Повертаючись надвечір з пляжу, Девід і Кетрін проїхалися до Канна по паризькі газети і, перш ніж вернутися додому, посиділи в кафе й побалакали. Коли Девід перевдягся і прийшов до бару, Маріта сиділа там і читала книжку. Він упізнав свій роман. Той, котрого вона не читала.

— Добре поплавали? — спитала вона.

— Еге ж. Запливли дуже далеко.

— А з високих каменів ти пірнав?

— Ні.

— Я рада,— сказала вона.— Як Кетрін?

— Повеселішала.

— Атож. Вона дуже розважлива.

— А ти як? Усе гаразд?

— Усе добре. Ось читаю твою книжку.

— І як вона тобі?

— Це я зможу сказати тобі тільки післязавтра. Я читаю дуже повільно, щоб надовше вистачило.

— Ви що — уклали угоду?

— Начебто так. Але не варто дуже турбуватися ні про книжку, ні про моє ставлення до тебе. Воно не змінилося.

— Гаразд,— сказав Девід.— Але мені страшенно бракувало тебе сьогодні.

— До післязавтра,— мовила вона.— Ні про що не турбуйся.

Наступний день в оповіданні був дуже поганий, бо задовго до полудня Девід зрозумів, що не потреба в сні відрізняє хлопця від дорослих чоловіків. Перші три години він був бадьоріший за них і попросив Джуму дати йому нести рушницю, але той лише похитав головою. Навіть не всміхнувся, а він же завжди був найліпшим Девідовим другом і навчав його полювати. «Вчора він сам дав мені рушницю,— подумав Девід,— а сьогодні я почуваю себе куди краще, ніж учора». Попервах так воно й було, але годині о десятій він зрозумів, що цей день буде такий самий, а може, й ще важчий за попередній. Думати, що він зможе йти по сліду на рівній нозі з батьком, було не меншою дурницею, ніж сподіватися здолати його в бійці. Зрозумів Девід і те, що річ тут не тільки у віці. Ті двоє були мисливці-професіонали, і, як він тепер розумів, тим-то Джума й не захотів марнувати навіть усмішки. Вони вгадували все, що робив дорогою слон, без слів показували один одному на найменші ознаки того, а коли триматися сліду ставало особливо важко, батько незмінно пропускав уперед Джуму. Коли вони спинилися біля струмка, батько сказав:

— Ти тільки витримай цей день, Деві.

Потім, коли вони нарешті залишили позаду оту перетяту місцевість і знов почали підніматися до лісу, сліди слона повернули праворуч, на давню слонову стежину. Девід побачив, як батько й Джума спинились і про щось балакають, а коли він підійшов до них, Джума вже стояв і дивився назад, на пройдену ними дорогу, а тоді звернув погляд на далекий острівець кам'янистих узвиш серед сухої рівнини і, здавалося, визначав за ним напрям на вершини трьох голубуватих високих пагорбів ген на обрії.

— Тепер Джума знає напевне, куди він іде,— пояснив батько.— Він і раніше здогадувався, але потім слон збочив на оце бездоріжжя.— Він озирнувся на місцевість, якою вони брели цілий день.— До того місця, куди він тепер подався, дорога з біса нелегка, але треба її подолати.

Вони підіймалися все вище, аж поки засутеніло, а тоді отаборились на ніч. Дорогою Девід підбив з рогатки двох турачів з невеличкого табунця, що перед самим заходом сонця з'явився на стежині. Птахи вийшли на ту давню слонову стежину покублитися в пилюці й чимчикували собі неквапливим перевальцем, а коли камінець із рогатки перебив одному хребет і птах почав шарпатися й хляпати крильми, ще один вибіг наперед, наміряючись дзьобнути його, і тоді Девід заклав у рогатку новий камінець, відтягнув ґумки й вліпив другому птахові в ребра. Потім кинувся вперед, щоб накрити його, і решта птахів, лопочучи крильми, дременули геть. Джума озирнувсь і цього разу всміхнувся, а Девід підібрав обох птахів, ще теплих, добре вгодованих, з гладеньким пір'ям, і розбив їм голови об колодку свого мисливського ножа.

Тепер, коли вони отаборилися, батько зауважив:

— Ніколи не бачив цього виду турачів на такій височині. Ти дуже добре зробив, що підбив одразу двох.

