— Ось бачиш. Недарма ж я попрохала послати когось.

— Вони не дадуть ключа від номера посильному. Тим-то я й сказав, що піду сам.

— Ну все, беру себе в руки,— сказала Кетрін.— Годі мені так поводитись. Чом я маю поводитися так щодо тебе? Це ж сміховинно й негідно. Я була такою дурепою, що навіть не прошу в тебе пробачення. До того ж мені однаково треба піднятися до кімнати.

— Зараз?

— Я ж проклята богом жінка. Я думала, що як буду дівчиною і залишатимусь дівчиною, то хоч понесу дитину. Але й того нема.

Це може бути моя вина.

— Ой, давай ніколи не розбиратися, чия в чому вина. Ти посидь тут, а я піду принесу пошту. Ми читатимем листи й будемо розважливими й добропристойними американськими туристами, що приїхали до Мадріда не в сезон.

За обідом Кетрін сказала:

— Вертаймося до Ла-Напулі. Там тепер нікого нема, і нам житиметься спокійно й приємно, можна буде працювати, дбати одне про одного. Звідти ми зможемо їздити до Екса й побачити всі сезаннівські місця. Ми ж того разу зовсім мало там побули.

— Там нам буде дуже добре.

— А тобі ще не зарано знову братися до роботи?

— Ні. Тепер саме час. Я певен.

— От і чудово. А я по-справжньому візьмуся до іспанської мови, щоб знати її на той час, як ми повернемося сюди. І стільки всякого треба прочитати.

— Нам буде що робити.

— І ми робитимемо.

Життя за новим планом тривало трохи більш як місяць. Вони найняли три кімнати в довгому й приземкуватому провансальському будинку з пофарбованими в рожеве стінами, де спинялися й минулого разу. Будинок стояв серед сосон на ближчому до Естереля краю Ла-Напулі. З вікон видно було море, із садка перед довгим будинком, де вони сідали до столу на терасі під деревами, оку відкривалися безлюдні пляжі й високі очерети в дельті невеликої річки, а за бухтою простяглася біла дуга Канна з пагорбами й далекими горами позаду. Інших пожильців о цій порі літа в готелі не було, і господар та його дружина радо прийняли молоде подружжя, що повернулося до них.

За спальню Девідові й Кетрін правила велика кімната, що мала вікна на три боки, і в ній того літа завжди стояла прохолода. Вночі вони чули дух соснової глиці і моря. Працював Девід в іншій кімнаті, в самому кінці будинку. Щодня з раннього ранку він сідав до роботи, а коли закінчував, знаходив Кетрін, і вони вирушали до затишної бухточки між скель, де був піщаний пляжик, і там засмагали й купалися. Іноді Кетрін виїжджала кудись машиною, і тоді, закінчивши роботу, він сідав на терасі з чаркою і чекав її. Пити місцеву анисівку після абсенту було неможливо, і він перейшов на віскі з мінеральною водою «Перр'є». Це тішило господаря, що, не дуже витрачаючись, мав з подружжя Бернів непоганий пожиток навіть цього мертвого літнього сезону. Він не наймав куховарки, і їжу готувала його дружина. Кімнати доглядала одна покоївка, а за столом прислужував юний племінник, що вчився на офіціанта.

Кетрін сподобалося роз'їжджати своєю маленькою машиною, і вона раз у раз вирушала то до Канна, то до Ніцци й поверталася звідти з покупками. Великі зимові крамниці були зачинені, але вона щоразу знаходила якісь делікатеси та рідкісні дорогі напої і розвідала місця, де можна було купувати книжки й журнали.

Чотири дні Девід щоранку працював не розгинаючись. А пополудні вони йшли до нової бухточки, яку виявили на березі, і цілими годинами лежали на піску проти сонця й плавали в морі, аж поки обоє геть стомлювались, і вже присмерком поверталися з морською сіллю на спинах та у волоссі, нашвидку випивали по чарці, а тоді йшли під душ і перевдягалися.

У спальню завівав легкий вітрець із моря. Він сповнював кімнату прохолодою, і вони потемки лежали в ліжку, накрившись простирадлом, і Кетрін промовила:

— Ти казав, щоб я тобі нагадала.

— Я знаю.

Вона нахилилася над чоловіком і, трохи підвівши йому голову руками, поцілувала його.

— Мені так хочеться цього. То можна?

— Ну звісно.

