Вони вдвох ішли назирці за слоном, аж поки той досяг прогалини між деревами на узліссі. І там зупинився, ворушачи своїми широченними вухами. Уся його велетенська туша ховалася в затінку дерев, але голова мала бути освітлена місяцем. Девід підступив до нього ззаду, обережно затиснув рукою щелепи собаки, а тоді потихеньку, затамувавши віддих, почав обходити слона з правого боку, тримаючись просто проти нічного вітерцю, що холодив йому щоки, й пильнуючи, аби від нього не війнуло на слона, аж поки побачив слонову голову, на якій повільно ворушилися величезні вуха. Правий бивень був завтовшки з Девідову ногу вище коліна й, вигинаючись, сягав мало не до землі.

Девід разом із собакою повернув назад, і тепер вітрець обвівав йому потилицю, і так вони вийшли з лісу на відкриту, схожу на парк місцевість. Собака вже вихопився наперед і зупинився там, де Девід залишив два мисливські списи,— біля стежки, від якої вони подалися за слоном. Девід закинув за плече ті два списи в шкіряній піхві на ремінці, взяв у руку третій, найкращий, що його весь той час мав при собі, і вони з собакою рушили стежкою до шамби. Місяць уже стояв високо в небі, і Девіда дивувало, чому від шамби не долинає стукоту барабанів. То було щось незвичайне: його батько там, а барабани мовчать.

Вони лежали на щільному піску в найменшій з трьох бухточок, тій, куди завжди ходили тільки вдвох, і Маріта сказала:

— Вона не хоче їхати до Швейцарії.

— Але й до Мадріда їй нема чого їхати. Іспанія не місце для душевнохворих.

— У мене таке відчуття, наче ми все життя одружені і тільки й знаємо, що долати якісь труднощі.— Вона відкинула з Девідового чола волосся й поцілувала його.— Хочеш, підемо поплаваємо?

— Так. Ходім пірнемо з високого каменя. З отого найвищого.

— Ти йди,— сказала вона.— А я підпливу туди, і ти пірнеш через мене.

— Гаразд. Але не ворушись, коли я пірнатиму.

— Я дивитимусь, як близько ти пролетиш.

Задерши голову, дівчина спостерігала, як він став на високому камені і його засмагле тіло вигнулось дугою на тлі блакитного неба. А в наступну мить Девід шугнув униз, до неї, і за її плечима, там, де він розітнув воду, знявся фонтан бризок. Під водою він повернув і, виринувши просто перед Марітою, похитав головою.

— Надто близько взяв,— мовив він.

Вони пропливли до кінця мису й назад, вийшли на берег, обтерли одне одного рушниками й одяглися.

— Тобі справді подобається, коли я пірнаю так близько?

— Ой, дуже.

Девід поцілував її і відчув, яка вона вся свіжа й прохолодна після купання, і на губах його лишився присмак моря.

Вони ще сиділи біля бару, коли з'явилася Кетрін. Вона була стомлена, тиха й напрочуд чемна. За обіднім столом вона сказала:

— Я їздила до Ніцци, а потім зупинилася на отій гірській дорозі над Вільфраншем і дивилась, як заходить у гавань військовий крейсер, отож і спізнилася до обіду.

Ти не дуже спізнилася,— мовила Маріта.

— Але дивовижна річ,— провадила Кетрін.— Усі кольори були сьогодні надміру яскраві. Навіть сірий. А маслинові дерева аж блищали.

— То все від полудневого сонця,— пояснив Девід.

— Ні. Не думаю,— заперечила вона.— Це було не дуже приємно, та коли я дивилася на той корабель, стало веселіше. Він здався мені трохи замалим, як на крейсер.

— З'їж, будь ласка, хоч трохи м'яса,— сказав Девід.— Ти ж майже нічого не їси.

— Пробач,— мовила Кетрін.— М'ясо смачне. Я люблю філе.

— А може, хочеш чогось іншого?

— Ні. Я поїм салату. Як ти вважаєш, чи не випити нам пляшку «Перр'є-Жуе»?

— А чого ж ні.

— Воно завжди мені смакувало,— сказала вона.— І нам завжди було так хороше, коли ми його пили.

Згодом, уже в їхній кімнаті, Кетрін сказала:

— Ти не тривожся, Девіде, прошу тебе. Тільки останніми днями мені надто швидко гіршає.

— Як це? — спитав Девід, гладячи її по голові.

