона почала, спершу помалу, нерішуче, тоді з видимою втіхою, пестити його і спитала:

— Ти ж кохаєш мене, правда?

Він кивнув і поцілував її в маківку, а тоді повернув до себе її голову й поцілував в уста.

— О-о...— мовила вона.— О-о...

По довгій часині вони лежали, міцно обнявшись, і вона спитала:

— Ти кохаєш мене саме таку, яка я є? Ти певен?

— Так,— відказав він.— Більш ніж певен.

— А то я надумала змінитися.

— Ні,— сказав він.— Не треба. Ніяких змін.

— А я надумала,— не вгавала вона.— Це задля тебе. І задля мене, не стану кривити душею. Але воно важитиме й для тебе. Я певна, хоча й не слід би цього казати.

— Я полюбляю сюрпризи, але мені подобається все так, як воно є оце тепер, цю мить.

— Тоді, може, мені не робити цього,— промовила вона.— Ой, який жаль. То був би такий чудовий небезпечний сюрприз. Я давно його обмірковувала і тільки сьогодні вранці зважилася.