— Ой, я така рада. У мене стільки всяких планів,— сказала вона.— І цього разу я вже нічого не робитиму зопалу, абияк.

— Що за плани?

— Я можу розказати тобі, але краще буде показати. Можна зробити це завтра ж. Поїдеш зі мною?

— Куди?

— До Канна, туди, куди я їздила, коли ми ще були тут уперше. Це дуже добрий перукар. Ми з ним одразу заприязнилися, і він куди кращий, ніж отой у Біарріці, бо розуміє все з півслова.

— Що ж ти там робила?

— Я їздила до нього сьогодні зранку, поки ти працював, і все йому пояснила, а він уважно вислухав мене й зрозумів, і, на його думку, це буде дуже гарно. Я сказала йому, що ще не вирішила остаточно, але коли вирішу, то спробую переконати й тебе підстригтися так само.

— Як це так само?

— Ось ти побачиш. Ми поїдемо разом. Щось ніби скісно назад від природної межі. Він дуже запалився цією ідеєю. Гадаю, це тому, що йому страшенно подобається наш «бугатті». Тебе це не лякає?

— Ні.

— Я вже просто дочекатись не можу. Правду кажучи, він ще хоче підсвітлити мені волосся, але ми боїмося, що тобі це не сподобається.

— Його досить підсвітлюють сонце та морська вода.

— Ні, воно має бути набагато світліше. Він каже, що може зробити мене білявою, як скандінавка. Уяви собі, як це буде гарно з нашою темною шкірою. Та й тебе можна підсвітлити.

— Ні. Я почуватиму себе посміховиськом.

— Та на кого тобі тут зважати? Ти ж ціле літо на морі, і волосся однаково вицвітає.

Девід нічого на це не сказав, і вона провадила:

— Тебе ніхто не примушуватиме. Ми тільки підсвітлимо моє, то, може, ти й собі захочеш. Там буде видно.

— Не плекай планів, Відьмо. Завтра я встану дуже рано і працюватиму, а ти спи скільки зможеш.

— Тоді напиши й про мене,— сказала вона.— Хай навіть там буде й про мої вади, але неодмінно докинь і про те, як я тебе кохаю.

— Я тепер саме до цього підступаюся.

— І ти опублікуєш свої записи чи це буде негоже?

— Поки що я тільки пробую написати про це.

— А мені можна буде прочитати?

— Якщо воно вийде як слід.

— Ой, я вже наперед тішуся, і ми не пустимо жодного примірника в продаж і не дамо рецензентам, отож не буде ніяких вирізок, і ти не запишаєшся, і все воно залишиться тільки для нас.

Девід Берн прокинувся тільки-но розвидніло, надяг шорти та сорочку і вийшов надвір. Вітер уже вщух. Море було тихе, і ранок пахнув росою і глицею. Девід рушив босоніж через вимощену кам'яними плитами терасу до кімнати в кінці довгого будинку, ввійшов і сів до столу, за яким працював. Вікна цілу ніч стояли відчинені, і кімната була сповнена прохолоди й ранньо-вранішніх надій.

Він писав про недавню подорож із Мадріда до Сарагоси, про те, як їхня маленька машина на повній швидкості в'їхала в край червонястих пагорбів, де курна дорога бігла то вгору, то вниз, про те, як вони наздогнали кур'єрський поїзд, що йшов колією обіч дороги, і як Кетрін, сидячи за кермом, почала помалу, вагон за вагоном, випереджати його, і ось уже вони побачили тендер, потім машиніста з кочегаром у паровозній будці й, нарешті, перед паровоза, коли це раптом дорога круто повернула ліворуч і Кетрін скинула швидкість, а поїзд зник у тунелі.

— Я таки випередила його,— сказала тоді Кетрін.— Але він утік під землю. Скажеш мені, коли ще можна буде отак позмагатися.

Девід подивився по туристській карті й відповів:

— Ще не скоро.

— Тоді поїдемо, як оце тепер, і роздивимось околиці.

Дорога йшла вгору, і з неї видно було тополі понад річкою, і Девід відчував, як машина береться на крутий узвіз, а потім дорога знов побігла відносно рівною місцевістю, і Кетрін зрадувано наддала газу...

Потім, уже пізніше, Девід почув у садку її голос і облишив писати. Зачинив валізу, де лежали зошити з рукописом, вийшов на терасу й замкнув за собою двері. Покоївка, що прибирала в кімнаті, мала свій ключ.