— Сама не знаю. Сьогодні вранці я раптом відчула себе зовсім старою, і навіть пора року була наче не та. А потім і кольори стали якісь неправдоподібні. Я занепокоїлась, і мене пойняло бажання подбати про тебе.

— Ти чудово дбаєш про все й про всіх.

— Я тільки збираюсь, але то мене змагає втома, то бракує часу, а я ж знаю, як це буде принизливо, коли скінчаться гроші й тобі доведеться позичати, бо я не встигла нічого залагодити, не підписала потрібних паперів, а весь останній час тільки бідкалась. А потім я почала боятися за твого собаку.

— За мого собаку?

— Так, отого, що в Африці, в оповіданні. Я заходила до твоєї робочої кімнати подивитися, чи не треба тобі чогось, і прочитала оповідання. Ти був у Марітиній кімнаті, і ви про щось балакали. Я не слухала. А ключа ти залишив у шортах, коли перевдягався.

— Я вже написав близько половини,— сказав Девід.

— Дуже гарне оповідання. Але воно мене лякає. Слон якийсь дивний, і твій батько теж. Та він мені ніколи не подобався. А найдужче за всіх — ну звісно, крім тебе, Девіде,— сподобався мені собака, і я страшенно боюся за нього.

То була чудова тварина. Тобі Нема чого за нього боятись.

— А можна мені прочитати, що там сталося з ним в оповіданні сьогодні?

— Та певне, коли хочеш. Але він тепер у селищі, і боятися за нього не треба.

— Ну, коли з ним усе гаразд, я почекаю, поки ти напишеш про нього далі. Кібо. Таке славне ім'я.

— Це назва гори. А ще одна її частина зветься Мавензі[26].

— Ти і Кібо. Я просто полюбила вас обох. Ви такі схожі між собою.

— Ну, ось тобі й полегшало, Відьмо.

— Можливо,— сказала Кетрін.— Сподіваюся, що так. Але це не надовго. Ось і вранці я їхала й була цілком щаслива, а потім зненацька відчула себе старою, такою старою, що до всього стало байдуже.

— Зовсім ти не стара.

— Ні, стара. Старіша за ті старі сукні, що лишилися після матері, і не переживу твого собаки. Навіть в оповіданні.

Скінчивши писати, Девід відчув усередині цілковиту порожнечу: сьогодні він просунувся набагато далі від того місця, де належало б поставити крапку. Та цього ранку не визнав за потрібне спинитися вчасно, бо підступив до найвиснажливішої частини розповіді, і тільки-но вони знову вийшли на слід, як на нього навалилася втома. Довгий час перед тим він був свіжіший та бадьоріший за двох своїх супутників, і його дратувала і їхня повільна хода, і регулярні зупинки, що їх кожної години робив батько. Він міг би посуватися вперед куди швидше, ніж Джума й батько, та коли його почала брати втома, ті двоє ішли розмірено, як і раніш, і опівдні зробили лише звичайну п'ятихвилинну зупинку, а перед тим він помітив, що Джума навіть потроху наддає ходи. Може, було й не так. Може, Девідові це тільки здалося, одначе слонячі коржі на стежці тепер були явно свіжіші на вигляд, хоча вже не теплі. Коли вони натрапили на останній корж, Джума дав Девідові рушницю, але за годину поглянув на нього й забрав рушницю назад. Вони довго піднімалися схилом гори, але тепер слід пішов униз, і крізь прогалину між дерев Девід побачив попереду нерівну, вкриту узгірками та западинами місцевість.

— Ось де почнеться найважче, Деві,— мовив батько.

Отоді Девід і зрозумів, що його слід було відіслати назад до селища одразу ж після того, як він вивів батька з Джумою на слід. Джума зрозумів це давно. А батько — тільки тепер, коли вже стало запізно щось удіяти. То була ще одна з батькових помилок, і не лишалося нічого іншого, як іти на ризик. Девід подивився вниз, на великий круглий відбиток слонової ноги й побачив утоптану в землю віть папороті й зламане стебло якоїсь трав'янистої рослини з квітками, що сохли на гарячому осонні поза прим'ятиною. Джума підібрав зламану рослину й поглянув на сонце. Тоді передав її Девідовому батькові, і той покрутив стебло між пальцями. Девід помітив, що білі квітки поникли й прив'яли. Але ще не висохли на сонці й не зронили пелюсток.