Джума настромив птахів на паличку й засмажив над жаром невеличкого багаття. Батько попивав із стаканчика від фляги розведене водою віскі й спостерігав, як Джума куховарить. Потім Джума дав їм по груднинці із серцем, а сам з'їв дві шийки, спинки й ніжки.

— Це велика підмога, Деві,— сказав батько.— Тепер нам не доведеться так ощадити харчі.

— Ми дуже відстали від нього? — запитав Девід.

— Та ні, по суті, мало не наступаємо йому на п'яти,— відказав батько.— Усе залежить від того, чи посувається він уперед, коли сходить місяць. Сьогодні це буде на годину пізніше, ніж учора, й на дві години проти тієї ночі, коли ти вистежив його.

— А звідки Джума знає, куди він іде?

— Десь недалеко звідси він поранив цього слона, й убив його аскарі[28].

— Коли?

— Він каже, п'ять років тому. А це в нього може означати скільки завгодно. Каже, коли ти був ще тото[29].

— І оце відтоді слон живе сам-один?

— Джума вважає, що так. Сам він більш ні разу його не бачив. Тільки чув про нього.

— Він дуже великий, каже Джума?

— Бивні фунтів під двісті кожен. Я таких ще ніколи не бачив. Джума каже, був колись лиш один більший слон, і теж із цієї околиці.

— Ну, я вже спатиму,— мовив Девід.— Сподіваюся, завтра мені буде краще.

— Ти сьогодні тримався молодцем,— сказав батько.— Я дуже задоволений тобою. І Джума також.

Прокинувшись серед ночі, коли вже світив місяць, Девід подумав: де там вони ним задоволені, аж ніяк, ото хіба тільки тим, як він спритно підбив двійко птахів. Звісно, він таки вистежив поночі слона й пішов за ним, щоб побачити, чи цілі в нього обидва бивні, а тоді повернувся, знайшов батька та Джуму й напровадив їх на слід. Тоді вони були справді задоволені ним, Девід не сумнівався. Та відколи почалось оце виснажливе переслідування, він став непотрібний і навіть міг завадити їм досягти свого, так само як мало не завадив йому Кібо, коли він тієї ночі підступив зовсім близько до слона; отож Девід розумів: обидва чоловіки напевне картають себе за те, що не відіслали його назад, поки було ще не пізно. Бивні цього слона важили фунтів по двісті. Ще відтоді, як вони виросли над звичайну міру, на слона почали полювати мисливці, і ось тепер вони троє мали вбити його. Девід був певен, що тепер вони таки вб'ють слона, бо він, Девід, мужньо витримав денний перехід, хоч уже над полудень мало не падав з ніг. То, може, цим і задоволені батько та Джума. Але ж у переслідуванні користі з нього ніякої, і їм було б куди краще йти без нього. Не раз протягом дня Девід шкодував, що виказав їм слона, а надвечір навіть подумав був, що краще б йому взагалі ніколи того слона не бачити. Та, лежачи тепер без сну в місячному світлі, він розумів, що насправді так не думає.

Пишучи про все те від самого ранку, Девід силкувався достеменно пригадати свої перечування та події того дня. Найважче було правдиво відтворити все, що він тоді почував, і то так, щоб на це не наклались його пізніші почуття. Деталі краєвиду поставали в пам'яті виразно й опукло, як і весь той ранок, аж до спогадів про безмірну втому, що навалилася на Девіда над полудень, і він упорався з цією частиною добре. А от думки й перечування щодо слона давалися на превелику силу, і Девід зрозумів, що треба відволіктися від них, а потім приступити знов, аби мати певність, що все було саме так, а не інакше, і не згодом, а того-таки дня. Він добре пам'ятав, як зродилося в ньому те почуття, але надто стомився, щоб пригадати все детально.

Ще заглиблений у свої роздуми, залишаючись там, в оповіданні, він замкнув валізу із зошитами і вийшов з кімнати на кам'яні плити, що вели до тераси, де в крісельці під сосною, лицем до моря, сиділа Маріта. Вона читала й не почула, як Девід тихо переступав босими ногами. Він подивився на дівчину, і йому потепліло на душі. А потім згадав про оту безглузду жіночу угоду, повернув у дім і пройшов до їхньої з Кетрін кімнати. Кетрін у кімнаті не було, і він, усе ще сприймаючи Африку як цілковиту реальність, а все навколо як нереальне й фальшиве, вийшов на терасу поговорити з Марітою.